Стрілець
Частина 1- Гей, чума болотяна, ну звідки ж ти звалився на нашу голову? – Зашипів «замок», витріщивши злющі очі на Толіка, коли той вдруге проїхався по камінню, проторохкотівши автоматом, шоломом і порожньою флягою аж під ноги сержантові. – Я тобі, душаро, влаштую урочисте повернення на «броню»!
Справи йшли кепсько. Молодий солдат, син люблячої матері і суворого батечка, Анатолій Рисовець ще й тепер не був певний, чи отримає стиснутою довбнею у щелепу відразу, чи екзекуцію буде відкладено до спуску роти з гірського хребта, яким вони безрезультатно пройшлися вдруге за останні два дні. Ротний із двома саперами сходив далеко попереду і нижче, тому вірогідність першого варіанту здавалася воїну майже стовідсотковою. Та ні, десь над головою чути було, як взводний Собінов загрозливо відмінював відомі усьому війську пару слів, переплітаючи їх мистецьки із прізвищем свого заступника. Все це півголосом, але достатньо чутно для сержанта, готового врізати хлопцю, ну хоч раз, хоча б заради підтримання авторитету молодшого командира. Бо цей мамчин синок і нехлюй не складав враження адекватного бійця мотострілецької роти. Не якоїсь там задрипаної, що розсіяна по блок-постах, та нарядах у гарнізоні, а таки бойової гвардійської, туди його розтуди, другої доблесної роти, де кожен третій отримав медаль «За відвагу», або «За бойові заслуги», а двоє орденоносців, і це окрім двічи орденоносного комроти Данила Впертюха, прославили полк індивідуальними, так би мовити, подвигами. І на самого «замка» Ельшана Ісаєва десь у радянській столиці, а може ще у дорозі до неї, обтиралися документи на другу медаль. Тому він лише вишкірив рівні білі зуби на салабона, відклавши розбір «польотів» на потім. Цей солдат дратував його вкотре, «помираючи» на підйомі вгору, а іншим разом випустивши у прірву повний ріжок з патронами для «калаша». Ні, треба буде обов’язково розібратися, коли вони зійдуть у долину, а офіцери зберуться коло штабного броніка. Старшина роти, навіть якщо і побачить щось, то тільки для порядку застереже земелю гортанною незрозумілою мовою, мовляв: «Дивись, дострибаєшся до розжалування! А як «полкан» що почує, то може і до дисбату запроторити». Полковник не терпів мордобою. Знав, що від цього до злочину, до дезертирства, до помсти з перестрілкою один крок. Але Ісаєву на те начхати. Такого як він ще пошукати треба. Правда, нагороди жаль, якщо відкличуть подання. А як тоді «чижа» навчити «рубити фішку»? Тільки по черепу, тільки так.
Врешті, всі були злі, від «дідів», яким тільки дай привід почесати кулаки, до однолітків Толяна, осіннього призову минулого року. Коли їх, чумових від перельоту, вивантажили на плацу полку, вони навіть не знали, яким чином тримати себе у незнайомій обстановці. По-перше, новоспечені мотострільці сподівалися, що тут буде трохи тепліше, ніж у лютневому, не дуже спекотному Узбекистані. Та ось він, рипучій сніг під чобітьми. По-друге, на цьому було поставлено крапку їх сумісного перебування під одним дахом – новобранців сержантської школи, з якої вони вийшли звичайними рядовими, бо не все складалося у штабах, як по нотах. Отже, осіннє поповнення не довчили до командирів відділень і на місяць до строку випуску перекинули у Афган, заробляти свої лички у менш спокійних умовах. Командир полку особисто перегортав списки, слинив пальці і щось там дивився у документах бійців, стиха вказуючи начальнику штаба і офіцерам молодших чинів: «Оцього давай Шерємєтьєву, він водійські права категорії «В» має. Оцих двох і того цибатого – у третю. А серед цих, Митрофанович, подивись кого взяти у штаб. Тільки так, щоб не тільки освіта, а, знаєш, ще й писати міг по-людськи, а не як курка лапою».
