"МА-А, ХОЧУ СКРИПКУ..."

Одного разу до Юрка прийшов Санько, однокласник, з яким він товаришував. Санько захоплювався радіотехнікою. Тож Юркові запропонував змайструвати детекторний радіоприймач. Невдовзі хлопці неабияк зраділи, коли їзній детектор запрацював, А як обладнали антену аж на димарі хати, то почули не одну, а навіть кілька радіостанцій.

Щоправда, один чоловік — Юрко його раніше не бачив — їм дещо зіпсував настрій. Без дозволу відкрив хвіртку Юркового двору, зайшов на подвір’я та й давай прискіпуватись до радіолюбителів. Мовляв, вони не поважають радянської влади, бо, очевидно, слухають ворожі голоси. Таких «слухачів» треба до міліції запроторити.

Хлопці були дуже спантеличені і прелякані, не знали, що йому й сказати. Адже схему детекторного приймача вони запозичили з молодіжного радіожурналу. Юрій спересердя велів непроханому гостю покинути двір. Та той ще більше роздратувався, схопив щойно виготовлений приймач і давай вслухатися. Довго слухав, прикладав то до правого вуха, то до лівого… Але Юрко точно знав, що, крім радянських радіостанцій, він нічого не почує. Тож дядько зрештою утихомирився і почав був виходити з двору, як, раптом, наче щось його укусило, повернувся, узяв до рук провід, що слугував за антену та який ним був одразу зірваний з димаря, і почав закидати знову на димар, примовляючи:

— Димар допомагав вам слухати ворожі голоси… Ось я перевірю… Я виведу вас на чисту воду!..

Друзям стало смішно від такої його поведінки і безпідставних підозр. Хлопці живописно уявили, як з димаря лунають якісь голоси, та ще й ворожі…

Дядько помітив їхні ухмилки і неабияк розлютився. Але знову у нього сталася своєрідна «осічка»: після того, як він зашпурив антену не те, що на димар, а ще вище — на пірамідальну тополю, що росте біля хати, ніяких ворожих голосів він теж не почув. Хоча це йому мабуть дуже хотілося.

Сплинуло кілька днів. Юрій почав забувати про дядька-«радіоконтролера», як він знову дав знати про себе. Повернувшись з риболовлі раніше, ніж збирався, хлопець ще здалеку, з вулиці, крізь крони вишень помітив, як хтось підбігає то до причілкового вікна, то до того, що виходить у двір, притуляє пику до шибок, до скронь — долоні, певно, щоб краще було видно, що у середині хати.

Юрій спантеличився, про що й сказав своєму напарнику, з яким ходив вудити рибу. Вони порадились і домовились: Юрась тимчасово заховається за кущами, а його напарник підійде до хвіртки наче бажаючи побачити Юрка.

— Покличте Юрка, дядьку! — погукав напарник, підійшовши до хвіртки.

— Та його немає… — дуже здивовано відповів той і чомусь швидко-швидко повторив, мов папуга: — Немає, немає… Он і замок на дверях висить…

— То чого ж ви, дядьку, шибки цілуєте, якщо замок висить?..

Дядько-«радіоконтролер» щось промямлив. А потім озвіріло-сердито як заволає:

— А у їхній хаті висять… і… і… ікони і патрет… Шавченкі!..

І з цими словами він вискочив з Юркового двору, мов мерин, якого ґедзь вкусив.

Напарник по риболовлі зареготав щосили — так, що аж Юркові смішно стало. Але, коли товариш пішов додому, хлопець скис. Тільки й зумів покласти вудочки, поставити відро зі впійманою рибою. Сів на колоду, глянув на ще не відімкнені сінешні двері, подумав, немов звертаючись до «радіоконтролера»:

«Так чому ж ти тут «танцював», якщо замітив, що хата на замку?.. «Патрет Шавченкі» тебе зацікавив?.. Ікони?.. То прийшов би, коли чи я, чи мамка були б удома. І дивись собі на здоров’я».

