26.02.2014 22:21
для всіх
220
    
  1 | 1  
 © Ігор Рубцов

Стрілець

Частина 2

Піша колона рушала рано. Настільки рано, що дехто казав: «пізно вночі». «Прохавані» бійці понатягували светри. Із задоволенням Тоха констатував, що ніхто з «дідів» не намагається поділитися з ним частиною своїх манаток. Може вони таким чином гріються, подумав від. Та щось довго тепло не відчувалося взагалі. Холоднеча діставала кісток. Вони все йшли, йшли темрявою, не наближаючись до хребта. На небі рясніло стільки зірок, аж у їхньому світлі купалися ноги Ісаєва. Толік памятав – ступати крок у крок. А коли ж дивитися по сторонах? Плечі починали нити. Укладка важчала попри те, що й досі рота йшла рівниною. Йшла півгодини, годину. Може менше, може більше, Рисовець не відав. Йому хотілося відійти, та ротний не зупиняв колону. Скільки ж ще на такому холоді можна пройти без зупинки? Організми, здається, майже однакові у всіх! І дивно, скільки пройшов, дихаючи у спину Ісаєву, а він – ні пари з вуст, наче глухонімий. А над хребтом небеса розкочерагювали ранок. Втома відволікала думку від страху, монотонність ходи – від втоми. До ніг «замка» можна було прилаштувати годинникові стрілки. Один крок – секунда. І такий годинник працював би не гірше «командирських» на його запястку. Позаду сопіння. Два кроки – вдих, два кроки – видих. Попереду: туп-туп. Позаду: пс-с-с. Туп-туп. Пс-с-с. О, тепло так! Он тато сів біля вогнища, чистить рибу від луски. А де мати? Хрясь!!!

    - Твою дивізію!!! Душаро, ти спиш на ходу?

    Толік бачить себе у здорових, як сковорідки, руках Ісаєва, завислим над безплідною скелястою поверхнею.

    - Та ставай, кажу!

    Уся рота зупинилася перед схилом гори трохи перепочити. Коли Ельшан зробив останній крок, Тоха вже перенісся на берег річки. А ноги на автоматі переставлялися, повторюючи завчені багатохвилинним переходом рухи. Лівим чоботом він засадив сержанту по гомілці і якби не реакція останнього, точно завалився би пикою на каміння.

    - Дострибався, рисак. – хапалися за животи очевидці. – Йо-о! Не треба до цирку ходити!

    Як вони йшли далі, як піднімалися вище і вище, як розпалювався день, а рота сунула, залишаючи позаду тільки одну пару слідів, і як організм, який вночі прагнув позбутися своєї води, почав її вимагати, всього цього вмістити в один спогад нереально. Як може людина витримати на собі сукупність нехарактерних випробувань, виконуючи водночас головне призначення бойового підрозділу? І без того Анатолій вважав себе надвитривалим індивідуумом. Хоча дехто, що найбільш вірогідно, бачив у ньому необтесаного тюхтія.

    На четвертій чи пятій годині підйому Толікові «колеса підспустили». Через нього Ісаєву теж довелося зупинитися, щоб повернути до тями бійця, якому хотілося, щоб його пристрелили, лишивши на гребені гори. «Замок» вийняв частину патронів з Тохиного рюкзака і роздав їх двом «черпакам», хоч у тих укладка була не меншого обєму. І рух поновили: підйом за шкварник, далі – під руку, а потім у Толяна відкрилося двадцять друге дихання. Що точно фіксувала свідомість, так це повна відсутність думки про можливий обстріл. І підла заздрість до бійців першої роти. Чомусь хлопцю здавалося, наче протилежне гірське пасмо нижче і там прохолодніше, і, напевно, їхній комроти частіше зупиняє особовий склад для перепочинку. Що відбувалося там, ніхто не бачив. Відстань не давала такої можливості роздивитися неозброєним оком. Якби щось сталося, голос війни докотився би до другої роти, а так… «Броня» теж повільно, але спокійно просувалася низом. Нарешті, у другій половині дня, довгий ланцюг із солдатів, сержантів, офіцерів і прапорщиків почав спускатися. Йшли довгим пологим маршрутом, згинаючи ноги в колінах так, щоб наступний крок наближав підрозділ до колони бронетранспортерів. Перша розумна думка прорізала свідомість Рисовця: «Спочатку тут треба було пройти тим, хто вигадав війну. Після цього люди навчилися би домовлятись».

