Термін придатності
Вона дивилася в дзеркало і не впізнавала власних рис обличчя. Воно здавалося їй чужим, незнайомим. Коли вона так постаріла? Коли час перетворив її нещодавню квітучу зрілість у те, що називають словом „старість”?.. І тільки в такий момент найгостріше розумієш поняття „пізно”. Вона так часто відкладала себе на потім, що тепер стало занадто пізно. І подекуди пасма сивого волосся підтверджують ці невтішні підсумки.
А починалось все із доволі безневинних планів про освіту, роботу, кар’єру, а вже потім можна буде думати про кохання, сім’ю, дітей... Ці плани були досить виправданими у 20 років... З натяжкою у 25... З пересторогою у 30... З німим співчуттям інших у 35...
Сьогодні їй 40. Цю сакральну цифру із Біблії вирішила зустріти наодинці. Все одно поганою прикметою вважають святкувати сороковий ювілей. У цей вечір вона вирішила переглянути своє життя, немов фрагменти запиленої кіноплівки. У напівтемряві. Із запаленими свічками. Вимкнула телефон. Комп’ютер. Замкнула двері і відключила дзвінок. Щоб нічого не відволікало. Щоб ніхто не відволікав.
Вона довго вдивлялася в дзеркало, намагаючись віднайти ту відкриту і наївну юну дівчину, якою була раніше. Зрештою, відклала дзеркало і пішла на кухню. Простора квартира навіює самотність і порожнечу. У неї завжди була мета, ціль... а тепер, здається, – нічого... лише пустка...
Отримала червоний диплом магістра. Запропонували перспективну роботу. Погодилась. Отримала вищу посаду. Вищу зарплату. Як кажуть, самореалізувалась, вибилася в люди, стала незалежною, забезпеченою... Але шукати супутника по життю не спішила. Завжди заспокоювала думка: „Ще встигну. Ще все попереду.” А тепер... оглядаючись назад, з терпкою гіркістю згадує всі упущені можливості і моменти. Звичайно, вона не була монашкою, але дальше тіла – нікого не підпускала. Душа залишилась невинною, цнотливою. Але що з того? Хто тепер це цінує?
Вино закінчилось. Але хочеться хмеліти і п’яніти від думок і алкоголю. Вирішено: невідкладний похід у супермаркет. Все одно захотілося чогось смачненького. До магазину – хвилин п’ять. Не бачила сенсу довго збиратися. Все одно надворі зима. Та і для кого? Для касира, який годиться їй за сина?
Вона вже звикла до звертань типу „жіночко”, „пані” від незнайомих людей, які навіть не підозрюють, що це – немов ніж у серце, що це похвилинне ненавмисне нагадування про вік і згаяний час на колись здавалось надзвичайно важливі речі.
Вино. Червоне. Солодке. Одна пляшка. Ні, краще дві. Щоб напевне. Рулет шоколадний. Йогурт вишнево-шоколадний. Міцна чорна кава (на ранок після такого святкового десерту). Круасан з шоколадом (теж на ранок). Поряд стояв немолодий чоловік і усміхався, дивлячись в її корзину. Напевне, його розсмішила така велика кількість шоколаду. Здається, він навіть хотів щось сказати, але наштовхнувшись на її зболений погляд, який показував усе небажання до спілкування, – ніяково розвернувся і пішов. А їй було ще гірше. Вона стала не просто непотрібною і відкинутою усіма. До того всього вона ще й почала відлякувати людей. Тепер у неї ще менше шансів досягнути останню намічену ціль – стати коханою, жаданою, потрібною.
Напівсонна касирка повільно перекладала продукти. Звичайно, якої жвавості від неї можна чекати о пів на дванадцяту? Коли вийшла на вулицю, ніч зустріла її в усій красі: багато пухкого снігу виблискувало тисячами кристалів від тьмяного світла ліхтарів. Ні людей. Ні машин. Ніколи не підозрювала, що буденні зимові ночі такі прекрасні. Вони змушують повірити у казку. Вона так і стояла посеред вулиці, задивившись у небо, яке сипало жменями тонко вигравіювані сніжинки. Так, ніби якийсь небайдужий і невтомний ювелір працює над формою кожної сніжинки. Гуркіт мотора машини розвіяв цю пелену сентиментальних почуттів. Ах так, реальність. Яка не дає про себе забувати надовго.
Одна пляшка вина була непомітно випита за переглядом фільму. На годиннику – пів на третю. О восьмій вставати. Сеанс самоаналізу на сьогодні завершено.
Дорогою з роботи зайшла в магазин купити хліба, сир і оливки. Випадково помітила вчорашнього чоловіка. Вибирав чай. Значить, він десь живе поблизу. Ніколи його раніше не помічала. Настільки було ніколи. Настільки віддалилася від побутових речей. Вся в роботі. Віддалась їй до останку.
