ШЕПТАЛИСЬ МАЛЬВИ РІЗНОБАРВНІ
Розпустився на мальві перший бутончик, озирнувся навколо й зрозумів, що один. Один! Сумно йому від того стало: з ким же гратися? Ось-ось слізки з’являться через те.
— Не сумуй, бутончику-синочку! — заспокоїла його мальва-мама. — Невдовзі розпустяться і твої сестрички-квіточки та братики-бутони. Гратиметеся досхочу!
— А якщо вони будуть гидкими?
— Гіршими за тебе не будуть. А ти — он як чудово забарвлений! — у барву василькову. Тож ім’я тобі даю — Васильок!
— Правда?! Ой, як добре! Значить, я зможу інколи з блакиттю неба зливатися і, таким чином, ховатися, граючись у піжмурки?..
— Авжеж! — погодилась мальва-мама. — Між іншим, он на сусідній мамі-мальві народилася твоя двоюрідна сестричка — біла-біла! Я вже почула, що мама її назвала Білявочкою. А он, трохи далі, — твоя сестричка прекрасного червоного забарвлення.
Мальва-мама Василька поцікавилася, як же ту квіточку-мальвинку назвали.
— Пурпуринка! — відізвалась її мама.
— А оту, що трішки вище неї, молодшеньку, дуже схожу?..
— То не дівчинка, то — хлопчик, Рубінчиком назвемо...
Васильок від такого гурту неймовірно зрадів і тут же вирішив розпочати гру з сестричками й братиками. Тож негайно повернувся так, щоб якомога вдаліше злитися з блакиттю неба. Відтак гукнув:
— Білявочко-о-о!.. Пурпуринко-о-о!.. Золотавко-о-о!.. Рубінчику!.. Багрянчику!.. Жовтянчику!.. Агов!..
Братики й сестрички повернули голови туди-сюди — не видно нікого, хоча хтось і кликав їх. Аж мальвам-мамам від того стало весело. Вони так розсміялися, що почали аж гойдатися. У цей момент братики та сестрички й момітили, хто з ними почав у піжмурки гратися. Їм таке сподобалось. Відтак ще довго діти мальв розважалися, щоразу міняючи тло напроти якого ховалися. Триваліше за всіх шукали Білявочку, яка причаїлася, було, напроти стіни свіжовибіленої хати.
