Коли Мавка стає Людиною

білий вірш

Коли Мавка одягає маску Людини,

Вона піднімає голову

І розправляє плечі.

Її дихання стає рівним і спокійним,

А погляд ширяє вище звичайних стебел зеленої трави.

Але при цьому

Мавка схожа на загнану пташку,

Що від безвиході вдає із себе вільну.

Бо піднята голова чіпляється волоссям за лісове гілля,

На розправлені плечі не сяде жоден соловейко,

А вищий погляд не здатен вловити чистий колір першого проліска.

Коли Мавка одягає маску Людини,

Вона виглядає як горда, незалежна істота,

Що впевнено крокує сірою бруківкою,

І всі люди із захопленням дивляться на неї.

Мавка навіть не знає,

Що в цей момент на неї не гляне жоден чугайстр,

І жоден перелесник не захоче взяти її у свої обійми,

Адже ліси не сприймають гордості,

А в горах немає місця ні одній фальшивій посмішці.

Коли Мавка одягає маску Людини,

То, як Русалка, втрачає свій чарівний голос.

Її слова тепер схожі на кути залізобетонних блоків,

Що полонять зрозумілістю,

А не мелодійністю.

Але їх не почує жодна пташка,

Жоден ясен не відгукнеться на них шепотом листя,

Жодна квітка не повернеться у їхній бік, як до сонця,

Жодна гора не повторить їх далекою і дзвінкою луною.

Отож затямте

Перед тим, як натягати на Мавку маску Людини:

Їй легше стати каменем, ніж такою, як ви,

Легше кометою відлетіти назад у космос, –

Хоча ви знаєте, що комети назад не літають.

Тож не радійте, коли вона говорить завченими фразами

І окидає аудиторію гордим поглядом.

Зрозумійте нарешті,

Що саме в цей момент вона найдужче тужить за горами

І за вічним покликом дивного лісового чугайстра.