Сни про кохання
І там десь глибоко всередині зароджувались ці слова. Вони проростали, роблячи паузи, прошиваючи її тіло наскрізь грубими стібками. І коли вже не зосталось жодного живого місця, жодного чистого помислу, думки й віри хоча б в щось, вони вирвались назовні. Чому цей світ так налитий самотністю? Я весь час п”ю її, але зовсім не бачу дна. Нема кому сказати щось потаємне й тонке, немає кого тримати за руку у сутінках. Немає з ким мовчати. З близькими боляче, з чужими смішно й по дурному. А більш нікого й не існує тут, у моєму просторі. Декілька людей, яких ніколи не хотілося б розчарувати чи образити, в присутності яких, ніколи не заплачеш. Десь поряд за склом хтось ледь чутно зітхнув. Подих доторкнувся до щоки, ніби його вуста були зовсім поруч. Дихали вологою в сантиметрі від кордонів її шкіри. Вона прагнула торкання, фізичної присутності, голосу. Вони були тут. Голос, руки, волосся, запах. Але нажаль ця людина існувала в іншому вимірі.
Все почалось, коли дитинство перейшло свої межі і поступово виросло в юність. Постали якісь нові питання. Що таке кохання? Що зробити щоб відчути його на собі. В собі всередині. Були звичайні дні життя. Турботи, плани, будні, вихідні. Але чим благополучнішим й одноманітнішим ставало життя, тим більше хотілось відповіді на питання. Стосунки з оточуючими чим далі, тим більше набували поверховості, ляльковості, формальності, несправжньості… якими іншими словами сказати про те, що її хвороба прогресувала? Вона мало кому говорила про всі свої думки, бо вони здавались досить інфантильними, якимись не пов’язаними з навколишньою реальністю. А хто й чув те що казала, то не надавав особливого значення.
Разом з тим самотність її зростала й тисла на мозок, немов якась страшна пухлина. Були подруги й бойфренд. Була фізична присутність чоловіка поряд, але не те чого так насправді хотілось. Опинитись в чиїхось думках. Всередині іншої людини. Заблукати в них. Дізнатись те… щось таке, що змусить плакати від почуття теплоти й близькості. Стати немовлям і ніби жити всередині іншої людини. Ми всі ніби хочемо повернутись туди назад. Відчути той зв`язок і взаємозалежність між мамою і дитиною, коли зробивши боляче одному, обов’язково вразиш й іншого…..
Тоді вона пішла до ворожеї. В її містечку жила одна. Бабця мила мертвих, за нею ходила недобра слава. Чи варто було вірити у всі ці зглази, порчі, зілля, намолені яйця й зарядженну воду? Але в душі кипіло щось незрозуміле, потаємне, темне. Хотілось допомоги, чи хоча би відповіді на запитання.
Хатина баби була стара, занедбана, дика. Дім з привидами. Дім, який живе сам по собі, окремо від хазяйки, власним життям. Якимось дивом, посеред хати виросло дерево. Через напівзруйнований дах гілля тягнулось до повітря й світла. Їсти стара готувала на вогнищі в дворі, бо піч давно завалилась і тепер була просто пам’ятником сама собі.
Похмурого осіннього вечора дівчина зустріла біля двору бабці свого сусіда з його матір’ю. Він жив в інвалідному візку. Їй часто здавалось, що це не засіб для пересування, а його помешкання. Їхня квартира знаходилась поверхом вище, тобто на п’ятому. Тьотя Надя працювала медсестрою позмінно.
Мені завжди було шкода Юру. Він часто лишався вдома один. Його нікому було вивезти вниз. Страшно на нього дивитись. Відчуваєш ніби свою провину за щось. І зараз зустрівшись отут, ніби десь на краю світу, після вселенської катастрофи, так виглядав цей занедбаний осінній двір, прошепотівши добривечір, пошерхлими від вітру вустами, я випадково побачила його очі. Й вони були дуже сумні. Стало так моторошно, захотілось тікати кудись аби подалі.
