Сільський вчитель
На уроці хімії вчитель Іван Петрович, розповівши учням про таблицю Менделєєва, зокрема, про такі елементи, як кисень та водень, дав домашнє завдання: написати про їх добування, використання та застосування.
Вчитель ще молодий, після вузу, однак мав досконалі знання з аналітичної, фізичної та колоїдної хімії. Тому він, викладаючи загальну хімію, доповнював теорію лабораторними спостереженнями, які він придбав навчаючись у вузі. Майстерність його викладання доповнювала не тільки душевну красу, а й фізичну. Він був високий, мав кучеряве каштанове волосся та ледь помітні веснянки, які оздоблювали його симпатичне обличчя, робили значно молодшим. Всі учні 11-го класу, в якому він був класним керівником, сприймали його як свого ровесника. Любили по-своєму і поважали.
Іван Петрович Пічний після закінчення навчання був направлений в одну із сільських шкіл, яка була досить віддаленою від районного центру. Школа стояла неподалік від довгого ставка, а напроти неї бігла понад хатами ще довша вулиця – ліворуч і праворуч від греблі. Учні ходили в школу через цю греблю. Вдовж неї, аж до дороги, росли верби. Ця алея переходила в алею з лип, які росли обабіч вулиці. Вчитель тимчасово жив у центрі села, де напроти школи розташувалися клуб і сільська рада. А через дорогу, напроти клубу стояв будинок батьків учениці 11-го класу Оксани Різченко.
Останній урок закінчився. Вже давно продзвенів дзвоник, але учні не розходилися по домівках. Вони взяли в пізнавальне кільце, як у полон, Івана Петровича і стали задавати різні питання. Оскільки кисень – життєдайний атом, а водень – смертоносний, то учнів однаково цікавили питання, пов’язані з науками: біологією, астрономією, біонікою. Цікаве питання було від Оксани: «А чим дихають риби у нашім ставку взимку, коли дуже товста крига його заковує, а кисень через товстий лід у воду не поступає?» Її питання було причетне до молодої науки – біоніки. І воно зацікавило не тільки учнів, а й Івана Петровича. Коли він почав про це розповідати, зайшла прибиральниця і настирно попросила залишити клас.
Учні порозходилися, але Оксана чекала за дверима, щоб почути відповідь на своє запитання.
Іван Петрович, склавши свої речі у портфель і попрощавшись із прибиральницею, вийшов із класу.
Цього разу довелося повертатися додому разом з Оксаною, яка з нетерпінням чекала на відповідь.
Був початок вересня. Вулиця, якою вони йшли, була наповнена киснем. Його щедро дарувало листя дерев. Оксана, не почувши до кінця відповідь, знову запитала: « А як хлорофіл виділяє кисень?» І тут, ніби відчула іншу відповідь, яка струмила з його голубих очей. Дівчині захотілося ще зустріти його погляд, і вона все довше не відводила очей, слухала його розповіді, не помітивши, що він зупинився вже аж біля воріт її двору.
Переступивши поріг, вони мовчки розійшлися по своїх кімнатах. Із сіней, коли повернеш ліворуч, була кімната Івана Петровича. Вікно дивилося на город, де росли різні овочі. Стіл і два стільця стояли біля вікна. Напроти вікна, під стіною, стояли ліжко, шафа та металева вішалка. Іван Петрович поклав портфель на стіл, зняв жакет і картуз, пройшовся по кімнаті і став готуватися до завтрашнього уроку. Але перед тим чомусь став думати про повернення з Оксаною додому. Він знову бачив її допитливі карі очі, мов тятиви – чорні брови, з яких наче випускалися стріли запитань, начинені її почуттями. Ці почуття торкали його за серце і проникали глибоко в цнотливу душу. Він замислився так, що ледве встиг на вечерю до їдальні, яка розміщалася зовсім поруч, у будинку сільської ради. В цій їдальні готували їжу на замовлення – для тих, хто приїздив у відрядження, чи для самотніх людей.
Повернувшись у кімнату, Іван Петрович так і не зміг скласти план уроку. Думки знову повернули його в річище солодкої уяви. Погодився з тим, що експромтом складатиме план по ходу викладання теми, і вклався спати. Він уявляв завтрашню зустріч із класом і, зокрема, з Оксаною. Знову побачить її карі очі, які випромінюють захоплення, почує її ніжний голос...