А Толік і радий був щось утнути, щоб на нього звернули увагу, але ні його повна середня освіта, ні розумні добрі очі не справили враження на отців. Так він опинився у другій, туди її розтуди, роті гвардійського мотострілецького полку на скромній посаді стрільця. Наступного дня він зазубрив напам’ять номер свого АК-74, розібрав і почистив його, спробував усунути щербини на штик-ножі, що ледь здихався свого колишнього хазяїна, та так і махнув на це рукою: аби самому вціліти. Командиру відділення на те було пофіг. Заступник комвзводу чіплявся до кожної пилинки на автоматі – не стріляти ж із штик-ножа. Біда тільки, що Ісаєв не дуже товариський і аж зовсім не турботливий командир. І четверо молодих – не так вже й погано на один взвод, але з точки зору самих молодих, малувато для розподілення статутних і не зовсім обов’язків, що їх щедро поклали на нові плечі «діди», «черпаки» і навіть дехто з призову, який прибув до полку лише півроку тому. Добре би народитися багатирем, типу того Савєлова, чи то Савеліва. Він прийшов у роту підготовленим у хуторських боях на Кубані, а ще був на рік старшим від пацанів свого призову. Той відразу поставив себе і пару-трійку «дідків» на їхнє місце, мало не вибивши тупі їхні мізки між солдатськими ліжками. Отож, його більше не зачіпали, хіба за Статутом ганяли, як усіх на кроси, на стройових вправах і по нарядах.
Серед чотирьох новоприбулих борзих не знайшлося. Натомість, з першого тижня нормальній акліматизації у колективі почав заважати сержант Ісаєв. Він, та двоє його земляків із північнокавказької республіки, під заступництвом старшини роти відчували себе вільними стрільцями у загоні благородного лицаря (чи то шляхетного злодія) Айвенго. Терпіти цю трійцю, принаймні двох із них, належало до осені. Інші ротні і взводні «старці» не настільки докучати Анатолію, щоб аж так переживати через те… Було, але… Та чого там, не без прикрощів, але ж…
А навесні почалося! Підготовка полку до практичних дій у горах увійшла в завершальну стадію. Коло штабного бараку частіше зупинялися машини, з яких виходили чини у афганській формі. Нарешті, одного разу на вертолітний майданчик підсів Мі-8, з якого поважно ступив на землю генерал-майор у новенькому плямистому бушлаті, з-під синього штучно-хутряного коміру якого гордо дивилися в небо вишиті зеленими нитками генеральські зірки. Кілька військових, не менш ділових перців, серед яких виділявся зростом афганський полковник, а також військові радники без знаків на погонах, але у моднявих «пісочках», ні на крок не відступали від комдива. Друга вертушка для порядку покрутилась і теж приземлилася неподалік ведучого борту, вивантаживши залишки ескорту. Всі прослідували до кабінету полковника Погрібного. Тим часом по підрозділах котилася хвиля напруженого очікування візиту високої комісії. Ану як зальотне начальство піде мести штанями казарми, зазирати у казани з кашею, блукати по парку бойових машин і, не виключено, затуливши носи білими хусточками, відвідає солдатські нужники. А там всякого добра… Коротше, скрізь можна знайти те, чого не додивився сержант, не здогадався виправити старшина, не довчив командир взводу, не довів до ладу командир роти і таке інше, аж до командира полку з його заступниками по бойовій частині і по політичній підготовці. Адже ж, не секрет, що підозрілий мазок на дошці туалету може негативно вплинути на бойовий дух радянського солдата. Звідси робіть висновок: справжній морок для рядового Рисовця і для його товаришів по призову почався не у лютому, а у квітні-травні.
Толік не просто занепав, як це буває з кожною молодою людиною у незвичних і небезпечних обставинах, обтяжених неприємними знущаннями над людською гідністю хлопця. Ті троє, які разом із ним, на біду свою, мали честь служити у другій, туди її, роті, наче не так скрушно переживали тяжку салабонську долю. Воха Саратов (від місця призову і проживання) пішов другим номером до кулеметника Дуба – міцного шахтаря з Донбасу. Дуб дідував поблажливо, аби тільки Володимир не «тащився» і виявляв цікавість до матеріальної частини станкового кулемета. А інші діди не надто припахували «другого», бо той весь час вертівся коло свого «першого». Та й взагалі, кулеметний розрахунок у минулий весняно-осінній період набув у роті певної поваги, за що Дубу (давайте вже називати його справжнім ім’ям – Юрій Дубовенко) сам «папа» прикрутив перед вишикуваним полком рубінову «Червону Зірку» на вицвіле хебе. Вовка, попри певний острах перед невідомістю, пишався своїм становищем, з вдячністю отримуючи копняки від Дуба. Врешті, колись Дубовенко поїде на свою Луганщину, а йому, Володимиру Неситому з Саратова, приставлять «чижа» безрукого, з якого він зробить звитяжця і витязя, свого вірного санчопансу. Проти ордену він також не мав нічого проти, навіть не проти легкого поранення. Ну, такого, як подряпина, тільки щоб із записом у воєнному білеті. Хай собі Ірка дурепа відкусить поганого язика. Не вистачило тоді твердості вирвати його, щоб не патякала про парубка, який поліз, а у нього нічого не вийшло.