    Сутінки опустилися, коли обидві роти розбрелися по своїх бронетранспортерах, КУНГах, МТЛБешках і іншого роду транспортних засобах. Ховаючи ноги під ковдрою, Саратов мовив останню мудрість, закінчення якої Тоха вже не чув: «І це ще не стріляли. Тільки прогулялися. Забери мене, мамо, додому!»

    - А нумо, давайте, швидше! Хто хоче повторити? Це не запитання. Солдат хоче того, чого бажає його командир.

    Дивно! Хлопці ледве ворушили кінцівками, вражені новиною: вони ще живі. Мить тому не було нічого: сновидіння, або якоїсь думки, відчуття дискомфорту від собачого холоду, складок під бушлатами. Яке розчарування! Треба починати новий день, не оклигавши від вчорашнього. Схожість двох днів була така, як два послідовних дублі на монтажному столику режисера. Прожиті на межі можливого, скільки проклять почули невидимі небесні сили від «акторів воєнної кінострічки» на адресу нічим непримітних чисел у календарі. Повторений шлях, зміна стужі на спеку, безсилля, друге дихання, третє, ватні ноги, тремтячі руки, жахлива прірва під ногами при сорока кілограмах ваги за спиною. Нарешті, падіння автоматного ріжка на дно урвища. Таки другий дубль виявився ще гіршим для окремо взятого солдата. В цілому ж, нульова результативність. Ворог випарувався. Може, його тут ніколи не було? Друга рота без жодного пострілу пройшлася гребенем і отримала команду повертатися до «броні». Друга, потойбіч синхронно спускалася схилом іншого хребта. Ще один подібний день і хтось один із двох проломить «диню» іншому: або озвірілий Ісаєв, або деморалізований Рисак. Прізвисько законно закріпилося за Толіком. Навіть взводний гукав його не інакше: «Рисаче, не хлебчи як насос, бережи воду!» Всі балансували на межі нервового зриву. Обгадивши західний схил, рота з доблесних рейнджерів перетворилася на тупі організми, рухомі чужою волею. У підрозділі не знайшлося нікого, кому було легко. Просто, хтось пройшов школу загартування раніше і їх було більше. А чому ж гора, на якій бачили якісь вогні, мовчала? Де сліди ніг, рештки харчів і продукти життєдіяльності моджахедів? Саперами не знайдено жодної міни. Така операція нічого, крім неприємностей, не принесла Толіку.

    Тіні росли швидше бамбукових пагонів. Офіцери квапили солдатів: «Ворушіть батонами, хлопці. І не дуркуйте. Щоб кожен, чуєте – кожен бачив навколо себе, уверх і вниз, і вглиб гори!» Цього надвечіря рота пройшла меншу відстань. Все менше часу лишалося до настання сутінок. Сапери не виявляли тієї впевненості, ретельніше і обережніше тицяючи гострими наконечниками у різні породи попереду. А дими польових кухонь вже виднілися метрів на триста нижче передової групи. От по них і вдарили перші постріли, заскочивши Толіка у позі, незручній для миттєвого реагування. Він навіть не зрозумів, звідки стався напад. Гори загриміли чергами. З двох боків назустріч схрестилися свинцеві потоки. Ісаєв тільки встиг зіштовхнути Тоху з каменя, на який той став витягнутою лівою ногою. Рисак боляче вдарився стегном. Дякувати бронежилету, удар по ребрах був не таким травматичним. За нагромадженим камінням крім нього залягли двоє «черпаків». Це у їхніх рюкзаках покоїлися деякі Толікові речі, вийняті під час кількагодинного підйому. Вони молотили короткими чергами з-за сховища і Анатолій відчував, що одна його нога вперлася у чуже тіло. Причому він не намагався прибрати ногу, або подивитися, кому він дошкуляє своїм чоботом і що робити далі? Автомат валявся поруч. Але здавалося, поворушись він зараз, кулі почнуть рвати тіло. Невеличкий сектор огляду, відкритий розширеним очам бійця, був заповнений кількома валунами. Від їхньої поверхні час від часу відлуплювалися шматки породи, розлітаючись гострою шрапнеллю навсібіч.