Хлопець глянув на курей, що паслись у дворі, на вишні, яблуні, кущі порички, квітник, бузок на причілку, очеретяний дах, який щороку лагодить, димар, гарно побілений, на заздрість сусідці, і йому так якось стало неначе щось прояснюватися: оце… ось тут — його світ, його дух, його щастя!.. А у таких людей, як «радіоконтролер», як комуніст-інтернаціоналіст з попереднього рідного йому села, певно, замісився інший світ і дух. Ось тобі й маєш! А як же його розібратись: хто є хто у його попередньому і новому селі?!. Скажімо, хто по духу самітня сусідка, яка була у німецькому полоні, але залишилася чемною і шляхетною?.. Що за сусіди по духу за її хатою, які дурять людей, продаючи їм неякісне домашнє молоко, навіть коли знають, що воно — для дитини?.. А який світ сотворила секретар сільради, яка вважає за свій обов’язок чи не щодня лаяти прибиральницю за вигадані причини.

— А я хвилювалася, що посохне. А воно — ні! Видно, що постійно поливав, — почув син голос неньки якраз тоді, коли з відром води нахилявся над городиною.

З лікарні виписались... Привітались.... Запитали, чи не голодний бував. Ага, так він і скаже! Та й не голодував. Від хлібини відкраював товстенький кусень, змочував у воді, потім клав на цукор, притискав. А коли піднімав, виходив непоганий бутерброд. Якщо його їсти трохи запихаючись і чавкаючи, то стає ще смачніше і «жирніше». Це у хлопця було другою стравою. А першою — у підсолоджену воду кришив черствий хліб чи саморобні сухарі і — смакота! Але таку смакоту ложкою треба їсти. Інколи варив собі супи. На керогаз ставив каструлю з водою, сипав туди ячневу крупу чи макарони, кришив трохи картоплі, лив олію, кидав дрібку солі. Теж смачно виходило. Звісно, краще, якби такі супи рисовими були або гречаними. Але рис і гречка у їхній сільській крамниці бували дуже рідко. А за їх наявності утворюються шалені черги — не достоятися.

Раз купив молоко у сільській крамниці. (Його щоранку продають, і непогане; радгоспна череда велика). Але за ним завжди теж довжелезна черга. Юрій ще раніше якось купував його, але через ті черги розстроювався. Якби було бажання у продавчині чи у керівника радгоспу, то вони могли б організувати продаж молока і без черг. Але то, напевне, комусь було не цікаво.

Мамка заходилися готувати страви, а син сходив за гасом для керогазу, заправив його, потім продовжив поливати городину.

Поливає… Раптом, чує як за гілками дерев та огорожею сусідська корова, певно, звернула увагу на траву і почала пастись, голосно ремигаючи. Зупинилась біля неї і сусідка. А якась жінка йшла та й каже сусідці:

— Макарівна з лікарні вийшла, молочком її пригостила б…

— Атож! Багато таких бідняків розвелося — на всіх не настачиш.

— Бідняків, може, й багато, та в лікарнях не всі бувають. Не збіднієш.

— Їм ще треба догодити. Кажуть, що розбавляю…

— Так не розбавляйте. Не тільки Макарівна кажуть… А, втім, то — ваш сором.

Та й розійшлись.

Про дядька-«радіоконтролера» Юрась мамці нічого не повідомив. Вирішив, що зайве. Принаймні, згадувати зразу.

Ще раніше Юрій за собою помітив, що на уроках подобається розповідати напам’ять вірші, байки, навіть прозові уривки. Виходило непогано. Тож взяв собі за правило багато читати уголос — і те, що за шкільною програмою, і те, що читав поза нею. Відтак вчителька української мови якось повідомила йому, щоб зайшов до одного з класів, де його чекали радіожурналісти з обласного центру. Вони сказали, що хочуть записати на магнітофонну стрічку вірші і прозу у його виконанні. Прочитав. Пообіцяли, що запис ввійде до якоїсь спеціальної радіопередачі, присвяченої шкільному життю і дозвіллю молоді.

Згодом відбувся конкурс читців школи та односельців. А переміг хто? Юрій! Приємно було йому!