- Ну що в того Вовчика таке, чого немає в мені? – Так собі думав Толік, мало не вбачаючи суперника і ворога у товаришеві. – Може зацідити при нагоді Ісаєву…? Так ні. Він як бик, навіть голова не струснеться. Табуретом торохнути? Земляки, напевно, ногами заб’ють. Далі – суд. Хто винен? Молодий дебіл, психопат і ганчірка.
Незабаром перші бойові, яких він боявся трохи менше «замка», але ж, боявся. Хоча, уявляв себе таким прудким, наче білочка, що, ховаючись між камінням, кладе влучні черги по сірих чалмах. А то хто там у гірському потічку, зальопаний власною блювотою? Чи не наш хвалений заступник командира взводу?
- Гей, ти, опудало! Прикрий, (пі-і-і, пі-і-і, пі-і-і)! – чоботом він, Толік Рисовець, принизливо тисне на шию напівзомлілого сержанта, відкидає вбік спорожнілий автомат і, перехопивши АК Ісаєва, кладе останніх духів.
- Бігом до ротного, чуперадло і щоб штани свої прополоскав у річці, бо такого не те що у БТР, до роти на кілометр підпускати не можна! – Фантазія буяла рясним цвітом. Тільки у своїх потаємних мріях Анатолій був тим, ким він відчував себе вглибині душі. – Я такий. Тільки це має розкритися, тоді все зміниться. Все-все зміниться і буде як треба.
Стиснувши зуби, він виношував свою надію, а протягом дня намагався зайвого разу не потрапляти на очі сержантові. Дні до першого бойового виходу тягнулися надто повільно. Тоха відчував, як міліє його авторитет в очах інших солдат. Ще до прильоту генерала з високим почтом молодь по всіх підрозділах шурхотіла від підйому до відбою з неймовірною інтенсивністю. Тільки штабісти з роти «комендачів» поспішали відразу після ранкового шикування здиміти, щоб і сліду їхнього не було видно. Проте, не всі. «Служиві» переддембельского періоду служби підбивали «бабки» та час від часу бували помічені чи то із згортком, видовженої форми, чи то з фляжкою, що її спішно переносили від дротової огорожі зв’язківців до офіцерського модулю. Напевно, із них теж хтось набігає на медальку. То у горах автомат твій друг, твоя дружина і твій аргумент, а тут територія хвацьких штабістів. Перші люди, з ким прагнуть зустрітися офіцери і прапора після «війнухи» - вони, знавці алкогольних маршрутів, майстри виправити документи потрібної якості, підсунути на підпис начальникові штабу і комполку таке, про що вони у страшному сні…
До Толіка сон приходив, як перший дитячий поцілунок. Тільки торкнувшись гарячого лобика, він відлітав з поштовхом ноги бійця старшого призову, який, лежачи на нижньому ярусі, ніколи не забував спочатку виштовхнути з ліжка Тоху.
- Ворушись, чуматуро! – Бризкав той слиною і вправно піддавав ногою під зад Рисовцю, а тоді ще кричав навздогін, - Гей, рисаче, куди ти мого капця заштовхав? Бігом до мене!
