Євангеліє від Пилипа

Та що не ка’іть, не стверджуйте, не переконуйте, але найперші люди не гарчали, не скавуліли, не промовляли жодних слів, бо не знали їх ані поганих, ані лагідних. Не так воно було, цілковита нахабна неправда, нібито праматір наша святогрішна панна Ева, наледве надкусивши кавалок  солодкавої яблучної плоті, відразу заговорила, спочатку по складах, невпевнено, спотикаючись, ніби п’яно-дяківським речитативом, поволі проскандувала навчене паном спокусником, а вже потім і проволала про те на цілий світ едемський. Ні! Не так воно було. Бо первісні пралюди уміли співати, мугикати, щебетати якусь мелодію, чи то у птахів підслухану, чи у джуркотіння буркута почуту – і розуміли сказане, знали мову пташину, уміли з вітром говорити і з сонцем та місяцем домовлятися. Бо й говорили вони про те, що бачили, відчували, а не просто передавали інформацію. То вже згодом, коли в них душі огрубіли, вкрилися мозолями, люди перестали розуміти спів пташок, вітрову проповідь, дзижчання комарів і врешті одне одного…

А Дмитрик умів спілкуватися, як то робили стародавні люди. Хто душу мав, той розумів. Ось рожевощокий світанок, ось розпускаються квіти, ось після червневої зливи зародилася веселка, здійнялася від горизонту до обрію, розтеклася сімома кольорами і сімома сотнями їхніх відтінків, нагнулася, перехилилася через половину світу і навколо неї хороводять метелики. В’ються, кружляють, неначе то змарніле, пожовкле, непотрібне осіннє листя раптом ожило, перетворилося на картаті створіння, такий собі естетичний спосіб утилізації засохлого листя. Музика родилася в його голові, підслухана за вікном, прочитана в безлічі книг, намріяна, видумана, іноді абсурдно-приземлена, як то п’єса про муркотіння кота і потріскування дров у печі; соната про борщ, мати куховарила з особливим надхненням – і кожен звук, запах, перетворювався в музику, оце – вслухайтеся – материні руки так спритно кришать моркву, цибульку, розробляють буряковий моноліт на акуратні шпали, вони скоро зашкварчать у гарячій оливі, а потім, коли як слід пропасеруються, мати з неодмінним приплямкуванням та облизуванням губ додасть півтора ложки сметани… Ага, так і розповість вам про усі куховарські тонкощі, слухайте музику, вона звучить, мов кулінарний рецепт. І раптом рудий кіт, вічно голодний Сонько, зачув що відчиняються дверцята холодильника і стрімголов кинувся до заповітного місця. Хіба ви не чуєте як його кігті намагаються втримати дебеле тіло на слизькому ламінаті?..

Денис – зовсім підліток, всюдисущий і невгомонний. Він щоліта гостює у своєї бабусі, а то через паркан від Дмитрикового обійстя. Породження цифрової епохи, дружить з усеможливими ґаджетами і боїться телят та, особливо, павуків. То він якось попрацював з Дмитриковим комп’ютером – і можна було відтворювати придуману музику. Не з тими почуттями, як то звучало у Дмитриковому серденьку, якось механічно, бездушно, так само якби куштувати бульйонні кубики і переконувати, стверджувати, нібито це – юшка з молоденького когутика. Але це таки щось, а за наявності відсутності і таке «щось» то вже щось. Не щодня творилося, але коли той час наставав, то Дмитрик сидів із заплющеними очима і широко розплющеним серцем, усе слухав, уявляв, прикрашав, а вже потім виливав на клавіатуру.

Ось так наприклад починається ранок. Він завше прокидався перед світанком, намагався вичавити з себе усмішку, принаймні з правильного боку, і подумки молився першому сонячному промінцеві. Він – найперший, найсміливіший, найнепосидючіший – спершу стрибав на отой, ледь прив’ялий горіховий листок, потягався, позіхав, а за мить уже малесенькими, мовби позиченими у гнома-ліліпута, долоньками черпав воду з превеликої краплі роси і вже пречистим та помитим стрибав у прочинену кватирку. Чіплявся за підвіску на люстрі, бешкетував, гойдався на ній і його світло миготіло, блимало, наче морзянкою промовляло: «Доброго ранку, Дмитрику? Як спав? Що снив? Чи сухим прокинувся?», а хлопець озивався сакраментальним «Мир тобі», таким ввічливим чином ігноруючи останнє з питань… Годні уявити як воно має зазвучати?..

Тема води… Чи не найулюбленіша. Краплини дощу. Перші, наче розвідники. Приземляються, навіть вирви у куряві не лишаючи, і безслідно зникають, потім випадає дві дюжини важких, наче груди годувальниці, крапель, а вже на ними шквал, шаленство грози… Або передвесняний день, коли волоцюжне сонце осміліє і впреться в черепицю, цинкова ринва поволі наповниться живою водою і найперша краплинка висить, хитається, чеберяє вісьмома парами ніг, на босу носу взутих у кришталеві чобітки, і ось-ось зірветься з гострозадої бурульки. Розіб’ється, розлетиться навсібіч, а на її місці вже сидітиме інше шістнадцятиноге сотворіння… Або як умивається батько. Вранці змиває з себе макіяж Морфея, хлюпається, фиркає, сякає носа, відкашлює заскниділі отвори, потім усе затихає, тільки рівномірна цівка з крана, отже голиться, і як фінал – гучно сопе, аби не запищати, коли туалетна вода роз’їдає приведену до ладу шкіру. А ввечері, то зовсім по-іншому. Сумбурно, швиденько, відразу по тому, як захрипить унітазний бачок. І не голячись… Мати вмивається слідом за батьком, просто кількахвилинний ноктюрн з капанням води. Після того провідує Дмитрика, цілує його чоло, завше пахне трояндовим цвітом, іноді, зазвичай по суботах, домішується запах крему для гоління. Дивно, бо у неї ж не росте борода, навіть під пахвами ніколи немає волося, як то підглянув у покійної бабусі…

