Рубцюються, рубцюються – затягуються рани.
Десь, в міжпростір пам’яті, безкрає зло пішло.
Пам’яті зітлілої в безпам’ять кольорами
Чорними і сірими уламки рознесло.
Синя хуга хилиться до міст восьми вітрами,
Вічний спомин кораблю, що до води примерз.
Пізня, пізня наволоч щось тягла до нестями
З берегів оздоблених, де носить пиху перс.
Сонце звіром шкіриться північної пальміри,
Сніг шкарадство звурджене пересипом одів.
Судний день, чи одяг лиш з морозяної шкіри,
Під яким земля спочине. Так Господь велів.