Прокидання завжди було невчасним, болісним, не стільки фізично, скільки морально, власне, як і відбій. Пожмакане обличчя вже не тримало належну йому форму. Сонна фізіономія беззаперечно свідчила про легку таку придуркуватість власника. Тільки сержанти і «старі» солдати змушували новачків брати під контроль своє причандалля, щоб ні взводний, ні ротний, та й будь хто з офіцерської ланки не побачив на такому пом’ятому «портреті» ознаки дідівщини. При всякій нагоді «батя» виловлював серед строю солдат причмарених, із відстороненим поглядом бійців і починалася психологічна бійня з погрозами всіма карами, від «губи» до дисбату. Анатолій навіть не знав що краще, шалена боротьба з позастатутними стосунками, чи її повна відсутність. Скидалося на те, що молодому солдату всяка нормальна у війську річ йшла тільки на шкоду. Він ставав все більш розгубленим, а Ісаєва, на біду, не забирала ні хвороба, ні нечиста сила. З розповідей бувальців достатньо чітко вимальовувалася картинка значного послаблення дисципліни і тиску всюдисущих гнобителів під час бойових операцій. Вихід полку – ковток повітря. Це страшно. Це проти самого себе. А інакше – ніяк неможна. Є тільки один шлях зберегти і відновити свою гідність – через реальну справу, а може, через щасливий випадок. Хоча, поклавши руку на серце, Толік вагався: може симулювати хворобу? Яку? Однак це не його шлях, нижче опуститися просто неможливо. Бо у перспективі кожен зрозуміє, що він «косить», а далі? Сором до останнього дня, якщо тільки він настане. А вдома – ВОНА, та, що впевнена у його спроможности проявити тверду чоловічу волю. Батьки. Пацани несамовитого кварталу. Ні, Тоха не слабак, інакше немає сенсу чіплятися за життя. Останній материн лист розчулював його надією. Його слід було спалити, а не носити у внутрішній кишені. Зберігати листи не дозволяли командири. Може, їм самим не писали мами? Добре, він спалить, тільки пам’ятатиме кілька головних слів: «Тосіку, ми з татом лишили твій куток у безладі, який ти так і кинув по собі. Дивимось, - наче і ти недалеко від нас. Ми збережемо увесь твій мотлох, а ти бережи себе…» Йому було за що поборотися. Принаймні, хлопець визначився: будь що – терпіти, чекати, не втратити свого шансу. Попереду довгий-довгий чорний тунель. І тільки там вдалині світиться тьмяною крапочкою жаданий дембель. Хоча… Через кілька місяців прибуде молоде поповнення. І ще, і ще. Тому, далі буде легше.
Коли броньована колона стала при вході в ущелину, Толік мало зубами не скрипів від внутрішнього холоду. Він ні з ким не розмовляв. Намагався опанувати себе – не виходило. Навіть коли його безпосередній командир відділення єфрейтор Сьомін, ляснувши по плечу, спитав: «Як ти, чуваче?», той тільки розтулив губи і вони затанцювали неконтрольовану кадриль, а з рота почулося, точніше, лише сам Тоха почув себе: «А-а-в-в-в…». Сьома, Семен, Сємка на те вчепився у свій автомат і, перекрикуючи гуркіт бронемашини, запевнив: «В цьому твоя сила, чувак!» Рисовець і собі поклав руку на затворну коробку, бажаючи відчути в собі цівку мужності, що через долоню мала би перетекти з холодного металу у безвольне тіло. Справді, вперше у житті він, тверезий, втратив контроль над собою. Йому би для початку залишитись на «броні», а не лізти на гору. Ноги ватні, пальці воскові, язик не меле, а шлунок… про це не будемо. Серед бійців хлопець стовбичив мовчки, як тінь, що втратила зв’язок з тілом і вештається світом, шукаючи хазяїна. Краще помовчати, бо й що таке розумне може він зараз оповісти?
Офіцери у колі своїх підрозділів робили постановку на поточний день. Інформацію про банду, яка через необережність світила вогні за пару кілометрів вглиб ущелини, принесла на хвості дивізійній розвідці якась бородата «сорока». Дані зіставили з «малявою» від іншого агента із суміжної території і виходило, наче піший караван рухається, маючи великий вантаж новісінької зброї, не виключено, для її застосування у зоні відповідальності полку. Троє взводних і між ними технік роти точили ляси, змагаючись у військовій стратегії. З розмови виходило, що кожен мав різне бачення при мінімумі доведених фактів, зате якраз цим лейтенантам хотілося розрядити напруження у суперечці.
- То якась підстава. Вони ж не ідіоти так світитися? – Казав сталей, переобтяжений запасними ріжками, весь у кишеньках, заповнених гранатами, запалами, та з припасованим до «калаша» підствольником.
- Чуєш, Сєрий, я не я, якщо нас не водять за ніс. Наразі ми тут дихаємо розрідженим повітрям, а ті «туристи» повилазять із кяризів в іншому місці: «Іди сюди, інкелябі саур!». Доки розвертатимемо нашу машинерію, там тільки жмури з розпоротими животами лежатимуть.