    - …сак!!! Рисак!!! – Крізь гуркіт долітав відчайдушний рев «замка». – Ти мене чуєш, Рисак!!!

    «Теж мені, вовк з «Ану, постривай!», - сковзнула думка. Не відриваючи голову від каміння, він на повні груди вигукнув: «Я-а-а!!!».

    - Чум… ро! …го не відпо…єш? Слухай Авєркіна! Чує…? Авє…ін!

    - Кажи! – Крикнув у відповідь один з «черпаків», кидаючи порожній магазин під носа Толіку.

    - Припаши молодо… набивати …іжки. І хай пятаком не світить!

   На секунду Авєркін сіпнувся до Тохиного плеча і загорланив:

    - Е-е-е, муфлон, патрони давай!!! Патрони, чуєш? Давай, пакшами своїми перебирай! – Відштовхнувшись обома руками від спини Рисовця, Абвер (солдатське погоняйло) повернувся на позицію.

    Підвести голову було не просто страшно. Нерозуміння серйозності ситуації посилювало гостроту небезпеки. «Попав!!! Попав я!!!» Забулося навіть, як він фантазував у годину душевної скрути, допустивши в свою уяву картину посоромлення свого недруга. Тепер голос Ельшана чути у пяти метрах і це голос впевненого мужа, командира. У голосі немає розпачу, тільки чітка координація між тими, хто заліг між камінням і додає до звуків бою свою партію. Серед автоматного хору виразно виділялося важке туркотіння ПКМа. Дуб із Саратовим вступили у бій. А він, мамин Толічек, не знаходить в собі сили підвестися щоб оцінити розстановку сил. Паузи між стріляниною не було. Черги і одиночні постріли злилися у суцільний гуркіт. Гільза з автомату Авєркіна залетіла за комір Толіного бушлата, обпекла шию і не спішила холонути на його тілі. Він засичав, засмикався, поспішно вигрібаючи долонею гарячу залізяку. Наказ Авєркіна-Абвера і його ж гільза примусили повернутися до активного життя. Укриття, під яким залягли солдати, виявилося доволі надійним, якщо не казати носа. Двом товаришам потрібні були набої в магазинах. Три порожні ріжка валялися під ногами. Ще кілька лишалися у підсумках. Сонце через декілька хвилин мало зачепитися за гори і коли воно скотиться протилежним схилом додолу, настане темрява, вигідна більше ворогу, ніж радянському підрозділу. Рисовець стягнув із себе рюкзак, намацав у ньому пачки з патронами і почав поспіхом розривати упаковку. До початку перестрілки на трьох у них мали бути понад двадцять повних ріжків. За двома «черпаками» він не встигатиме, це однозначно. Значить потрібно максимально швидко робити все можливе, щоб протриматися до якогось переламного моменту бою. Неможливо, щоб обидві сторони конфлікту залишалися на своїх місцях. Хтось має почати рух, відходячи, або перейшовши у наступ, чи на прорив. Тактично Толік нічого не розумів, крім напряму вогню. Авєркін і Дробот трохи маневрували, щоб їхні пристріляні духами позиції не стали пасткою для них. Принаймні, тепер стало ясно, звідки походить небезпека. У какофонію бою додався розрив. Хтось кинув гранату, потім ще. Це означає, що супротивник зовсім близько. Крім окриків російською мовою, до слуху долітали й інші вигуки, а після розриву гранати, наче почувся крик болю, а може – страху, а може це тільки здалося Анатолію. Нова хвиля панічного страху призвела до крайнього мандражу. Якщо раніше, на навчаннях, він швидко перебирав патрони, один за одним відправляючи їх у ріжок, то тепер вони випадали йому з рук і треба було тремтливими пальцями збирати їх під собою.