Під ногами було осіннє листя й вона намагалась дивитись вниз на нього, щоб тільки не підіймати очей. Мати байдуже кивнула. Сказала щось про трави для нирок, що бере у бабці й пішла.
Дівчина зайшла до двору. Відьма сиділа за хатою. Грілась біля вогнища. Повернула голову й запросила сідати. Дівчина дістала хлібину й поклала її в чорну потріскану руку бабусі. Якби земля, що під ногами, раптом би стала живою істотою, то в неї напевно були б такі от руки. Вона дивилась кудись у глибину вогнища. Якщо пильно вдивлятись в цей осінній вогонь, здається, що бачиш в ньому, щось більше ніж просто полум’я. Вони сиділи якийсь час мовчки. Від баби пахло вологою й старістю. В неї було якесь дитяче обличчя, сині очі, маленька на зріст. Страшні історії зразу ж забулись. Поруч сиділа просто стара покинута жінка. Бабця заговорила першою: Я б могла помолитись за тебе. Дати води попити. Це зніме твій неспокій. Але чи допоможе від суму й самотності? Думаю ні. Від цього поможе тільки обман, тимчасове забуття. Хочеш я дам тобі траву. Будеш пити на ніч й провалюватись в такі марення й сни, там де ти будеш щаслива? Дівчина подумала, що можливо відчувши щастя десь уві сні, зрозуміє як стати такою ж наяву й погодилась.
Погодилась і як тільки вийшла з цього старого занедбаного двору зітхнула з полегшенням й забула про все важке, що було на душі. Навіть про те чого прийшла, про самі трави, бабцю, сусіда Юру… про все. Почувалася так, ніби щось важливе сталось, з душі впав камінь. Тим часом бабця пішла від вогнища закривати ставні на вікнах. І кожен раз коли вікно закривалось, бабуся посміхалась, бо знала, що з серця її гості зникає старий шрам, чи надріз, чи рана. Настя, - шепотіла стара відьма, - Настя, Настуся, Настя…
Так вона знову почула й згадала своє ім’я.
……Одного разу була злива. Така затяжна і важка, яка буває лише восени. Настя дістала мішечок з травами випила й лягла спати, чекаючи на щось. Тієї ночі їй дійсно снились дивні сни, от тільки чи була вона щаслива? Раптом її тепле м’яке ліжко перетворилось на човен, кімната наповнилась водою ї вона кудись пливла…. Пливла, пливла …. Зорі далеко зверху. Спекотно навкруги…. Знову літо…. Десь попереду туман… і вона падає в своєму човні з ковдрою й подушкою кудись ще нижче, глибше, тепліше, у наступний сон. Навкруги темрява. Така тиха й солодка. Вона відчуває, як темрява тремтить від чийогось дихання, що наповнює простір. Вона чує його думки. Про те, що листя все зникає й зникає, дерева скоро стануть зовсім голі й зовсім нема на що дивитись. Він малює щось. Він малює. Вона відчуває його руки, які ніби не помічаючи її, випадково обіймають з двох боків й линуть до свого малюнку. Вона сидить у нього на колінах і відчуває кожну думку, що літає в його голові. Про те, як важко бути завжди самому і як водночас нестерпно боляче бути поряд з кимось. Вдавати ніби все гаразд, бачити прикрість і жаль в чужих очах, чути як тебе підбадьорюють, їх вдавану радість від зустрічі і…його руки стали крилами, і вона відчула як вони летять, і розвернувши обличчя, щоб побачити його очі, вона прокинулась.
Наступний день був вихідним. Одним з тих днів, що ніби створений для теплого чаю під ковдрою, чи довгих розмов по телефону, фільмів, книг, думок, сну і знову те ж саме, але в зворотному порядку. Знову дощило. Та вона була майже щаслива. Ніби щось нове сталось. Якась нова річ з’явилась в житті. Хочеться дістати її з таємної схованки й роздивлятись, вивчати. Хоча це – дивне почуття, коли не знаєш взагалі, те чому ти насправді радієш. І знову вночі вона збиралась в подорож до літа.
