01.05.2014 18:49
© Антоніна Грицаюк
Спогад з дитинства
з рубрики / циклу «Про долю»
За вікном пісню соловей,
Всю ніч собі співає,
Красу несе він для людей,
Сум серденько стискає.
Лину у спогади туди,
Де зовсім ще дитина,
На стежці бачу ті сліди,
Де став, цвіте калина.
Стомився за ніч соловей,
Уже і час спочити,
Кує зозуля для людей,
Бо вміє ворожити.
А я мале іще дитя,
Так хочеться ще спати,
Таке воно в селі життя,
Час йти вже працювати.
Кричать вже гуси у хліві,
Їм хочеться на волю,
Це ще обов’язки не всі,
Брата беру з собою.
А він навчився лиш ходити,
Тихенько шкандибає,
Ще на руках треба носити,
Гусак давно чекає.
Як за криницю поверну,
Тоді іде в атаку,
Із переляку вся тремчу,
Лупцюю розбишаку.
В кошику пляшка молока,
З повидлом шматок хлібу,
Скажу яка, то смакота,
Не вистачить і до обіду.
Берег, мов стрічечка вузький,
Корови тут і гуси,
Пустити в шкоду їх не смій,
Так цілий день у русі.
Пірнеш у річку, у ставок,
Нарвеш щавлю на лузі,
Води з джерельця хоч ковток,
А там у лісосмузі…
Стомився братик задрімав,
Траву дядьки косили,
Мало під косу не попав,
Біжу до них щосили.
Горну до серденька, несу,
Самій ще тільки гратись,
Не відпускаю, бережу,
Як мамі показатись?
Сварити буде, оце так,
Геть кепська іще нянька,
Вже чую сліз солоних смак,
З шмáток в кошику лялька.
А та зозуля все кує,
Та їй немає впину,
Таке було життя моє,
Туди у мріях лину.
Повидло є та молоко,
Та не таке на смак,
Змінилося давно село,
Кажу вам правду, так.
Пусткою стоять хати,
Лиш вітер в них гуляє,
А я шукаю ті сліди,
Аж серце завмирає.
Біжу по стежці у лісок,
Скрізь заросла кропива,
Нема тих жвавих діточок,
Зозуля знахабніла.
Так накувала мало літ,
Напевно розлінилась,
Вже не такий рожевий світ,
І я давно змінилась.
м. Славута,
