ТОНКОЩІ КОХАННЯ ПІД ЧАС... НАКРИТТЯ СТОЛУ
2 Сторінки "Роману для Нобелівської премії"
ХХ сторіччя
Сестричка вийшла заміж за чоловіка з сусіднього села. Юрась опинився на сьомому небі, тому що під час весілля цукерок і ласощів як найменшому йому чимало перепало. Але радість, чомусь, швидко вивітрилась і хлопцеві стало прикро на душі. Ловив себе на думці: це тому, що жениха сестрички він більше не бачив. Та й згодом Юрко помітив, що мамка то плачуть, то зітхають, коли сусіди заводять розмову про сестрине заміжжя, про те, що вона тепер живе у заможної родини. Хлопець не відразу звернув увагу на такі розмови дорослих. Йому їхні балачки були ні до чого, грався собі: тримав камінець у руці і цілився у ту чи іншу… курку. Мамка перед цим пошкодували: от, мовляв, не вловили, коли вся птиця була ще у хліві. Зараз уся пасеться на вигоні. «Але ось-ось приїде донька, — бідкались мати, — зварити б їй щось із курятиною».
От синок і вирішив постаратися. Усім була відома його влучність. Отож він став вибирати ціль серед курей, що паслись, нічого не підозрюючи, і водночас прислухався до розмов старших.
— Ой, Насте, що ж воно діється?!. Чоловік твоєї доньки ще й з кізяків не виліз, а вимагає, щоб вона по-міському серві… сер… серветувала чи сервезнувала… Фу-у ти, як же воно, те слово?.. А! Сервізувала чи сервісувала стіл. Це тоді, коли до приходу чоловіка і його батьків треба за певною схемою розікласти виделки, ложки, розставити тарілки, горнятка, каструлі… А під час їди від молодої дружини вимагають, щоб вона вчилась гарним манерам, брала в одну руку виделку, у другу — ніж, я вже й не пам’ятаю в яку руку виделку, а в яку ніж — як начебто від того залежить наїсться людина чи ні — відрізала дрібні шматочки м’яса і посилала їх до рота… Чуєте: по — си — ла — ла… Так вони кажуть…
— Куди ж вона «посилала»? Вони, ті шматочки, чи живі були?.. А чи — о, бісовського сина! — лаялась? Еге? Лаялась? Кого вона «посилала»?..— допитувались мати у співбесідниці.
— Ну, це вони так кажуть. Це значить покласти до рота і їсти.
— Ой, Господи! — сплеснули у долоні мати. — Нащо ж його «посилати», якщо треба їсти.
— Городськими уявляють себе твої свати, Насте, а твою доньку — селючкою.
— То нащо ж сватались? Одружували сина свого? Весілля грали? Диво, та й годі…
Вони ще довгенько говорили, і Юрась відчув, що його сестричці у сусідньому селі непереливки, а чоловік її — занадто правильний і дуже слухається своїх батьків.
«А я ось не завжди слухаюсь», — чомусь подумав хлопець, розмахнувся у курку, що тікала від півня. Рр-раз! І — прямо в голову. Курка шкопиртнула через себе, затріпала крилами — та й усе.
— Ах ти ж, бісовського сина, — запричитали мати. — Поцілив в одну з найкращих.
— Так і суп же буде кращим, — «втішив» неньку син. Не у зозулясту ж поцілив і не у півня.
Його влучність, звідкіль не візьмись, уздріла Дуся-семафор. І накинулася:
— Так це ти, гаспид треклятий, прибив мого кочета?!.
— Та що ви таке, сусідко, верзете? То хіба люди не бачили, як його переїхав бричкою ваш же чоловік, заливши очі оковитою… — мовили Юрасева мати.
Це підтвердила і її співбесідниця. Тому Дуся відчепилася. Тільки після цього хлопець повернувся зі своєї схованки зайшов до хати, дістав потаємного зошита, що перетворився на справжній щоденник його пригод. та й занотував останні події, наприкінці дописавши:
«Оце записую-записую. А якщо хтось прочитає, дізнається? Будуть мені тоді непереливки. Поки я цей зошит, як і радив дід Мартин, ховаю надійно. І що воно ото за Нобелівська премія, про яку він згадав?!. О, було б добре її отримати: мамка викупили б назад Зорьку, сестричка найняла б хороших адвокатів, щоб їй, а не чоловікові, суд віддав на виховання її ж сина, а брат якнайшвидше залікував палець і міг за що їздити на навчання до райцентру. А собі я хочу... гарний географічний атлас, щоб подумки мандрувати Україною і всім світом».
