Місто
Чому не можна бути щасливим, коли цього щиро хочеш? Навіщо мені треба ця триклята кімната і цей убивчий Київ? Любов до будь чого приносить смуток. До міста – найбільше. Я завжди пам’ятатиму, як я прагнула сюди, як марила Києвом відтоді, як уперше побачила. Для всіх провінціалів характерне ще одне відчуття щастя, невідоме мешканцям мегаполісу, які в ньому народилися. Це відчуття породжує у «гостей міста» знайомство з тим, чого вони раніше не бачили своїми очима. Саме цей момент позначиться згодом на виборі ними свого життєвого шляху: чи повернути в спокій джерел, чи вигнати геть у вихор подій, щоб місто усмоктало тебе до решти і визнало своєю законною часткою або ж, навпаки, відторгло і грізно пожбурило туди, звідки ти взявся.
Я ніколи не забуду, як то воно – любов до біг-сіті з першого погляду. Ці дроти далеких поїздів… вранішні вокзальні горобці, сіре небо над головою, відчуття небаченого простору, масштабу цілого космосу. Юра Гагарін, напевно, зрозумів би.
Такий зв’язок з містом, така жадоба до нього аж ніяк не гарантує успіху, бо в його безмірності нам інколи може забракнути повітря, сприятливих можливостей та елементарної уваги, попиту на нас. З міською природною жорстокістю часом не під силу впоратися, зазвичай ти мусиш постійно й невтомно доводити, що справний, моторний, завжди молодий, здоровий, талановитий, конкурентоздатний, заможний і, звісно ж, суперуспішний. Маєш у цьому переконувати попри те, що знаєш точно: нема в тебе й десятої частини цих, таких необхідних тут, характеристик. Амбіції – бич усіх приблуд. Недаремно ж у метро є один специфічний голосовий запис-нагадування, покликаний відразу ж розставити правильно акценти й етично дати зрозуміти усім подорожуючим тенетами підземки їхню чітку категорійну приналежність: «Шановні кияни та гості міста…» А ви до якої когорти належите?
Місто створило все так, що ти не маєш права помилитися, зашпортатися, захворіти чи, не дай Боже, зламатися. Така гра, відразу ж, одним махом, викидає тебе, ураженого щонайменшим дефектом, зі свого ігрового поля. Ми – незліченні, запліднені амбітними прагненнями яйцеклітини, прибульці, більшості з яких не дано закріпитися у міському лоні та бути народженими заново в іпостасі нових громадян омріяного велелюдного світу. Не знаю чому, але таке місто псує людину. Раніше я була трохи багатша душею, нині ж відчуваю в собі прогресуюче спрощення до неймовірного примітивізму. Селекційне пересадження зелених молодих черешків в систему міських конструкцій. Це життя – серед натовпу, а раніше було – в природі, в космосі, в просторі… Тут – як на карті, де ти є для себе, але невидимий для всіх інших, тільки загальні обриси, ніхто не придивлятиметься до тебе через мікроскоп.
Нас тут ніхто не чекав і ніколи не любив. Ми приходимо позмагатися за прихильність і увагу до нас міста, де навіть собаки переходять вулиці чемно, на світлофор. Ми приходимо урвати собі шмат тієї скупої любові. Ні, ми просто самі приходимо любити це місто, любити без взаємності й терпіти його апатичне ставлення. Не треба нікого обманювати: жоден з нас не припхався сюди лише задля якогось тимчасового заробітку. Всі ми не просто так, чемно і мовчки, згодні терпіти прілий запах його маршруток, задиханих тисячами носів, засиджені до гламурного блиску сидіння в метро (та навіть вільне місце у вагоні вам не світить, якщо ви не встигнете забігти туди першим), безкінечні «репортажі з моргу» в «Новинах», які дивимось і потай молимося Богу, щоб біда не сталася з нами, просимо захистити нас і благословити на добро… Амінь. Попри всі казуси й невдачі, все одно згодні заплатити здоров’ям (тією єдиною цінною монетою, що у нас лишилася) за примарну мрію, яка нас насправді сюди привела, – ми мріємо бути колись багатими, поважними містянами, киянами, законними його жителями і, відповідно, виборцями, закріпленими саме за цим ласим округом. А ще ми хочемо дати шанс на краще життя нашим нащадкам, яким може не пощастити народитися ув обділеній благами провінції. І сподіваємося, що й самі ще встигнемо бодай трохи насолодитися столичними привілеями за той час, що лишиться нам від життя, покладеного на шалені перегони, гру в квест, «Камасутру» з містом. Якщо повз нас проїжджають нереальні порші, ферарі, хонди, мерси, а ми відкриваємо рота, проводжаючи їх захопленим поглядом, якщо ми бачимо поруч розкішні маєтки тих, чиї імена для нас асоціюються з успіхом, якщо ми маємо змогу зустрітися з ними ось так запросто, практично на вулиці, чи бодай дихати на близькій відстані одним повітрям із ними – для нас цього вже майже досить, щоб почуватися більш успішними у власних очах. Бо нам здається, що ми вже стали, хай на мізерну йоту, але ближчими до пункту призначення в місії «Я – заможний, щасливий, успішний».
Але роки спливатимуть швидко, і невдовзі про нас уже ніхто не згадає. Бо ми з майстерністю хамелеона маскуємося під масу і швидко починаємо вважати себе повноправними, ба навіть корінними містянами і, до того ж, невідь ким уповноваженими суддями – над новоприбулими таборами наступних завойовників кращої, долі. Але хто сказав, що ця доля краща? Чим краща? Тим, що її складніше добитися? Це ж просто вічний рушій особистого прогресу – дотягтися до того, що лежить подалі, поїхати за не досяжний досі кордон чи купити навіщось непідвладну гаманцю річ в дорогому бутику. Тоді ми з солодким відчуттям пихатого самовдоволення почуваємося трохи не мигдалем у чорному трюфелі. Що і треба було довести…
Та попри всі слова і роздуми, попри розуміння правил цієї зухвалої, віроломної гри, ми всі, одначе, піддаємо себе випробуванню на міцність, на спробу побудувати своє благополуччя далеко за межами нашої малої батьківщини, яка стає назавжди такою ніжною й зворушливою для нас тільки тоді, коли ми її покидаємо. На жаль…
