Чого варте життя
Йшов 19… рік. За спиною війна й н одна. Де не глянь – хатки: білі й сірі, вимальовані й вбогі. На городах видніються темні смуги, перекопані грядки, всіяні добром. Де-не-де, немов люті велетні, видніються багатоповерхові будинки. До цього провінційного містечка, що розкинулось на схилах дивовижних гір, на берегах повноводної ледяної ріки явно не пасували такі здоровані.
У дворах сидять сиві бабусі, раз у раз витираючи від поту зморшкувате обличчя мозолистими руками. Деякі з них були вже такі сухі, що здавалось, один невимушений подих вітру змусив би їх розлетітися на сотні маленьких частинок. Майже у всіх голови були повиті хустками, глянувши на які з легкістю можна було сказати, що пережила хазяйка. Мабуть, за тими головними уборами бабусі ховали довгі дівочі коси кольору ніжного попелу… Та про це ми вже точно не дізнаємося.
Старі сиділи, вдивляючись у своїх онуків. Можливо, й самі згадували чудернацьке дитинство, або неймовірні роки юності і весни, або золоту пору зрілості, деякі з сумом через швидкоплинність всесильного часу, інші з болем через пережиті злидні й нестатки. У всякому разі, щось вони таки згадували, витираючи солені сльози, які підбігали хитро й непомітно…
З усіх сторін доносився то плач, то сміх дітвори. З гірки, щасливо посміхаючись, з’їжджають дівчата, замурзані й спітнілі. От-от злетить з пухнастого дитячого волосся злетить червоний бантик. Та вона, мабуть, цього не помітить. Думки літають десь далеко від клаптика прикраси. Інша спритниця поранила біленьку ніжку. Хвилина – й кров вкриє її червоними візерунками. А вона сміється, навіть не відчуваючи болю. Серце от-от вискочить з дитячих грудей. А вона все біжить, протягши тендітні рученята до гірки. Недалеко стоїть, хитаючись, зашарілий хлопчисько, підігнувши худорляву ніжку, пальчик немов приріс до пухких уст, покусаних до крові. Він несміливо кидав погляди на спритних дівчат, ніяк не наважуючись підійти й зробити те, що йому так хотілося. Стривожений набридливими думками, малий перечепився за гілку і впав. Оченята заблистіли, немов самоцвіти на сонці. Полилися гарячі сльози. Здавалося, кінця-краю не було дитячому розчаруванню. Аж ось, наче нізвідки, з’явився згорблений старий. На вигляд звичайний дід, та тільки-но побачиш обличчя – неможливо не поринути у глибину очей. Такі сині й чисті, немов весняне небо: жодної хмаринки, розкинулась голубою покрівлею магічна безодня. Очі ті, як несправжні, ніби зі скла зроблені. Хоча, думаю, не вдасться відшукати чогось ще більш істинного…
Сірі діряві штани, лляна сорочина, що вже посіріла від поту, брудні й зношені черевики дідівської давнини – от і вся одежа незнайомця. Та ще на голові виднілася невелика строката шапка, краї якої обвивало кучеряве волосся, густе й на диво блискуче. Дідусь повільно, але впевнено наблизився до дитини і з явним промінчиком надії в очах дав йому цукерку, хвацько витягши її з кишені. Кілька секунд хлопчик не наважувався прийняти гостинця, та незабаром рука потяглася до цукерки і на обличчі, ще мокрому від сліз, з’явилась радісна посмішка. Ще мить і він біг до гірки, щоб виповнити своє бажання, що полонило його думки і ніяк не давало спокою…
Подув холодний вітерець. Навіть один такий подих, один на кілька секунд, годин, днів, тижнів небувалої спеки здавався невимовною насолодою. Ще й тому так горнулися душа і тіло до блаженного вітру, що ніякі сили і багатства не могли змусити його ще і ще дарувати прохолоду.
Зі світлої дитячої голівки злетіла синенька хустка й піддалася невідомій силі, що підкидала її все вище і вище, несла все далі від юної володарки. Світланка схопила Вікторію за руку:
- Дивись, як гарно вона літає! Біжімо ловити її!
- Якби ця хустка взяла мене у свої міцні обійми і піднесла над землею…Якби й мені отак покружляти у повітрі! – мріяла Вікторія.
Ці юні мисливці за хусткою неймовірно виглядали поряд одна з одною. Світланина біла, як сніг, шкіра, вкрита сотнями веснянок, ідеально доповнювала шоколадний присмак тіла Вікторії. Обидві худорляві, не раз чули, що, мовляв, «мало каші їли»… Довге ріденьке волоссячко обіймало кістляві плечі, у однієї світле й кучеряве, чимось нагадувало пушок, у другої пряме й темне, підкреслювало колір шкіри, точніше його відтінок. Очі Світлани нагадували «смарагди на снігу», Вікторії – полакований антрацит. Вони бігали по сторонах, шукаючи щось нове, цікаве, захопливе…
Неподалік від місця, де зупинилися подруги, ганяючись за своїм синім крилатим птахом, чи змією, сиділи дві бабусі. Зовсім неважко було здогадатися, що старенькі пильнують любих онучок. Одна, на жаль, чи то на щастя, була глухою. Та ніякої важкості чи вимушеності у їх спілкуванні не помічалося. Навпаки, вони натхненно згадували цікаві історії з життя онучок та й зі свого, безперечно, також.
Несподівано вітер посильнішав, що не ощасливило жодного. Минуло п’ять хвилин…Вулиці вкриті калюжами, трава огорнута густими краплями травневого дощу, стихли веселі дитячі крики, всі розбіглися по домівках у пошуках теплих ліжечок, чаю й відпочинку…
г. Мукачево, 2007 г.