Ой, що буде — Юрась не знав! На уроці географії вчитель велів показати Батьківщину, у якій вони живуть. Та щось вийшло не так...
У Юрася з’явився чудовий географічний атлас, який він любить часто роздивлятися. Ще раніше брат показав точку, де розташоване їхнє село, а також — кордон України. Молодший брат зрозумів його так, що ото і його Батьківщина. А коли вони роздивлялися ще й межі Радянського Союзу, ну, то це, на його погляд, було великим об’єднанням різних дружніх держав. Цікаво було розглядати: оце — його Україна, а он північніше й трохи ліворуч — Білорусь, вище — Литва, Латвія, Естонія, праворуч від них написано: «Російська федерація». А чому «федерація»? Брат порадив: «Читай написи». А-а-а… Прочитав: «Башкортостан», «Чувашія», «Мордовія», «Дагестан»… Написано ще в одних випадках, що союзні республіки, в інших — автономні республіки, округа, краї… А де ж «Росія»? Юрася здивувало, чому над усіма згаданими і не згаданими назвами написано вроздріб: «Російська федерація». Що таке «федерація»? Росія де? Юрко облишив марні пошуки. Краще, ось вона — Україна, його — його! — держава. А інші — разом з ними, п’ятнадцять, як брат сказав, республік. Хлопець подумав, що це як у їхньому селі: окремі садиби утворюють село.
Тож Юрась на уроці й показав кордони України. Учитель перепитав, чи, справді, це їхня Батьківщина. Фути-нути! А що ще? Учитель перепитав: «Чи, справді, це наша Батьківщина?..». Учень повторив ствердну відповідь, ретельно обвів кордон України, навіть похизувався знаннями місцезнаходження свого села, яке на карті позначене не було. А ще на додаткове запитання щодо столиці, він гордо показав на Київ.
Юрась був переконаний, що отримає п’ятірку. Але вчитель під час уроку нічого не сказав, тільки велів сісти. А на перерві підійшов заступник директора школи і повідомив: «Учень Соловейко! Ти на на тиждень виключений зі школи — за скособочені знання з географії. За це, до речі, буде покараний і вчитель».
Юрій був спантеличений…
Про те, що сталося, хлопець одразу повідомив мамці, хоча того й не хотів. Адже вони часто хворіють. А син зовсім не хотів, щоб через нього вони страждали і хворіли. Але у даному разі все одно матуся швидко дізнаються від односельців. То краще хай від нього — так правдивішу розповідь вони почують. Тим паче, треба ж було якось пояснити, чому він пришкандибав з уроків раніше звичайного. Хоча відстань від школи додому у чотири кілометри Юрась намагався пройти якомога довше: завертав то до річечки подивитися плескання риб, то до берестового гаю, в якому він з мамкою уночі збирають дрова для їхньої пічки. У ньому було затишно, тільки верхівки високих дерев шуміли. Хлопчик прихилився до двох берестків, що росли зовсім поруч, задер догори голову і між переплетіння гілок і листя побачив небо немислимої блакиті. Замріявся і побачив себе після 2000 року — якоюсь важливою персоною, знаним актором чи що, ба навіть з почесним званням чи то заслуженого чи народного. Це дуже його спантеличило: звідки таке бачення? Адже він зараз надихається малюваням! І душа лежить тільки до малювання! Ну, трохи — до архітектури; у саду з глини поналіплював силу-силенну хаток, хлівів, будиночків (у яких мешкатимуть його численні діти), усіляких сільських споруд, а також будочок для начебто собак чи кішок.
— Артухектором буде! — твердо сказав мамці дід Мартин.
— Ой, я була б такою радою!
А тут таке бачення: артист! І що воно таке? Хлопець ніяк ще ж не проявив себе на такій стезі, хіба що у дошкільному віці на якомусь святі віршика розповів:
Я — маленький хлопчик —
До школи не ходжу,
Дасте подарунка —
«Дякую» скажу!