Однокласниці підтримували хлопця у такому захопленні. Але вони хотіли артистками стати. Тож збирали фотографії артистів, акторів, співаків — ті, що продавали у їхній сільській пошті і у кіосках «Союздруку» райцентрів. Юрій втягнувся в обмін такими фотками лише через те, що передплачував видання, де завжди були непогані знімки артистів. Дівчата, дізнавшись, почали просити такі світлини…

— Ма-а, хочу скрипку…

— Тю-ю, Юрасю… Що з тобою?..

— Грати хочу… На скрипці…

— Таке сказав.

— Хочу грати.. Хочу скрипку…

— Господи! Чи й справді не жартуєш?

— Ні.

Тривала пауза. Десь пакосно дзижчала муха.

— Оце-то бажання, — порушили тишу мати. — У нас споконвіку скрипалів не було. Звідки у тебе таке бажання? Хтось, певно, сказав, що маєш тонкі та довгі пальці… За що ми її купимо? Хто тебе вчитиме, та ще й на… скрипці? У селі!.. Ото здивуєш наших тваринників, механізаторів, трактористів, доярок… Синку, ой, синку, ти з глузду не з’їхав? Е-е… Скажи?..

— Ні.

— А, часом, блекоти не наївся?

— Тю-ю, ма… Ні! Скрипку хочу! Грати буду!

— На скрипці?

— Ага! На скрипці!

— Та що ж це за оказія: на скрипці! А слух маєш?

— Маю. Лише соромлюсь. А ще розроблятиму його.

— Ой, синку, синку! Скрипка — дорога річ! Звідки кошти візьмемо?

Так розтанула Юрасева ідея стати найвідомішим у світі скрипалем.

Хотілося співати. А до співів непогано було б долучити якийсь музичний інструмент, думав Юрій. В одному з журналів, який передплачував, прочитав, що можна замовити поштою гітару. То він і замовив. Семиструнну. Щоправда, була у нього гармонія, брат віддав-подарував. Цугикав на ній. Дідусь-сусід сказав мамці:

— Макарівно, твій Юрась великим музикантом стане. Відчуваю, як він щоразу душу вкладає у те, що грає…

«Ой, дідусю-дідусю… я то душу вкладаю, — думав про себе хлопець. — Але ж у моєму репертуарі тих мелодій не більше десяти. А підібрати на слух, як це може мій брат, щось не виходить. Можливо тому, що з самого малку соромлюся людей. Точніше, виявляти особливі радощі, зокрема й співати, через важке злиденне життя якось незпідручно. Як то кажуть, не до співів. Тому я це роблю тільки на самоті, щоб, не дай Боже, хтось почув — і з рідних, і з чужих».

Хоча під час концертів і літературних вечорів тощо Юрій ставав якимсь іншим. У нього вселявся неначе артист. І ось уже він, а не Юрій, виконує концертний номер чи грає у виставі; йому, а не Юркові, аплодують; його, а не Юрка, навіть інколи відзначають грамотами та цінними подарунками.

А прийшов додому — зась!. Тут були свої порядки. Неписані. Хто їх встановив? Дід Пихто! Життя диктувало.  

Не знав, який ґедзь укусив учительку російської мови й літератури, але вона безпосередньо на уроці розпочала звинувачувати Юрія Соловейка… У чому? Він так і не зрозумів. Весь клас теж був спантеличений несподіваним підняттям голосу на Юрка. Усі почали зиркати то у його бік, то на вчительку. Спочатку хлопець гадав, що її гнів стосується його знань з предмету, бо вона щось-таки згадала про колишні теми. Хоча Юрій їх добре знав. Тож про себе подумав, що відповість на будь-яке запитання.

Однак вчителька несподівано перейшла на тему його роботи вдома по господарству. Це неабияк здивувало: хай би у мамки запитала роботящий він чи лінивий. Учителька настільки захопилась моментом, що почала аж ноги піднімати — то праву, то ліву — ну, як лелека на їхньому ставку! Підніме, з секунду потримає, а потім різко — с-стук! — об підлогу.