Оксана, закінчивши писати про те, як і де риби добувають вільний кисень взимку і як вони його споживають, теж лягла у ліжко і стала думати про завтрашню зустріч зі своїми однокласниками і з учителем. Вона мріяла про те, як питиме з плеса його голубих очей солодкий нектар його задоволення від її відповіді. Мрії завели у магічний сон. Десь перед ранком снилося, що вона закінчила середню школу, іде випускний бал. Іван Петрович підходить і запрошує на танець. У вальсі він першим освідчується в коханні, а потім – вона йому... Закінчився вальс, і він надіває їй на палець обручку. Підходять до батьків, і він просить її руки, щоб незабаром повести в ЗАГС. Оксана прокинулась: розбудив півень, що всівся на тин навпроти її вікна. Почувши спів ранкового благого вісника, прийшла до тями і піднялася з ліжка. В кімнаті не сиділося, і вона пішла на город, стала полоти. Бур’яну майже не було, та вона, сапаючи, весь час дивилася на вікно вчителя, сподіваючись його побачити.
Іван Петрович ще спав. Йому снилося рідне село. Ніби він приїхав на літні канікули і разом з батьком та мамою пішов на баштан. Батько зірвав величезний кавун, а мама – диню, і вони попрямували у двір. Під коморою стояли зроблені батьком стіл та два ослони. Іван сів навпроти батьків і став різати кавун. Батько тримав у руках диню, а мама вкотре надокучала: «Можна ж було тут залишитися... Вчителя після того, як ти поїхав, довго не було. Аж через місяць прислали, та й то, кажуть, погодився тільки на рік. Сходив би ти до директора школи, побалакав би... Чим наше село гірше? Недалеко від райцентру, а дівчат у нас, твоїх ровесниць, – хоч греблю гати!»
Мати Оксани, як завжди, прокинулася рано і вийшла в двір, щоб нагодувати корову, телицю та двох поросят. Побачивши дочку на огороді, здивувалася, запитала: «А ти що робиш? Там же чисто. Я нещодавно полола. Іди краще допоможи поратися з хазяйством»...
Оксана підійшла до матері.
– Чого це тобі вже цілій тиждень не спиться? – запитала мати. – То сидиш на призьбі під хатою, то ходиш на греблю. Я бачила вчора і позавчора, як ти на греблі вербу обіймала. Чи не закохалася ти в когось до нестями?..
Мати запитуючими очима дивилася у її неспокійні очі, з яких почали капати сльози.Потім обняла доньку і, підійшовши до хати, вони посідали на призьбу.
– Розповідай, доню, не бійся мами... Хто ж, як не я, розділить твоє солодке горе? – сказала вона, витираючи свої і доньчині сльози.
– У свого вчителя закохалася, мамочко ріднесенька. Та йому, мабуть, байдуже...
І Оксана захлипала.
– У Петровича?
– Так! – відповіла Оксана і, переставши плакати, стала заспокоювати та втішати матір.
На поріг вийшов Іван Петрович.
– Доброго ранку вам, – промовив і, не зупиняючись, швидко попрямував до школи.
Він вирішив прийти раніше ітаки скласти план наступного уроку.
– Доброго... – відповіли вони услід вчителю.
– Не переживай, доню... Ти молода, в тебе все ще буде. Зустрінеш ти свого принца, як я твого батька. А Петрович він що?.. Хлопець гарний, порядний, але... Відпрацює тут і поїде, поминай, як звали… Все перемелеться, і ти його забудеш.
Вони продовжили свою роботу: мати доїла корову, а Оксана пішла рвати поросятам траву – щирицю.
– Що ви там так довго? Я вже на стіл накрив... Ідіть снідати, – покликав їх з хати батько.
– Мабуть, сьогодні планета Земля зійде з орбіти, – сідаючи за стіл, посміхнувшись, промовила дружина. – Як це ти насмілився так рано встати та приготувати сніданок? Не пересолив? А то, може, і ти, як наша доця, теж у когось вже влюбився? – продовжувала жартувати вона, чекаючи поки остине смажена картопля.
Поснідавши, стали збиратися хто куди: батько – на свинарник, мати – на корівник, Оксана – до школи. Вона склала в портфель зошити та книжки і, не поспішаючи, пішла. На греблі знову зупинилася біля тієї верби, де побачила її мама, і стала згадувати свій передранковий сон. Почувши ледь виразний дзвоник на урок, побігла стрімголов до школи.
Іван Петрович почав робити перекличку учнів, коли в клас, захекавшись, зайшла Оксана і мерщій сіла за парту.
– Різченко… Оксана, – глянувши на неї, сказав вчитель і, закриваючи журнал, додав: – А тепер, старосто класу, збери зошити з домашнім завданням і поклади на мій стіл.
Він дивився на Оксану, яка підвелася, щоб збирати зошити, і думав: «Чи не трапилося щось зле, якщо вона запізнилася на урок?»
Оксана поклала зошити на стіл і, не відриваючи очей від Івана Петровича, ніби очікуючи почути відповідь на вчорашнє запитання, сіла за парту.
– Я почну урок не традиційно, а повернемося до вчорашнього запитання Оксани, яке нас дуже зацікавило. Не заперечуєте? Ні. Тоді слухайте. Нехай розпочне Оксана, а я, доповнюючи, прокоментую нею написане.