Сховалася за рогом. Не хотіла згадувати сама і нагадувати йому той неприємний інцидент. Проте відмітила про себе, що він навіть привабливий. Є в ньому щось таке притягуюче. Але щось зблиснуло на правій руці. Здається, одружений. Жаль. Сьогодні касирка була набагато бадьорішою і привітливішою. Але, мабуть, справа не в касирці, а в піднесеному настрої. Правильно хтось казав, що світ такий, яким його бачить людина своїми очами. Чим ближче до квартири, тим швидше випаровується той піднесений настрій. Цей дім дійсно навіює депресію і апатію.
Фільм. Вино (пів пляшки). Йогурт. Трішки сліз. Трішки думок про минуле і безцільне майбутнє. Як жаль, що тільки тепер зупинилася після шаленого забігу по лінії життя. Скільки втраченого. Скільки упущеного. Цей внутрішній монолог не давав їй спокою вже другий день. А ще мимовільно хвилював силует незнайомця із магазину. Такого ж недосяжного. Упущеного і втраченого.
Наступного дня поверталась з роботи раніше, ніж зазвичай. Начальство зробило подарунок – тиждень відпочинку. „Трохи часу для власного задоволення ще нікому не завадило,” – як їй сказали наостанок. А то нічого, що цей тиждень „задоволення” їй приноситимуть тільки німі і байдужі стіни, плаксиві і нудні фільми, сухі на реальність книги і вино? Так недалеко стати хронічною алкоголічкою. А їй тільки цього бракувало. Зібравши лінощі в кулак, вирішила поїхати десь на відпочинок. Але перед тим не завадило б якісь продукти купити, бо за ці два дні холодильник нагадував тільки шафку з полицями і освітленням. Довго не могла вибрати печиво до кави. В якийсь момент спиною відчула пронизливий погляд. Аж мурашки по шкірі. Похітливе блукання зором від чоловіка не вельми пристойної зовнішності по її тілу змусило почуватися ніяково, немов стояла перед ним голою, слабкою і безвільною. Печиво, яке тримала в руках, швидко кинула до корзини і попрямувала до каси. У той момент їй якнайшвидше хотілось дістатися дому і прийняти душ, щоб змити липкий погляд незнайомця, який навіював страх. Інтуїтивно оглянулась, але його не було. Полегшало. Вийшла з магазину. І за кілька кроків знову підкрався невимовний страх. Вона боялась оглянутись, бо вже напевне знала, чим він спричинений. Вона просто пришвидшила кроки, ні на що не надіючись, хіба що на диво.
Раптом різко загальмувала машина. Якби це було за інших умов, вона б ніколи не сіла до чужої машини. Але у цьому випадку все вийшло якось рефлексивно, механічно, без роздумів. Тільки відчувши себе у безпеці, подивилась у вікно – там дійсно був той чоловік, що навіював страх. Коли машина рушила, вона ніби оговталась і глянула на свого рятівника. Це був чоловік із магазину. Вони мовчки їхали вечірнім містом. Вона відходила від шоку, ретельно ховаючи переляк кудись всередину. Супутник теж мовчав. Мабуть, не хотів турбувати її. Він прекрасно розумів, що вона щойно пережила. Той тип видався йому підозрілим, а намагання жінки відірватися від нього швидким кроком не залишило жодних сумнівів. Він кинувся на допомогу. Він не міг залишити людину в біді. І, як виявилось, не дарма. Ця жінка, яку регулярно бачив у супермаркеті, притягувала немов магніт. І водночас зупиняла то колючим поглядом, то холодною байдужістю, то знесиленою відстороненістю.
Вона взяла себе в руки, переборола сильні емоції, подякувала і назвала адресу. Коли машина зупинилася біля під’їзду, – ще раз подякувала і вийшла. В салоні залишився легкий п’янкий аромат її парфумів, який доводив його до божевілля. Він вийшов і запропонував донести пакети хоча б до дверей. Запевнив, що нічого поганого не має на думці, просто хоче допомогти. Вона погодилась. Вона виглядала знесиленою і виснаженою. Біля дверей неочікувано і для себе, і для нього запропонувала віддячити горнятком чаю чи кави.
Емоційний стрес дав про себе знати – паморочилась голова. Поклавши чайник, почала шукати таблетки від головного болю. В той час чоловік набивав холодильник продуктами з пакетів. Це було так дивно: в її домі чоловік (яких давно тут не було), порається на кухні (чого не було ще довше), а вони ще навіть не познайомились (чого взагалі ніколи не було).
За чаюванням встигли познайомитись, поговорити про буденні речі: робота, історії з життя і т.п. І все. Не згадували особисте, інцидент в магазині чи сьогоднішній випадок. Це було зайвим. Їм було добре разом. У той вечір. І в наступний теж. І ще чимало вечорів поспіль. Вона, здається, нарешті досягла останньої мети в житті. А він нарешті виконав обіцянку, дану покійному дідусеві, коли той на останньому подиху, вкладаючи в руку внука золоту печатку, просив знайти істинне щастя і відпустити тільки тоді, коли родинний перстень на правій руці втратить всяку вагу. Проте сімейні цінності – не мають терміну придатності.
30.01.2014 01:48 