По шкірі олівцем
- Ви ж розумієте, що з часом усе зміниться і він повернеться до попереднього способу життя. Що я йому скажу тоді? Ні, навіть не вмовляйте. – Жінка сіпала комірець чорної блузи і намагалася не зводити погляду з тріщини та стіні.
- Послухайте. Це не має вимагати у вас великих зусиль. Просто поговоріть з ним потім.
- Я не зможу. А що – як він зненавидить мене?
- Кожна людина когось ненавидить. В іншому випадку життя б не мало сенсу. Зрештою, ненависть – це надто сильне почуття, від якого важко відмовитися. – Літній чоловік говорив швидко і в його голосі можна було впізнати відгомін тривоги. Він сидів за столом, відкинувшись на спинку зручного офісного крісла, час від часу протираючи скельця окулярів.
- Я більше не приходитиму до вас. Чек надішлю Вам поштою.
Жінка підвелася, кілька секунд постояла незворушно, очікуючи на відповідь лікаря, а потім вийшла з кабінету, перед тим легко кивнувши головою в знак прощання.
Покинувши багатоповерхівку, вона перевірила, чи застібнуті всі ґудзики на блузі. За декілька метрів від неї стояв високий брюнет. Він замислено гортав сторінки великоформатної газети, котра ледь вміщувалася в його руках. Але коли помітив над папером тінь, одразу ж підвівся і підійшов до автівки.
Вони рушили широкою автострадою в бік передмістя. Згодом з’їхали на вузьку дорогу, котра вела до великого високо обгородженого будинку. Жінці не терпілося зайти всередину і глянути на сина. Ледь авто зупинилося, вона відкрила дверцята і поспішно підвелася. Подвір’я перед будинком здалося їй занадто порожнім. Тільки-но зайшовши всередину помешкання, жінка попросила служницю завтра же посадити перед фасадом ряд жовтих хризантем. Ці квіти не були її улюбленими, але змалечку вона звикла бачити саме їх.
Жінка вже піднялася на першу сходинку пологих сходів, коли почула з вітальні телефонний дзвінок. Поблизу нікого не було, тому довелося відповісти самій.
- Емілія? У мене чудова новина: книга очевидно стає шалено популярною. Уже розкупили понад дві тисячі. Ти розумієш, що це означає? Тепер треба буде ретельніше попрацювати над твоїм образом. Ну там..зачіска нова, стиль одягу…
- Зачекай. – Жінка потерла чоло рукою, наче відчувала сильний головний біль, озирнулася, чи немає когось поблизу і нарешті відповіла. – Мені здається, що ти поспішаєш. Я ще не готова до такого. І навіть, якщо б і була готовою, це не має сенсу. Я так довго не витримаю. Ти заробиш свої гроші і я покінчу з цим.
- Ні… Як це? Ти забула про нашу домовленість?
- Я пам’ятаю. Але.. Недан. Мені страшно за нього.
- Я не розумію, чому ти хвилюєшся. Він давно знаходиться в такому стані і всі вже звикли до цього. До того ж лікар попередив усіх, що це мине, і все стане на свої місця…
- Так, знаю. – Жінка обірвала його. – Але мені здається, що я не мала права розпочинати це все. Я сама себе тепер почала ненавидіти. А що вже говорити про нього.
З вигляду їй було ледь за тридцять. Темно-каштанове волосся, карі очі, струнка фігура. Фото цієї жінки прикрашали усі найвідоміші світові глянцеві видання. Газетярі місяцями очікували на запис інтерв’ю, а коли отримували необхідну їм порцію інформації, – якомога скоріше намагалися її опублікувати.
Зараз ця успішна жінка похапцем піднімалася на другий поверх власного просторого будинку. Їй ставало тут занадто тісно. Вона давно не чула, чи співають птахи і чи свистить вітер. Їй бракувало спокійних ночей і кілька годин в день на перегляд улюблених фільмів. Про це вона розповіла в своєму останньому інтерв’ю.
Жінка увійшла до сина в кімнату і відчула, як її ноги почали труситися. Це помітили й двоє молодих дівчат, які сиділи поряд, час від часу позираючи на монітор комп’ютера. В лівому кутку кімнати лежав незворушно Недан. Його очі були заплющеними, і лише сіпалися повіки. За декілька секунд сіпання стало надто частим. Дівчата швидко переглянулися, і цей погляд дав жінці знати, що зараз все розпочнеться знову.
Цього разу вона вирішила бути присутньою. Опустилася буля дверей на підлогу в неприродній позі, підібгавши під себе праву ногу – і завмерла. Тим часом Недан почав говорити. Спочатку це було щось нерозбірливе, та дуже скоро його монолог набрав виразності. Поблизу хлопчикового ліжка стояв звукозаписуючий прилад, котрий працював цілодобово. Дівчата також намагалися не відходити від Недана ні на крок. Однак зараз вони дивилися не на восьмирічного хлопчика, котрий останніх півроку, перебуваючи в комі, розповідав неймовірні історії, які зараз приписують всесвітньо відомому автору – його матері, а на жінку, котра, сидячи на підлозі, роздирала вухо відточеним шпилем чорного олівця.
Чернівці, 28.06.14