    Вибухи почастішали. Підствольні гранатомети теж були задіяні на повну силу і раптом Рисовець побачив пилові стовпи, що поволі наближалися з боку ущелини. Кілька БМП мчали від полкової колони на підмогу. Якщо партизани не насміляться перейти у наступ, резервна група, вірогідно, накриє їхній лівий фланг і вижене з насиджених схованок. Частина роти, яка рухалася останньою і знаходилась вище, теж, наче, маневрувала. Лінія вогню, ніби то, перемістилася. Духів заганяли у «ківшик», який треба було вчасно замкнути кільцем і скористатися отриманою перевагою, щоб добити вже зверху.

    Вони відчули зміну перспективи. Первинний план – заскочити роту шураві зненацька, деморалізувати і нанести їй тяжкі втрати, не спрацював. Вигідні позиції за кілька хвилин можуть стати пасткою і якщо не почати відступ негайно до потаємних криївок, тактичний прорахунок польового командира стане останньою його помилкою, за яку розрахується життями повстанський загін у повному складі. Легка, як здавалося, здобич, ставала мисливцем. Якщо ці, перевтомлені дводенним гірським переходом люди, так грамотно огризаються, поволі оточуючи противників влади, тоді що станеться, коли надійдуть кілька десятків піхотинців з резерву? Сардар дав команду на відхід. Сонце не встигло надати загону останню перевагу і їхні гори сьогодні не посприяли успіху. Маючи кілька легко поранених, одного важкого після вибуху і двох, які не подавали ознак життя, духи заметалися між камінням. Свинцеві траси перестали бити прицільно по втиснутих у валуни солдатах і ті, відчувши мисливський азарт, розпочали полювання по фігурках, що відступали.

    Вочевидь, ротний подав команду, підхоплену молодшими командирами, бо з-за каміння голос Ельшана Ісаєва прорвався виразно крізь гуркіт і лайку солдатів:

    - Вперед, пацани! ……………………!!!

    Побачивши, як зриваються з місць однополчани, як вискакують і міняють позиції хлопці, просуваючись вперед, Рисовець вхопив свого «калаша», пхаючи наполовину споряджений ріжок до кишені і вперше поглянув на арену бою. Найменше, чого він боявся – залишитись на самоті. Він побачив Ісаєва, готового до чергового ривка і гепнувся поруч з ним.

    - Йо! Душаро, ти в порядку? – Вирячився «замок» на Толіка. – Тримайся поруч і стріляй!

    Що було далі, важко піддати аналізу. Як приклеєний, Тоха перебігав за Ельшаном від однієї купи каміння до іншої. Перескакуючи через чергову перепону, він побачив людину, яка дивилася йому в очі з безголосо відкритим ротом. Закричавши від несподіваного видовища, солдат мало не натиснув на гачок. Проте, ствол автомата був спрямований в нікуди. Якби він і натиснув, кулі пішли би у ґрунт, а частина їх могла розлетітися рикошетом. Очі чужинця не рухалися. Одяг трохи вище живота перетворився на місиво. Толікові стало настільки дурно, аж він відчув якийсь поштовх від шлунку по стравоходу. Рідка слина покотилася з роту, тому він мусив часто спльовувати її, а у голові калатала гаряча хвиля, від якої темніла картина бою перед очима.  

    - Рисак!!! – Злий окрик Ісаєва змусив наздоганяти сержанта. Але думка про те, що моджахед все бачить і, повернувши голову, розстріляє Толіка у спину, домінувала. Обернувшись, він переконався, що тіло лежить нерухомо. А ще він побачив рядового роти, який, підбігши до вбитого, знімав з запястя електронний годинник.

