Синя Борода
майже казковий наратив
Та чи маю я право свідомо збрехати, що я не твоя?
Оленка Зелена "Наїтвоїша"
Вона любила квіти (о! як вона любила квіти – різні, насичені, яскраві і майже непомітні, але завжди живі)! Вона любила спокій і тишу його білого-білого помешкання. А ще… ще вона любила його.
Він любив прокидатися першим і дивитися у її беззахисне обличчя, на яке завжди спадало неслухняне пасмо її темного волосся (тоді він ніжно прибирав його і дмухав на її закриті повіки). «Так краще! Так значно краще! Ніщо не повинно псувати довершеність!» – думав він у такі хвилини. А ще… ще він любив, коли її щічкою пробігала невагома блискуча сльоза.
- У тебе синя борода! Я боюся тебе! – шепотіла вона у такі моменти.
- Ну що ти, дурненька! Це гра світла! Моя борода чорна!
- Зголи її! Будь ласка! – вона обіймала його і ніжно зазирала в очі.
- Але ж… але ж я не зможу тоді лоскотати тебе! І чого, скажи на милість, ти будеш тоді лякатися? – сіра крига його погляду відбивала світло білих стін (може, через те, що він завжди ставав навпроти вікна?)
Вона зривалася метеликом і кидалася у розчахнутий простір за вікном, але вітер глумливо рвав її паперові крила і кидав назад – йому під ноги.
- Пусти! – просилася вона в унісон із утвореним після її невдалого польоту протягом.
- Куди? – його очі перетворювалися на дві сірі щілинки.
«Ти неправильно формулюєш питання! Не «куди», а «від тебе»!» – вона обіймала його коліна, а вголос проказувала геть інше:
- Пусти, будь ласка! Для чого я тобі?
Він схиляв голову на бік і з цікавістю розглядав її (ніби бачив уперше).
Потім вони йшли на кухню (пили чай і дивилися новини), а тоді – до спальні. Так минав день. А вночі вона складала його поцілунки і скупі, поодинокі ніжні слова (їх всього було двоє чи троє) у свою невеличку валізку і тихенько скрадалася до дверей. Але ці двері не були у «списку її друзів» жодної соціальної мережі (із існуючих у віртуалі), і тому вони голосно рипіли і відкидали її назад – прямо йому під ноги.
- Тобі не набридло? – він навіть не намагався підняти свого сірого погляду від схрещених на грудях рук.
- Ти робиш мені боляче! – вона хитала головою і швидко злизувала сльозинки, доки він цього не побачив.
- Це для твого ж блага, дурненька! – дивувався він її нерозсудливості, - Якщо тобі іноді болітиме, ти не будеш посміхатися всім без розбору! Ти будеш завжди пам’ятати, що ти моя! Правда ж?
- Невже ти ніколи не змінишся? – її трусило від розпачу, але він завжди (завжди у такі хвилини!), проводив вказівним пальцем по її нижній губі і потім прикладав той самий палець до своїх вуст (ніби наказував цим сигналом мовчати). Потім він брав її ніжно за руку і відводив назад до ліжка.
- Спи, дурненька! – він дбайливо загортав її у ковдру, поправляв подушку, ніжно відкидав неслухняне пасмо її темного волосся і цілував майже цнотливим поцілунком.
- Для чого мені мінятися? Адже ти любиш мене саме таким! – це він шепотів їй на вушко, коли вже вмощувався поруч і його рука блукала її лоном. І тіло знову зраджувало її – воно піддавалося. Її тіло жило своїм окремим життям, бо належало Синій Бороді.
А зранку вона мерзла від сірого холоду і притлумлених почуттів, недомовлених фраз і прострочених слів. Вона надягала теплий вовняний светр і сірі джинси йому у колір і вмощувалася навпроти вікна – так минав ще один день (а може, рік?)
Його не було вдома, коли вона прибирала. Їй треба було дістатися ґудзика, що підступно відірвався від її блузки і закотився під їхнє ліжко, але натомість вона витягла рамку із фотокарткою синьоокої дівчини (ця незнайомка дивилася так виразно! ніби зазирала у душу! цю опінію підсилювали вуста, вперто стиснуті в одну тоненьку лінію), але найбільше шокував надпис у лівому нижньому куточку: «Моєму коханому Синьому!». Світлина випала їй з рук, скло жалісно дзенькнуло і розлетілося на тисячі дрібних скалок. Коли вона почала акуратно змітати їх віником, розцарапана і розкреслена фотокартка зсунулася і відкрила під собою ще одну – граційної білявки, випнутими, широкими губами якої блукав звабливий усміх: «Моїй коханій Бороді». Роздираючи руки до крові, вона підчепила це потаємне фото і не помилилися – на споді була наступна… кароока дівчинка із модною чолкою: «Синій Бороді на пам’ять від мене!»…
Після цього довелося довго змивати кров з рук і ще щось липке. Вона все ще була у ванній, коли почула його кроки.
