Жебрак
Осінній дощ такий холодний!
А ти весь мокрий і голодний
сидиш на звалищі сміття,
оплакуєш своє життя.
Хлібини крихту ти шукаєш,
а потім йдеш собі, блукаєш.
Блукаєш, мов собака знов.
Із ран сочить червона кров.
Червона кров, та не гаряча.
Тремтить все тіло. Серце плаче,
а очі - ні, бо сліз нема!
Вже виплакав усі... Сльоза...
Так плаче небо. Вічна тема.
Реальність це чи сон? Дилема.
Не знаєш ти, як далі бути,
як ту реальність обманути.
Та все, немов тобі на зло!
І ти гукаєш :`` Зло! Добро!
Добра в усім житті не знати,
то краще злу поклін давати! ``
Вже блискавиця ріже небо.
А ти смієшся сам із себе.
І знов шука між куп сміття
своє зіпсоване життя...