А Дмитрика досі завжди голила мати… Батько пробував кілька разів, але домовилися що зараз він приносив миску з теплою водою, намилював його щоки густою піною, а вже мати дбайливо позбавляла синове обличчя від остюків, після всього вмивала теплою водою, на кілька митей накривала гарячою вогкою серветкою і довго втирала масний бальзам… Теж музика, але сумна…

А ще існує танець води, котру п’ють. Газ-бульку полюбляє татко, всядеться на дивані перед телевізором, акуратно – щоб не оббризкатись – відкоркує пляшку і цідить просто з горла. Чутно як шумлять і кусаються бульбашки газу, як волога тече в батькових тельбухах, і так смішно вверх-вниз ходить його вип’яте вкрите денною щетиною адамове яблуко. Мати п’є зовсім не так. І не газовану воду. Відро чистої-пречистої криничної водиці завше стоїть у кухні, якраз коло порога. Не раз бачив, як мати поливаною квартою зачерпає водиці, пару крапель з денця впадуть у відро, ще пару на підлогу, інші – потечуть по її грудях; і п’є вона довго, малесенькими ковточками, не відриваючись, так як літнього ранку нестримно і поволі у високості летить жайвір. А коли кварта спорожніє обов’язково почується нескромний вигук задоволення: «Е-е-е!»… Ні, не «Бе-е-е!», бо так звучить батько за одинадцять тактів після пиття…

Дмитрик і відтворював воду, мов джигу. Води дуже багато живе і в голові. Лише вона підсолена і драглиста від думок. Переливається там, тремтить, не стоїть на місці, бо то – смерть. Усе танцює, з реверансами і вихилясами. Так само як танцює тітка Марина. Невеличка, у синій сукні, з довгими білявими пасмами, високі підбори і приклеєна усмішка. А ще на губі, там де у чоловіків колосяться вуса, виступають дрібнесенькі крапельки хореографічної вологи. Тітку крутили в танці, наче якесь веретено, масними руками терлися вище крижів, хтось притискався кремезними черевом, хтось тримав її долоню через хусточку, один з того боку Збруча приїжджав потанцювати інакшим способом, мати якось обмовилася, але нічого про той танок не сказала. Чому не я? Хочу у танок зі своєї тіткою. У танок води…

– Гупу-тупу, раз-два-три!..

Груди здригаються…

–         Гупу-тупу, раз-два-три!..

Дерев’яний настил підстрибує, стогне, вібрує, а був би під ногами камінь – іскри летіли б. Ще один, паралельний танок…

– Гупу-тупу, раз-два-три!..

Здіймається край сукні, миготять коліна і ледь затовсті стегна. Звабливо, красиво, збудливо…

– Гупу-тупу, раз-два-три!..

Дмитрик не часто мав нагоду спостерігати за справжній танком, зазвичай урочистості проминали без нього. Та цього разу ну ніяк не зачиниш його у власній кімнатині, сам на сам з комп’ютером і мріями.

Дід Андрій пробубонів тривалу тираду з побажаннями щастя, здоров’я, добра для коханого ювіляра. Навіть сльозу пустив, а то – танок особливий.

– За тебе, Дмитрику! – і став цідити оковиту крізь пластмасові протези. Горілка – не вода, і танець у неї прикрий, схожий на бравурний марш, «Раз, раз, раз-два-три!», нічого спільного з живою чи напівживою водою.

Тітка Марина, коли настала її черга серед вервиці родичів, просто підвелася, переморгнулася з музикантами. Вони вишикувалися – кілька чоловіків і вокалістка, усі у вишиванках, жінка навіть у домотканих кулцунах[1], доладно так…

Вдарила музика…

– Гупу-тупу, раз-два-три!..

                Це ж його музика. Не пережована і відригнута з нетрів комп’ютера, а жива, справжня. Навіть бубон живий, а не замінений синтезатором.

                – Гупу-тупу, раз-два-три!..

                А тітка зненацька схопила Дмитрика і закрутила у цьому вистражданому танку…

                – Гупу-тупу, раз-два-три!..

                Миготіли різнокольорові лампи під стелею, обличчя, вирячені очі, усе довкола зливалося у рябу стіну. Білі і червоні кульки; вони, накачані гелієм, прилипли до порепаної гіпсокартонної стелі; крутилися, розпливалися. Якась ніби Коріолісова сила, наледве танцори докружляють до яскраво зеленого серпантинового сталактита, відразу ж міняла напрямок піруетів, па і кружлянь. Краса, велич власноруч написаного танцю. І тільки тітка, з крапельками поту там, де у чоловіків зазвичай ростуть вуса. І повні очі сліз… В обох…

                Добре що колеса у його візку не повідлітали…

                Свято вдалося...

– Як ти дізналася?..

Чернівці - Луанда, 2013