63. Булочка
з рубрики / циклу «Євангеліє від Пилипа»
Оповиті тютюновим мереживом вони здавалися не відомим жодній науці таким собі живим вулканчиком. «Ну, я ж не хліб, хоча й зве мене часто булочкою, ніби ім’я не пам’ятає»... «Ой, ти здобо моя хлібобулочна!» – згадалося, наче в пожовклу газету раптом зазирнула. «Твоя? Теж придумав! Знаю вас: послините, розкришите, розламаєте, а потім хіба кури чи півні сусідські після вас докльовуватимуть»… «Розламаю, коли інші не зламали, – випустив дим. – Аби смакувати цілий абзац життя»… «То це ти залицяєшся так, – усміхнулася, ніби не хотіла чути, признаватися що тіло її тремтить. – Чи ти може цигарці освідчуєшся?»… «То, Булочко, димиться, бо душа моя горить…»… Не думала, не уявляла, в гадці не мала, що питиме гіркий тютюновий трунок, як та весняна бджілка, просто з жорстких пелюсток його уст. Володько!.. Приворожив, задурманив, сп’янив… І ти, цнотлива безсоромнице, пила, пила, пила той нектар і стікала прозорим склянистим тягучим жіночим бажанням… Невже настав той проклято-благословенний час?.. Добряче над тобою життя познущалося. Гадала, що ні, не для тебе воно, що омине тебе доля оця... Особливо, коли начебто весільними холодцями і перекладанцями свиней довелося годувати… «Ну і що з того? – спересердя цідила матір. – Побавився чоловік перед шлюбом, а ти вже вередуєш. Пережила би, не вмерла, нічого би не сталося. А тепер знайди, будь мудра, такого аби і врода, і розум, і з родини заможної. Не торкнися, не вчепися її… Та, знати хочеш, небого, з ось таких надто правильних та по-книжковому мудрагелистих найостанніші гонниці виходять»… «То ви, мамо, гонниця пуста! Живіть самі з ним!»… Знали б ви, мамо… А як би ви скоїли?.. «Яка різниця – зараз чи за три дні від нині?» Просив, благав, молив навколішки, а далі ніби ти його не чоломкнула, не поцілувала в чоло, а наче сокирчиною дзьобнула, – схопився і розхристаний та заплаканий подався геть. Купив чи вижебрав собі кілька митей тілесного щастя. Мабуть, ридав і тулився до чужої спітнілої пазухи. І нíчого переконувати, що не так воно було, сама власними чомусь заплаканими очима бачила чи могла бачити нареченого у товаристві придорожніх дівиць, чула чи могла чути їхнє п’яне реготання та його нетверезі викрики. Навіть якби просто плакався і частував шльондр виноградними сльозами, ти – вже минуле, на тебе хіба мухи увагу звернуть. З жебраками, хай навіть заможними, не воджуся… «Тату, – повернулася додому, холодно оглянула пагоди з ще не перемащених бісквітних коржів, проковтнула паволоку нудоти, – весілля не буде»… «Не буде, то не буде»… Вичавив з себе, встиг вичавити, поки почалося материне лементування. Люди сходяться і розминаються, то чого тут лементувати. Ні, хіба сусіди такі неперебірливі, що мамина вистава здалася краща ніж гра аматорського театру в будинку культури? Прима, раз-у-раз вмлівала, а її сестра – цьоця Маруся, вічна субретка – церемонно частувала потерпілу то ароматною валер’янкою, то не менш пахучими зубними краплями і, навіть, кілька разів змушувала вдихнути туалетний сморід амоніаку. Викликали «швидку», її впізнаваний автомобіль сновигав, наче за нововстановленим маршрутом. Добряче, певне, набридло те ескулапенкам, бо під ранок вкололи чогось такого, що… Ні, сльози, заламування рук, причитання і завивання не припинилися, тільки розквітли у передсвітанковій тиші, але щоразу, коли батько знімав телефонну слухавку, вони раптом затихали і чулися вже схлипування, шморгання носом і напівбожевільне притишене бурмотіння. «Проклинаю тебе!»… І як після цього залишитися в отчому домі? У сукні, саме тій оливковобарвій сукенці, що ти планувала бути в ній на поправинах, коли молодята частуватимуть батьків, родину і куховарок, та розтоптаних хатніх пантофлях покинула те, що досі вважала своїм гніздом. Струснула косою, мовби крилом вдарила… Здрастуй, заплаканий світе… Як причинна вешталася світанковою свіжістю, не помітила коли за обрієм позіхнуло сонечко і якось самі по собі висохли сльози, тільки замурзані рівчаки залишилися, ніби після тропічної зливи. Йшла куди очі дивилися, а вони кляті усе в землю гляділи. Вже й крайні хати далеко за плечима, вже й позасикувані липи минула, їм бідолашним випало рости між «стометрівкою» і цілодобовим магазинчиком. Усе йшла, брела, чвалала, крокувала. Два удари серця на кожен крок, пропорція чітка і виважена. Вже перші ґазди задивлялися на неї більше, ніж на власну худобину, котру вигнали пастися у придорожню посадку. «Куди ти прешся?»… Це, виявляється, сказано дурнуватій ялівці, їй, бачте, кортить поласувати протруєним колгоспним ріпаком, а не квітучим росянистим пізньовесняним різнотрав’ям. А куди ти, слухай, прешся? Два удари на один крок, ні більше, ні менше… Навіть коли водії, молоді і поважніші, легкові і вантажніші, кидали своїм ситуативно неодруженим оком на те, що живе у сукні, але воно не зраджувало невблаганній пропорції. Два до одного – і щоб ви сказилися. А вони й казилися, коли загравання-залицяння-домагання наче б не стосувались її. «Поцілуй себе в …, коли зможеш так зігнутися.
Маланже, Ангола, 2014
