16.03.2014 22:14
© Антоніна Грицаюк
Діалог України з Росією
з рубрики / циклу «Про долю»
Дві сестриці розмовляли,
Красуні пригожі,
Та в вікно все поглядали,
Пес був на сторожі.
Старша гарна, кароока,
Намисто на шиї,
Торохкотіла, як сорока,
Про заповітні мрії.
Ну, а молодша усміхалась,
Вуста калинові,
Все до неї прислухалась,
Мрії ті казкові.
Очі в меншої сестри,
Мов небес блакить,
А від русої коси,
Жито шелестить.
Аж тут стукають в вікно,
Два царі пихаті,
Чує менша іде зло,
Вони тому раді.
Стали сватати її,
Тягнути пожитки,
Все, немов у страшнім сні,
Які ж вони гидкі.
Старша блимнула очима,
На всі чотири боки,
В сватів зброя за плечима,
Не буде мороки.
А молодша плаче слізно,
Сестро, схаменися,
Подивилася та грізно,
Іди і не крутися.
Будем жити тепер вдвох,
Будем одне ціле,
В меншої переполох,
Згадалось наболіле.
Іди, сестро, у свій край,
Йди і схаменися,
Двох царів тих забирай,
Своїй землі вклонися.
А я в себе тут сама,
Лад буду давати,
Ти не думай не зі зла,
Час і совість мати.
Свого ти царя бери,
Захвати і мого,
Води більш не колоти,
Не греби чужого.
Сестри ми – знають усі,
Одна земля мати,
Та ти бачиш геть у сні,
Як все відібрати.
Досить йди, не озирайся,
Не роздмухуй смуту,
Та назад не повертайся,
Вік те не забуду.
Як зганьбила ти наш рід,
Силоміць тягнула,
Не один десяток літ,
Я те не забула.
Скільки цвіту загубила,
Ти не мала втоми,
Мій люд голодом морила,
Прийоми відомі.
Гарно стелися, а спати
Буде твердо знаю,
Честь пора тобі вже знати,
Іди собі благаю.
На свої іди простори,
Сій у полі жито,
Не чекай прошу покори,
Віру в серці вбито.
м. Славута,