Так сни стали схожі на реальність, а реальність на сон. Він малював, вона літала. Вона жила десь всередині нього, і там була такою, як їй хотілось дійсно бути для себе та для інших. Вони думали один до одного, один про одного, але ніколи навіть в своїх думках не дозволяли говорити про щось, що змусило б іншого зазнати болю. Настя відчувала, що в його житті і так багато темряви, набагато більше ніж в її власному. Їй хотілось стати ще ближче до нього, відчувати його шкіру, тепло, що йде від тіла… але хто він вона не знала. Питала не відповідав. Аби можна було спати все життя не прокидаючись, бо день став таким сумним без нього, ще сумніше ніж раніше.
Відьма сказала, що я відчую ілюзію щастя. Вона збрехала. Я хотіла б бути обманутою, але щасливою, та рано чи пізно приходить ранок. Ти лягаєш спати вже з думкою про те, що буде ранок. Перші промені світла, звук будильника лякають тебе ще уві сні. І ти повертаєшся назад, до світу людей, що зовсім тебе не знають. Прожити все життя і можливо ніколи його не знайти.
Друзі відвернулись від неї, батьки не розуміли. Вона казала всім, що просто хворіє. Не відповідає на дзвінки, не говорить, не сміється, бо їй просто...просто зле чи щось таке. Вже стало так нестерпно робити вигляд, що ти разом з усіма, не випадати з їх рядів, чіплятись за них, ковтати образи, гордість свою та чужу, плітки, дорікання, чуже нахабство, свою нездарність і нездатність до таких же нахабних відповідей, - і все задля того, щоб бути нібито як всі. А насправді хотілось просто знайти його наяву і розчинитись у ньому. Закрити двері, вікна. Поставити грати - на очі, серце, руки. Так щоб ніхто інший не зміг попасти до тебе в душу. Хотілось захисту. Бути захищеною й щасливою не лише уві сні.
Та приходив вечір, а тоді ніч. Настя знову пила свої трави, й знову вони говорили аж до світанку.
…..Попереду була дорога. З обох боків в неї вшиті жовті ліхтарі. Щойно пройшов дощ. Навкруги тиша. Вона відчуває його руку в своїй.
- Чомусь так прохолодно. Й не затишно. Ми ж були ніби в літі, а повернулись знову до осені.
- Аби в мене з собою була ковдра, я б загорнув тебе й ніс на руках.
- Не треба. Я хочу відчувати повністю всю цю вологу й прохолоду сьогоднішнього нічного повітря. Завтра вдень у мене не буде на це часу. Я живу лише зараз, з тобою, вночі.
- А я взагалі не живу ніде і ніяк. Хіба що в очах оточуючих я просто існую. Живим мене не вважають.
- Ти існуєш вдень? В реальному житті? Чи лише результат моєї хворої уяви й цих дивних трав?
- Я ніколи тобі цього не скажу.
- Чому?
- Я не хочу, щоб ти мене знайшла.
Я подивилась на свою нічну сорочку, на велику пухову хустку накинуту зверху. Мої ноги були босі. Я відчувала крупинки мокрого пилу, прибиті до асфальту дощем. І раптом, десь зверху, на мене посипались каштани. Вони боляче били мене по плечах і в голову. Я закривалась руками, але все ж таки бризкнуло світло і…. І вона відкрила очі. Мати трясла її за плечі, в очах був переляк й втома.
- Чого це ти серед дня спиш та ще й так страшно, що тебе не розбудити, кидаєшся навсібіч. Що з тобою?
Було вже пообідді. Як вона провалилась в той сон, сама не знала. Можливо вже й він сам заліз до неї в голову, якщо він існує звісно в цьому денному житті. Осінні дні тягнулись то повільно то швидко. Кожен день зранку вона вибирала що вдягти по погоді, щоб не мерзнути, готувала сніданок, сварилась з кимось на роботі, намагалась бути як усі… І лише її сни були яскравими плямами радості в осінньому житті. Батьки думали, що Настя приймає наркотики, чи п’є, чи щось таке… але зрештою, після довгих розмов, стежки, переслідувань, розпитувань вони заспокоїлись. ЇЇ бойфренд зробив пропозицію і всі готувались до весілля, хоча насправді відповіді вона так і не дала. Все що її дійсно хвилювало то сни. Сни про кохання.
