Птахи не літають, поки дощить
Втому відчуваю, як ніколи. Силуюся впізнати в собі колишню людину, котра збуджувалася від найменшого звуку. Людські голоси раніше давали надію на щось хороше. Виникало бажання леститися до життя, вигадувати веселі пригоди й розповідати їх, наче свої, прикрашаючи своєрідними жестами та емоціями.
В голові стоголосо гуде: «твоя лінія життя безмежна». І я боюся, від того, що не знаю, чий це голос. Увібрала його всередину, наче змордоване створіння прихистила. І вловлюю кожен рух, і відчуваю його в артеріях тіла. Нишпорю разом з тим створінням минулим, забуваючи, що існує щось інше, аніж спогади.
Тримаючи його холодне скуйовджене тіло, виходжу босоніж в місто. Будинки навколо видніють червоними дахами. Я оглядаюся: давно не бачила їх такими. Створіння, що досі зі мною, тремтить - і моя рука перехоплює ці короткі ритмічні рухи. Ми зупиняємося перед одним із сотні однакових будинків. І бачу все знову.
Малого хлопчика обіймають жилаві чоловічі руки. Я пригадала, як раніше спостерігала за металевими затискачами на заводі, де працювала бабуся. Вони стискували в собі шиї ляльок, аби ті намертво тримали усміхнені пластмасові голови. Чоловік підіймає тіло хлопця вище. Моя голова рухається йому услід. Бачу, як хлопчик починає бігти в повітрі, але
насправді не пересувається ні на сантиметр,
наче зверху його хтось прив’язав на мотузок і міцно закріпив. Його обличчя не радісне, однак відображає якусь надто сильну емоцію. Я починаю топтатися на місці. Водночас розхитую руками, наче перемагаю ударами вітрових невидимих чоловічків. Я біжу, стоячи, і не відриваю погляду від хлопчини, який набагато вище. І раптом відчуваю сильний біль в правому плечі. Хтось штовхнув мене, і я зупинилася, втративши з поля зору хлопця. За мить він був на руках у якоїсь жінки. Та плакала і тулила його до себе, водночас голосно говорячи. Пізніше мені сказали, що це був крик. І той чоловік насправді міцно затиснув хлопчикову шию своїми руками.
Я більше не бігла. Щоразу, коли пришвидшувала ходу, мені здавалося, що хтось хоче вхопити мене за шию і примусити волочити ногами повітря. І я оглядалася й вишукувала того чоловіка. Мені було страшно, але потрібно було дійти до музичної школи, відіграти годину, вдаряючи по білому і чорному, мило посміхатися вчителеві і вдавати, що я не бачила хлопчика, який біг у повітрі.
- У тебе сьогодні дерев’яні руки. Пригадай, як минулого разу я вчив тебе вільних рухів. Уяви, що ти птаха, котра летить, але час від часу мусить торкатися землі, аби розуміти, де вона.
І я уявляла себе птахою, котра летить. Летить недовго. Опускається повільно, а підлітає стрімко і швидко. А за мною, повторюючи всі рухи, летить хлопчик. Так само злітає і падає, тільки на його шиї сліди від рук. І я не впевнена, що він зможе літати довго.
- Зараз падає дощ. Я не можу літати, - сказала я, вмостивши долоні на колінах.
Мені було соромно за те, що я не виконую того, що пообіцяла матері. Я мала навчитися грі на фортепіано і завжди посміхатися.
Вчитель, рис обличчя якого я, здавалося, ніколи й не пам’ятала, закрив тоді фортепіано й сказав, що в такому разі я можу ходити по землі.
І земля гойдалася піді мною, і я вперто вірила, що її розхитують підземні черв’яки. Я високо піднімала ноги і силувалася якомога менше тривожити тих бридких повзунів, аби вони не забралися в мої туфлі.
Дійшовши до гойдалок поблизу будинку, я зупинилася. На тій, котру я звикла називати своєю, сидів літаючий хлопчик. Побачивши мене, він радісно посміхнувся і привітався рукою. Я підійшла ближче і почала розгойдувати його. Він співав свою улюблену пісню про веселого хлопчика Ноя, котрий вмів малювати на піску квіти. Я знала слова і підспівувала. Йому було радісно зі мною. Він схоплював перед кожним новим рядком пісні повітря, наче боявся, що його не вистачить. Коли залишилося вимовити останнє слово, я знову відчула дотик до плеча. Цього разу він був ніжним. Поряд стояла мама. Вона сказала, що колись це була її улюблена пісня. Я відповіла, що у хлопчика, котрий катається на гойдалці, співати виходить набагато краще. Мама посміхнулася мені й кивком голови дала знати, що пора додому.
Ми зайшли у будинок і я залишала вологі брудні сліди на ідеально чистому килимі. Мама вказала мені на велике м’яке крісло. Я радісно вмостилася туди і чекала, що буде далі. Потім зайшов тато. Сів напроти і погладив мене по коліні. Тоді я подумала, що тепер прийшов мій час літати: його руки були міцними і якраз могли втримати мене в повітрі.
- Ти пам’ятаєш, що трапилося сьогодні зранку?
- Так. Я гралася перед будинком.
- А що далі?
- А потім бігла.
Голосів усередині більшало. Те скуйовджене створіння нарешті привело усіх інших, котрі до цього мешкали ізольовано від мене, наче, ховаючись у шафі моєї ж кімнати. Я знала, що є ще хтось, тільки не могла втямити, де саме.
День, який повторно в мені проростав, - єдине, чого мені бракувало. Я подивилася на прихищених мною створінь і рухом руки дала знати, аби ті поверталися до своїх закутків. Мене трусило від їхнього переляку.
Заплющила очі і навпомацки шукала тверду опору. Заснула в кріслі, снилися мені гойдалки.
Тільки тепер втома мене видала. Прокинулася скрученою вчетверо, рука боліла, бо всю ніч мостила на собі голову. Кілька хвилин тому намагалася піlвестися, намагалася вимкнути настільну лампу, що освітлювала моє тіло всю ніч. Зрештою сиджу незворушно, просто дихаючи собі на пальці.
Змусила себе піднятися в спальню. Східці були надто пологими, довелося міцно вчепитися за поручні. Прочинивши двері, побачила, що чоловік ще спить. Мені конче треба було з ним поговорити і я почала одразу ж.
- Не впевнена, що він існував насправді. Розумієш?
- Де ти була? Я чекав тебе всю ніч.
- Той хлопчик… Він міг бути моїм сном або вигадкою.
- Який хлопчик? Ти про що?
- Я ж тоді була ще зовсім малою…
Я не помітила, як перетнула кімнату… З кожним словом моя рука все більше вростала в щось тверде.
- Люба, тобі наснилися якісь жахіття?
Різким рухом я прочинила шафу. За вікном виднілися дитячі гойдалки. Їх пеленав рожевий туман. Я відвернула погляд і побачила його – таким, як і тоді – маленьким і худорлявим. Прихищені моїм минулим створіння затуляли йому обличчя, ноги, руки, намагалися забрати його з мого поля зору. Та попри все він дивився на мене усміхнено й боязко водночас. І я втомилася від цього погляду. Мені закортіло здерти з його обличчя цю гримасу. І я нарешті наважилася це зробити. Я кинулася до нього і дряпала йому шкіру на обличчі, а він силувався впіймати мої руки. Але вони були птахами – котрі вчепилися за підземних черв’яків. І не могли відірватися від землі, бо та надто міцно їх затягувала в себе.
Я втомилася згадувати, але безмежна, поки пам’ятаю про те, що скоїла.
Чернівці, 24-25.06.24