    Партизанське угрупування припинило активний опір. Вже майже не було кому опиратися. Короткі черги зачищали схили від залишків загону. Шураві перестрибували каміння, випроставшись, посилаючи у найбільш небезпечні місця, де можливо ховається ворог, короткі черги. Рисовець побачив Вовку Неситого, обвішаного коробками і автоматами, а попереду його першого номера Дубовенка з «агрегатом» на руках. Схоже було, що пара попрацювала для душі і підсумками бою задоволені обоє. Місцями ще валялись нерухомі тіла, проте, всі вони мали на собі широкі афганські штани, звичайний цивільний одяг і характерні капелюхи-афганки, або ж скручені з довгих відрізків тканини чалми.

    Намалювався взводний Собінов. Він квапив своїх швидше збирати манатки, не лишаючи просто неба трофейної зброї, військового обладнання. Радіостанцію командира моджахедів, однак, знайшли простреленою. У такому вигляді вона не була потрібна, а пару РПК і, переважно АК-47 китайського виробництва, швидко, доки зовсім не зсутеніло, відшукували там, де знаходили тіла воїнів ісламу. Це був результат дводенних мандрів, яке-не-яке виправдання доцільності сумнівної операції. Тепер лишалося швиденько і купно зійти роті донизу, звідки вже надійшло підкріплення, стежкою, яку перевірили не сапери, а ноги хлопців, доставлених до підніжжя машинами піхоти.

    Отут і сталося те, чого Толік не очікував. Ніким не помічений автоматник, що у гарячці битви лишився позаду наших бійців, усвідомив невідворотне своє викриття. Його нерви зрадили і він щосили рвонув схилом вниз. Найближчим, хто опинився поблизу юнака, був він – Анатолій Рисовець. Афганець побачив радянського солдата у кількох метрах і не цілячись натиснув гачок. Дві кулі, випущені навмання, не знайшли цілі. Якби Толік здатен був думати, він спробував би сховатися. Його руки самі, без втручання думки, від стегна, повернули ствол автомата вбік втікача. Прогриміла довга черга і автомат замовкнув. Ріжок випорожнився. Одна куля, випущена зі зброї, пробила стегно втікачеві трохи нижче «м’якого місця». Той випустив автомат і з криком повалився у рівчак, промитий дощовими потоками. Свідки цього випадку кинулися до рівчака і сержант потягнув Тоху за рукав подивитися, що сталося з душманом.

    Той не припиняв кричати, звиваючись у пилюці. Падаючи, він був зранений ще більше і його безнадійне страждання скувало Толіка: «Що ж це я зробив?». Ну, зробив те, що зробив. Але ж він не знав, що тепер треба робити далі. І те що в образі страждальця він не побачив ворога, а навпаки – свого ровесника, який потерпів на своїй землі від руки чужинця, перевернуло всю душу. Треба б санінструктора. Чому всі стоять і ніхто не наважиться підійти до юнака?

    Ісаєв штовхнув кулаком у плече, подаючи свій АК: «На, Рисак, він твій». Що? Автомат? Ні, він має на увазі, що саме Рисовець має поставити крапку у стражданнях отого молодого душмана. А хіба не можна інакше? Вколоти тюбик промедолу, щоб не кричав і перенести на «броню», а далі віддати полковому «доку», не можна?

    - Не тягни, чувак, кінчай вже! Йому зараз померти за щастя. – І видно було, як Ісаєву байдужа доля ворога, власне, як подальша доля Толіка. Відсутність жалю і цинічний погляд на особисту трагедію людини відбилися у холодному погляді заступника комвзводу.

    - Ельшан, годі робити з курки орла! Час забиратися. – Один із «дідів» слушно зауважив сержантові.

    - Добре. Я ще попрацюю над тобою! – Кинув Ісаєв Толіку. Іди вниз. Хай тобі там старшина втирає шмарклі.

    Подвійний постріл змусив солдата здригнутися на спуску, але він не обернувся і не поцікавився, хто довершив незакінчену ним роботу.