- Ні, ти бачив, хто до Погрібного перетирати прилітав?
- Ну?
- Шо, «ну»? Оте «ну» - не остання птиця у провінційному ХАДі. А з ним оте куце мордате – не хто інший, як радник у чині підполковника КДБ. Шариш?
- Коротше! ХАДи-мади! «Папа» не ведеться на порожні авантюри. Ми стали тутай, значить…
- Над «папою» є його «папа». Не факт, що той розуміє кому і коли слід довіряти. Вони там вдень працюють у ХАДі, а вночі духам наші розклади розповідають. Якби все було просто, сидів би я у Білорусі, а ти у своєму Забайкаллі.
- А дивись, щоб після Афгану ми не помінялися округами!
- Та не доведи лихо!
Натягнувши один одному панами на очі, лейтьохи посунули до ротного, який щось переконливо товкмачив старшині, вказуючи пальцем у бік бронемашин:
- Почуй мене, Равіле. Ти – мої очі і руки у горах. Припини своє: «Ельшан, Ельшан». Сам не випускай з поля зору новачків. Не тисни на мене. Обіцяв – дамо твоєму Ісаєву «старшого». Знаєш, - я пацанів ніколи не ображав. Та не дай Бог!.. Спитаю з тебе.
Старшина на знак згоди рубонув ребром долоні повітря коло шиї. Це означало, що представник маленької, але гордої республіки дає голову на відсіч за кожне своє слово. Маючи таку підмогу в особі заступника комвзводу, він дозволив собі розслабитися. Вміння перерозподілити повноваження – чи не ознака відповідності займаній посаді?
Рисовець пропускав через уяву кожне слово досвідчених однополчан. Дивитися під ноги, ступати по слідах товариша, поглядати навколо себе, не патякати, не хавати, не смоктати з фляги без команди, вибирати зручні позиції на випадок обстрілу. Стрибком залягти за камінь і як на полігоні… Стоп! Як на полігоні не вийде. З того боку ворог думає так само. Напевно, вони давно обклали камінням викопані гнізда і домовилися, хто знімає першого, хто другого… Ми собі під ноги, а вони нас чергами, чергами. Попадаємо де хто стояв і що? По команді: вперед, за батьківщину? Поганий сценарій. Куди краще сидіти у схованці на вершині, споглядати, чи не лізе хто вгору. Нам наказано опанувати хребет, сісти зверху, звісивши ноги по обидва боки. Перша рота підніметься паралельним кряжем, а ущелиною посуне колона. Йой, красиво теоретично! Попереду все-одно підуть сапери і розвідка. А як їм? Кожен крок – прощання зі світом. З ротою особіст і авіанаводчик. З особіста користі… А сталей, делегований від літунів – постать ключова у гарячій сутичці. При ньому рація на частоті вертолітників і координати в голові. Плюсуємо один бал на нашу користь проти всіх мінусів, які тільки можна уявити.
Саратов, завішений залізом, під наглядом Дуба припасовує щільніше амуніцію. За задоволення бути елітою треба платити додатковими кілограмами набоїв до ПКМ. При тому Вовчик тримає себе під контролем. Двоє інших «чижів» лишилися у гарнізоні: один – з високою температурою, другий – розтертими ногами, через що, відповідно до штатних обов’язків, свої «клізми» отримали командири від першого до четвертого щабля ієрархії. Наступна «війна» стане першою для товаришів. Напевно, у колі чотирьох Тоха з Вохою домінуватимуть. А як же, живі приклади для наслідування.
Дотепер Толік чув стрілянину лише на полігоні (окремі автоматні черги щодня тривожили барабанні перетинки, навіть зрідка зенітка молотила з боку автобату). Впорядкована учбова стрілянина теж справляла не аби яке враження на курсанта Рисовця. По команді товариші займали вогневий рубіж, пересмикували затвори і, акуратно підводячи під мішені прицільний маркер, відсікали короткі черги по два-три патрони. Треба зазначити, залікові оцінки тішили його самого і наставника. Бігав він не надто жваво, підтягувався – нижче середнього. Вогнева підготовка – то єдине практичне зайняття компенсувало посередні результати з «фізики». А солдат і не збирався брати участь в олімпіаді. Його переконував внутрішній голос: для мотострільця найперше –влучати у ціль. До цілі бійця доставить бронетранспортер. Прикра помилка!
Донецьк, 25.02.2014