Учні на перших партах з жахом дивились, які глибокі ямки на дерев’яній щойно пофарбованій підлозі залишаються від її високих і тонких корків. У такий спосіб вона гарцювала довгенько. А потім у якусь мить сталося непередбачуване...

Але перед ним від першого ряду парт, раптом, покотилася хвиля якогось зітхання перемішаного з переляком. Потім передні лави учнів ладні були пірнути під парти. А останні — навпаки — піднялися. Усі однокласники спрямували погляди в одне місце — на підняту ногу вчительки. Але на цей раз піднята нога була... без взуття!

... Вузький корок туфлі від чергового удару ногою об підлогу, мов цвях, ввігнався між дошками до самої підошви. І коли вчителька за інерцією підняла ту ногу, то вона, як розумна окрема істота, просто вислизнула з туфлі та й зависла на рівні коліна. Пальці ступні потихеньку ворушилися, певно радіючи, що опинилися на волі.

Це було неймовірно і видовищно!

За хвилину всіх розібрав гомеричний регіт. Хоча й незручно якось було — вчителька, все ж таки. Декотрі закривали рота. А ті, хто відчув, що не може утриматися від тривалого сміху, швиденько виходили з класу і там, у коридорі, давали волю емоціям.

Потім до Соловейка підходили хлопці й дівчата, запитували, що сталося. А що він міг їм пояснити! Лишень руками розводив.

Хлопця частенько спіткали якісь пригоди. То його на деякий час виключали зі школи. То одного разу «запропонували» «відпочити» від уроків. Дехто з класу пошкодував, що не йому таке запропонували. Мовляв, Юрасю вчитися подобається, то чого його караєте звільненням від уроків.

Соловейку образливо стало, коли дізнався, за що саме тимчасово виключили зі школи. Хай би за прогули, дряпання парт, псування шкільного майна, бійку, за систематичне нехтування уроками… Ні! За добре вивчений урок. Точніше, за вивчений не тільки за підручником, а й за матеріалами наукових публікацій у газетах і журналах, які він передплачував. А у них вичитав, що до теорії Дарвіна про походження людини треба ставитись критично, що людина від мавпи навряд чи пішла. Ну, Юрій на уроці й почав це доводити, у глибині душі не забуваючи про Нобеля і премію на честь нього.

Що зразу здійнялося!!! Вчитель перелякався, покликали завуча, відтак — директора, класного керівника, ще когось… Сказали, що Соловейко — баптист, сектант, що його треба виключити з комсомолу. Зрештою закінчилось усуненням від уроків на тиждень. Як це розуміти хлопець й сам не знав: чи то було карою, чи просто йому нагодився додатковий час перечитати сучасні публікації щодо походження людини.

(«… А все таки Дарвін помилився!!!» – записав у своєму потаємному щоденнику Юрко Соловейко).

Дивне відчуття, коли повз хату усі школярі йдуть до школи, а Юрась — ні, бо Дарвін дорогу перебіг! Це ж треба було тому Дарвіну народитися раніше нього, Юрія Соловейка! Сидів. Позирав крізь вікно! І це при тому, що не хворий. Сам не знав: чи то треба соромитись, чи боятися чогось, чи щось робити. А що? В сенсі «самовиправлення» думки щодо походження людини. Намагався щось читати — не лізло до голови; малювати — не малювалося; удавати з себе диктора, щоб відточити дикцію на майбутнє — теж мляво виходило. Настрою не було, тому що думки роїлися щодо причини усунення його від уроків…

Зрештою вирішив знайти надійну схованку для потаємного щоденника. Щось дивував його «радіоконтролер». Юрій помічав, а мамка здогадувалися, що коли не було нікого вдома, то «радіоконтролер» заходив на їхній двір, щось вишукував, нишпорив. Дивина, та й годі. Але це неабияк насторожувало. До хлопця закралася думка, що у того незнайомця, очевидно, й помічник є, якого він виставляє «на отасі». І як тільки бачить Юрка чи його матір, дає знак «контролеру» покинути двір.