За такими мріями несподівано звільнений від уроків учень геть забув, що у їхніх краях вовки водяться. Відтак прожогом вискочив з того гаю, хоча й був ще світлий день. Але ж хорохорилась осінь, хмари нависали над самісінькою головою і псували настрій. Хай би вже заклякли нерухомими, а то ж несуться, мов навіжені, та ще й від школи у бік його хати. І хлопцю здалося, що вони першими просексотять мамці щодо його виключення зі школи. Хай воно й на тиждень, але хіба то втіха?! Лишень трішки зігріла згадка слів «Гей, над нашим краєм качечки летять…» з якоїсь мелодійної пісні. І він тихесенько замурликав її, наче вхопившись за щось незбагненно рятівне.
Придибавши додому і побачивши матір, зрозумів, що вони, справді, вже все знають. Та й не тільки знають, а й встигли пересердитись, дещо заспокоїтись; краєчком вуха чув, що такі різкі зміни настрою у них почали відбуватися після того як у тридцяті роки померло їхніх п’ятеро дітей (виходить, що його рідних братів та сестер) і тяжкої роботи в одній з копалень Донбасу. Якось почув, що копальня носить назву «Імені Паркомуни». А чи правильно оце записав її назву до свого потаємного щоденника чи ні — не знає. Не став перепитувати. Побоявся, якби зайвий раз мамка не розсердились.
А потім ще післявоєнна голодовка підірвала материне здоров’я. Чув як вони розповідали комусь про поїздку до Полтави, щоб виміняти щось на харчі. Та у дорозі звечора мамку намочив дощ. А на ранок стався мороз. І весь одяг змерзся. Син про оте як дізнався — наче сам промерз, задрижав. Тоді мати сильно простудилися. Тож і хворіють часто через різні причини.
Останній кілометр додому Юрій дотьопав швидше, боячись, як би з осінніх хмар не спустився раптовий дощ; напевно ж, і він знає, що це мережить шлях виключений зі школи. Тож треба його покарати.
Хлопчик глянув на своє старе взуття. Носок одного з них просив їсти. І, коли Юрко ступав, відсталий передок підошви хляпав об носок черевика, наче прицмоктуючи і приплямкуючи так, як один з їхніх сусідів-бригадирів. З молочної ферми, де він працює, мабуть, краде усяку смакоту. А потім жере удома, чавкаючи на весь двір. Відтак ще й чвиркає, скособочивши губи на той бік, звідки мають вискочити застряглі рештки їжі. От собака безкультурний!
А черевик зрадливо хляпав і хляпав, немов примовляючи, що от йому є що їсти. А тобі (тобто Юрасю) ще не відомо перепаде чи ні; ви ж — злиденці, кажуть на вас сусіди. Хоча не всі так твердять. Деякі дражнять куркулями. А інші пояснюють: це через те, що, справді, батьки Юркових батьків були заможними.
Другого дня мамка поливали хатні квіти. А потім обприскували їхнє листя. Раніше син помічав, що цей процес їм подобається: наче розмовляють з ними, велике листя обтирають чистою ганчіркою. Обертають до вікон іншим боком. Але цього разу оте водяне «пффу-у» з рота під час обприскування якесь було нервовим. На всяк випадок, хлопець непомітно прибрав дубця, що, як засіб для його виховання, часто з’являвся на спеціально вбитому у стіну цвясі біля вхідних дверей. Юрко також поприбирав з очей матері пряжки, паски, підходящі для його м’якого місця, вірьовки тощо. Відтак обережно попросився до свого друга Валерки.
— Як ти до нього подибаєш, коли черевики їсти просять? — якось мирно відповіли мати, продовжуючи обприскувати квіти. — Гадаєш, як ти розпущеною корою від молодої верби пришив підошву, то це надовго. Брат невдовзі прийде з роботи. Звернемо його увагу на твій черевик. Можливо, якось відремонтує.
Син зрадів материному мирному тону і припустив, що через скалічений палець брату навряд чи вдасться якісно відремонтувати його зрадливий черевик.
На це мамка відповіли, що він уже пробував грати на гармошці і той палець посмикується у такт іншим пальцям — добрий знак! Мабуть, не все втрачено з каліцтвом пальця.
А потім мамка нарешті запитали, через що Юрася виключили на тиждень зі школи.
— Не пояснили … — відповів.
— Ти ще й зі школи не прийшов, як був у нас якийсь гонець. Представляв чи то школу, чи правління колгоспу. Але з огляду на його пихатість, наодеколоненість і на червоний значок на лацкані піджака, певно, партієць або чекіст. Наговорив він усіляких страшилок. Та я не злякалась. Хіба що одне застряло в голові — можуть зарахувати до числа людей політично несвідомих.