Наступного разу вони малювали.
- Я хочу робити щось що ти любиш. Тоді можливо, коли я повторю те ж саме вдень, ти будеш ніби знову поряд зі мною.
- Можливо і не просто в звичайний день. А в той коли я назавжди зникну. Ти будеш робити щось і я …. Може тоді краще не треба.
Я плакала. То був перший сон в якому він хоч і ненавмисне зробив мені боляче.
- Якщо ти звісно існуєш розкажи як проходить твоє життя.
Я відчула, що тепер, я сама завдала йому болю. Він не хоче говорити про себе справжнього. Себе поза межами моїх фантазій.
- Моє життя проходить в боротьбі з небажанням жити. Я засмучую близьких своїм існуванням, але моя смерть, їх би взагалі вбила. Я бачу в їхніх очах провину за те, що вони не можуть полегшити для мене цей світ… в своїх я ховаю провину за мою смерть.
Він вклав в її руку олівець і почав малювати, стиснувши її пальці так, що на якусь мить здалось, ніби це не сон, а це і є реальність. Його подих блукав десь по її щоках, вустах, шиї. Було так затишно спати, відчуваючи той неіснуючий насправді подих. В ту ніч вони малювали вітер.
Він заблукав у її волоссі і надовго оселився в голові. Тепер коли її питали що подарувати на весілля, вона казала що хоче картину на якій намальований вітер і голос її був такий стомлено самотній і пустий, що кожен відсахувався від неї, дивився і не розумів. Той вітер довго не давав спокою її рідним та близьким. Аж поки якось, прийшовши до мами в гості, Настя знайшла в своїй колишній кімнаті великий плаский прямокутник, обпертий об стіну. Подарунок на весілля від батьків. Вона зняла з нього простирадло і побачила малюнок зі свого сну. Дівчина сиділа на гойдалці, а він розгойдував її все сильніше й сильніше. От тільки замість нього, вони малювали вітер. Дивний збіг обставин? Настя відчувала, як він стоїть десь поруч, у неї за спиною і легенько дує їй в потилицю. Десь дуже дуже близько… Мама вийшла із кухні їй на зустріч.
- Ага. Вже побачила? Ну й поморочила ти нам голову з тим вітром. Скрізь шукали твою забаганку. Скрізь питали. А воно виявилось зовсім поряд. Бачила сьогодні зранку тьотю Надю. То уявляєш, Юрко наш малює картини. Як дізнався що ти виходиш заміж, сам тобі подарував. Каже, що на ній намальований вітер. А картина сама оця називається: Сни про кохання. Сни про кохання. Гарно правда? Бідний хлопець. Ти обов’язково сходи подякуй. Чуєш? Ти куди?
Вона відповіла просто: Дякувати.
Піднялась поверхом вище. Зіткнулась з тьотею Надею.
-Настя! Ти до нас? То я двері залишу відкритими. А ти тоді причини. Сміття викину. Як тобі Юрина картина?
Настя зайшла до квартири. Вона йшла темним коридором до його кімнати. Юра сидів обличчям до дверей. Настя подивилась на нього. Він був нещасний, безпорадний, ноги на інвалідному візку, навіть чогось не схожі на людські. Ніби якоїсь великої комахи. Очі. У нього були такі гарні сумні очі. Його очі, волосся, руки. Його голос. Те, як він малює. Колись вона розкаже про нього своїй доньці, про чоловіка якого кохала уві сні. Настя сказала:
-Юра. Я прийшла подякувати тобі за мої сни. Про кохання.
Настя пішла й більше ніколи не поверталась. Так сталось, що вони з чоловіком переїхали жити до іншого міста. У неї було гарне життя. Господарство, діти, робота.. Але вона так і залишилась нещасливою. Юра помер того ж дня уві сні.