    Вночі, сховавшись у череві БТРу, у присутності свого друга Саратова, Толян намагався розібратися, ким він вийшов із свого першого бою? Чи став він мужчиною? І чи зможе він далі лишатися повноцінним солдатом, стрільцем мотострілецької роти. От взяти, наприклад, Неситого: він як по нотах з перших секунд заникався за перший ліпший камінь і зорієнтувавшись, миттєво перекинувся до Дуба, коли той вже виставив дуло кулемета, готового до стрільби. Сам стріляв мало і не намагався знайти свою ціль. Просто, підтримував вогнем «калашникова» щільність вогню. Перезаряджав і все дивився, що робить його перший номер. Юрій Дубовенко, коли повернулися до колони, по-товариськи приставив кулака до щелепи Вохи, рази зо три легко штовхнув його і мовив: «Маляде-ес, гвардієць! Чистити зброю і спати!» Командири ходили не те щоби щасливі, але посміхалися. Їм треба було зібрати всі факти, осмислити і підбити підсумки. Все, наче, йшло до позитивної оцінки діям роти. Втома – ніщо. Головне, всі своїми ногами повернулися живі, здорові. А те, що дехто мав розлади із своєю совістю, не могло тривожити кадрових офіцерів. Предметом їхніх розмов були невирішені питання: 1. З яким супротивником зустрілася рота на схилі дня? 2. Де основний караван зі зброєю – мета всього їхнього заходу? 3. Що робити надалі? І купа питань до розвідки, до стратегів і тактиків цієї малозрозумілої війни.

    Ісаєв не забув свою обіцянку начистити пику мамчиного синку як тільки вони опиняться у колоні. Проте, він змінив рішення, прийнявши виклик свого земляка – старшини роти Равіля Хамідова, зробити із шмаркача нормального бійця:

    - Ти нікого не здивуєш, позбавивши залишків гідності пацанчика, який вчора ні про що не мріяв, крім сунути руки туди, де дівки ховають свою цноту. Хто він і хто ти? Маєш силу, маєш право, маєш досвід, врешті. От якщо ти такий премудрій, покажи це інакше. Зроби мені за півроку із курки орла. Ну добре, не орла, а крука. Ну?

    - Може з ним не панькатися? Простіше поміняти його у полку на зальотчика.

    - Ельшанчик, зроби своєму старшині послугу. Доведи Впертюху, що не я ліплю з тебе командира, а ти сам такий єси. Колись ти подякуєш за це земляку.

    Якби не ці, сказані старшим прапорщиком слова, доля Анатолія Рисовця склалася би за іншим сценарієм. Ісаєв змінив тактику чмаріння на серйозну роботу над підлеглим. Він і далі роздавав найбільшу кількість зауважень на адресу Толіка, але не аргументував їх ударами під дих, а робив на його очах те, чого вимагав і казав: «Навчися отак». У полку їх бачили разом на спортмайданчику і доки взвод виконував нормативи, Ісаєв працював з Рисовцем за індивідуальною програмою. Одного разу до взводного Собінова причепився його приятель, командир іншого взводу: «Я не зрозумів, ти школу диверсантів відкрив? Спецагента готуєш?» Лейтенант махнув рукою: «Ша! Ми тут розкриваємо приховані резерви людини. Ти краще своїм скажи, щоб повчилися і Ісаєва методам перевиховання, щоб вони менше думали як кішмішовку у каптьорці дудлити.»



Донецьк, 25.02.2014

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 26.02.2014 10:49  Тетяна Белімова => © 

"А те, що дехто мав розлади із своєю совістю, не могло тривожити кадрових офіцерів. Предметом їхніх розмов були невирішені питання: 1. З яким супротивником зустрілася рота на схилі дня? 2. Де основний караван зі зброєю – мета всього їхнього заходу? 3. Що робити надалі?" - ціна людського життя... Чи це всі військові так мислять? Те, що Толик замислюється над власною "оцінкою" свого першого бою - свідчить про те, що не всі!