Але мамці вдалося ту людину переконати, що то на уроці не так зрозуміли хлопця: кордони України він показував і називав її Батьківщиною, а не весь Радянський Союз, бо воно (тобто Юрій) ще мале, ще не дійшло правильних міркувань; що то не його вина, а, очевидно, вчителя чи загалом школи.
Наодеколоненому гінцю з червоним значком мамка ще сказали, що її звинувачувати у політичній несвідомості безглуздо, тому що вони (мамка) геть безграмотні. А коли треба було здати корівку до колгоспу, відразу здали, чим засвідчили свою величезну радість від радянської влади…
— Ви і тому курдупелю з червоним значком так само іронічно, як і мені, говорили? — запитав син.
— Та що ти!.. А ще я сказала, що постійно на роботу ходжу і хазяїн — тобто твій батько — працював за якісь нещасні трудодні аж поки не відійшов до кращих світів. Доконала хвороба, котру набув на війні.
— Та й сестра і брат невтомно працюють, я ходитиму…
Малий син хотів хоч такими словами підтримати свою матір.
— А то ж… — почув у відповідь.
І покартав себе за те, що в одну купу з’єднав себе, малолітнього, сестру і брата, значно старших за нього. І куди тепер йому приліпити мамкине «атож», не знав. Відтак наказав собі: «Вмій ставити запитання. А то лауреатом Нобелівської премії не станеш, як дід Мартин радив. Це ж треба, який розумний дід Мартин: про Нобеля знає. Чи не сусідами вони були у молодості, ще до війни?...»
Юрій відчув як мати, розповідаючи все, потроху заспокоювалися. Тож насмілився попросити їсти. Було дивним, чому вона не пропонує йому їжу, бодай затірку або тюрю.
Несподівано, вони занервували, заплакали… заплакали тихо, криючись од сина.
— Сьогодні хотіла тобі юшку з курятиною зварити, але зарубану курку довелося віддати гінцю з червоним значком та ще й півня на додачу. Так що юшка пісна вийшла.
— Ой, мамцю, та нічого: пісна — так пісна. І таку наминати можна, — заспокоїв хлопчик матір. А про себе ще подумав: «Добре хоч, що не сердяться на мене, не б’ються. А юшка… Та хай якою завгодно буде!..»
Невдовзі Новий рік. Юрась заздалегідь готується до нього: читає казки про Діда Мороза, Різдво, про звірів, пташок, малює найрізноманітніші зимові картинки, розфарбовує вирізані з картону силуети риб, звірів, птахів, а також супутників, ракет. А ще він виготовив чимало паперових ліхтариків. Це коли смужку паперу зігнути навпіл, по краєчку згину ножицями прочикнути папір через кожний сантиметр, відтак склеїти у трубку, з торців трохи приплюснути, тоді у місці згину папір розійдеться у боки і вийде гарний ліхтарик. Такі ліхтарики можна ще по-різному розфарбувати. Виходить чудова прикраса для ялинки. Ось тільки у їхніх краях ні сосни, ні ялинки не ростуть. Тому мамка щороку вибирають гіллясту рясну, але невеличку вишню чи яблуню. Разом гарно її прикрашають, вішають не тільки іграшки, й справжні яблука, грушки-дички, цукерки, загорнуті у папір шматочки цукру, а, крім того, сувійчики з побажаннями на прийдешній рік.
На верхівку такої ялини Юрась приготував серп Місяця.
Мамка трохи побілили стіни, змазали долівку. Сказали, що це з нагоди майбутнього Різдва. Вони люблять це свято, хоча дітей щоразу просять, щоб про нього іншим людям вони багато не патякали, тим паче, що через деякий час після події на уроці географії родина Юрка наче під особливою увагою. Мамка не сказали під чиєю увагою, і це ще більше розпалило хлоп’ячу цікавість. Тож почав вдивлятися в образи на покуті — ніхто зі святих на нього по-особливому не дивився, ніхто не похмурнів. Юрій кинув оком на всі віконця їхньої хати — крізь шибки не заглядав ніхто. Згодом вийшов надвір — так, наче поглянути на курей, обдивитися весь двір, хату, хлів, зазирнув навіть на дах, навідався до саду — нікого чужого ніде не було. А мамка сказали, що якісь там дивляться. Та ще й незвично. Юрій неньку заспокоїв: ніхто на них нізвідки не дивиться.