- Хто вони, ці жінки на фотокартках?
Він мовчки схилив голову набік і дивився на неї так, ніби побачив вперше. Потім приніс йод із аптечки, змащував її руки і терпляче дмухав, коли їй пекло. Знову водив вказівним пальцем її нижньою губою, наказуючи мовчати.
- Навіщо ти рилися там? У моєму минулому? – сіра крига його погляду відбивала світло білих стін (крига знову відбивала світло!).
«Я не рилась! Ти не надто його й ховав… Навіщо ти тримав цю огидну рамку багаторазовго використання? Ще й під нашим ліжком?» – але вголос, звісно, зовсім інше - Ееее… я хочу побути одна… хочу все обміркувати, розумієш?
- Нема над чим міркувати!
- Чому вони пішли? Чим вони тобі не вгодили? Молоді, гарні, ефектні? – вона відвернулася і швидко ловила язиком сльозинки, щоб він не помітив.
Він узяв її за руку і відвів до ліжка, провів вказівним пальцем по нижній губі, а потім дмухнув на повіки – і її очі закрилися самі собою:
- Тобі необхідно поспати! Я буду поруч!
Коли вона прокинулася, то навіть без годинника відчула, що надворі глупа ніч (десь між третьою і четвертою ранку). Він дійсно був поруч, як і обіцяв (він завжди виконував свої обіцянки, хай і не відразу!) Щось золоте вилискувало біля його зсунутої подушки – ключ! У притлумленому місячному світлі цей ключ відливав щирим золотом, але коли опинився у неї в долоні, виявився старим і зужитим, із виразними слідами іржі. «Це від сейфу у його кабінеті!» – ця думка вибухнула у прискореному пульсі і розчахнула його на страх і нестерпне бажання дізнатися, що він там зберігає.
Двері відкрилися напрочуд легко і вона, присвітивши собі мобільником (бо ж світло не наважилася вмикати), зазирнула до середини цього металевого, майже у людський зріст, сейфу (цілого сейфища чи шафи!) і побачила там три фігури, вирізані із картону (чи може, чогось більш цупкого), у кожної з яких обличчя було розграфлено колами, ніби для гри у дарц. Звісно ж, легко упізнала усіх трьох із тієї «рамки багаторазового використання».
- Що? Набридло? – заворушила своїми майже негритянськими вустами білявка посередині, – Рано чи пізно набридає, правда ж? Ці грубощі, ігнор, постійна неувага… Перетворюєш на тінь жінки… А він вміло обводить її олівцем і вирізає! Він такий!
- А я, до речі, була першою у Синьої Бороди! Але він відразу був таким… е-е-е… садистом! (Ну ви ж розумієте, про що я!) Він отримував задоволення від моїх сліз! – озвалася кароока, із модної чолки якої стирчав дротик.
- Він ніколи не кохав нікого з нас! І тебе не кохає! – синьоока злісно зашипіла, не зважаючи на дротик, який упився просто у її тоненькі губи, – Ти скоро займеш місце поруч із нами! Не думай, що ти особлива! Ти нічим не краща за нас!
- А-а-а-а-а! – вона повільно сповзла на підлогу, підняла очі і зустрілася із його холодним сірим поглядом, – Коли я піду від тебе, ти й з мене зробиш манекен для дарцу?
- Ти ніколи не підеш від мене! – він підняв її з підлоги, його голос звучав вкрадливо і заспокоююче (як завжди у таких випадках) – Бо я… я вигадав тебе! Адже тебе не існує насправді!
Вона поглянула на свої тоненькі руки, надто бліді у місячному сяйві, ніби й справді неживі, і щипнула за одну з них, відчувши гострий, біль, який витверезлював.
- Я створив тебе зі свого ребра! – терпляче пояснив він – Вдихнув життя у це прекрасне тіло, яке перед тим викроїв на свій смак! Розумієш? Тебе не існує насправді! Ти мій біо-код!
- Але ж у тебе всі ребра на місці! Кому ж це знати, як не мені?.. – він не дав її завершити фразу, провівши вказівним пальцем по її нижній губі. За мить вона вже була у спальні – лежала з ним поруч у ліжку.
- А-а-а-а-а! – вона випірнула зі сну, ніби із реального кошмару, і сіла на ліжку. Поруч спав він і його борода вилискувала у місячному світлі виразним синім відсвітом.
.gif "{#}")