Оксана підвелася і, взявши зошит, почала читати. Прочитавши, додала:
– Я думаю так: риби якось вміють розламувати молекулу води, яка складається з двох атомів водню і одного атома кисню. Потім цей атом використовують як вільний кисень, – сказала вона і пішла до своєї парти.
В класі почалися дебати – зашуміло, як у вулику! Кожен висловлював свою думку.
– Так, шановні учні! – сказав Іван Петрович. – Це ми почули лише одну версію, а завтра, після того, як я прочитаю, будемо розглядати інші, найбільш цікаві. А що стосується роботи Оксани, то скажу, що це питання причетне до молодої ще науки – біоніки. Молодець, Оксанко! Ти можеш стати справжнім вченим.
Він закінчив свій коментар і оголосив тему уроку: «Сполучення атомів у молекулах». Вона також була цікавою і загадковою, ніби продовженням попередньої теми. Учні під враженням почутого від Оксани та Івана Петровича дуже уважно слухали, що не очікували несподіваного дзеленчання дзвоника. На перерві учні, у яких була мастита кеба, збиралися в коло і продовжували дебатувати. Серед них була й Оксана.
Ця невеличка групка з достатнім потенціалом знань та інформації збиралася на перервах майже після кожного уроку, обговорюючи почуте. Такий спосіб навчання був для них необхідним.
Непомітно минула осінь, зима – ще непомітніше, проходять останні весняні дні навчання у рідній школі. Сонце все вище підіймається в зеніт. Жайвори охоче озвучували на полях лібрето своїх пісень про наступні щедрі врожаї. У ставку все частіше стали скидатися величезні коропи...
Із самого ранку завуч школи увімкнула гучномовець, з якого лунала на все село музика різних композиторів на слова поетеси Ліни Костенко. Десь під вечір селяни з піднятим настроєм ішли додому, наслухавшись як пісень жайворів, так і тих, що долинали до них зі шкільного гучномовця. Урочисте відчуття шкільного свята не полишало кожного з них, не кажучи вже про батьків випускників одинадцятого класу. Вони, не відчуваючи втоми, поспішали додому, щоб не запізнитися на урочистий вечір присвячений їхнім дітям.
Батько Оксани Різченко поспішав нагодувати свиней, а мати – подоїти корів та покласти до ясел силосної кукурудзи. Оксана вийшла раніше – вона домовилася з батьками і стала чекати на них на греблі під своєю улюбленою вербою.
На крилечку школи батьків зустрічали класний керівник Іван Петрович, завуч Надія Староконь та директор Староконь Петро Якимович.
Різченки першими почули привітливі слова вчителів: «Заходьте, шановні! Ласкаво просимо за стіл!»
Столи стояли у класі літерою П. Коло вікна поставили ноутбук, на якому був записаний повний сценарій проведення урочистостей. Парти повиносили в інші класи, щоб розширити простір. На столах стояли графини з різними безалкогольними напоями, а ще – торти, тістечка та цукерки.
Оксана з батьками вибрали місце за столом поруч із входом до класу і стали чекати на інших. Вони знову слухали ті ж пісні, що лунали над селом ще зранку. Заходили люди, сідали за стіл, і починалося спілкування. Коли вже всі посходилися, зайшли разом з директором школи вчителі.
Завуч на хвилинку вимкнула ноутбук, і Петро Якимович відкрив урочистий вечір такими словами:
– Шановні, дорогі учні та батьки! Я від імені моїх колег, і сам особисто, щиро вітаю вас зі святом, яке б назвав «Днем школяра»! Бажаю вам міцного здоров’я та довголіття, а у ваших повсякденних справах – сімейного, душевного, духовного, творчого та матеріального задоволення! А тепер починаємо урочистості!
Спочатку під музику звучали на кожного учня дружні шаржі, в які Іван Петрович вклав частину своєї душі та інтелекту. Потім було дано духовну оцінку кожному учневі. Прозвучали назви всіх вузів – для тих, хто бажав вчитися далі. Було оголошення, коли прийти за атестатами. І тільки після цього прозвучали так мрійно очікувані слова:
– А тепер, шановніучні та гості, для вас прозвучить «Шкільний вальс».
Під музику почали одна за одною кружляти пари. Батьки Оксани, залишивши її за столом, теж приєдналися до танцюючого кола. Підійшов Іван Петрович і запросив на танець Оксану. У вальсі він першим освідчився їй у коханні, а потім – вона йому. Закінчився вальс, і він надів їй на праву руку колечко. Потім вони, наважившись, підійшли до її батьків. Іван попросив благословити їх на шлюб. Батьки дали згоду. Після фуршету поверталися додому як одна сім’я.
Минуло шість років. Оксана закінчила заочний вуз за спеціальністю «Біоніка» і стала працювати викладачем зоології у своїй рідній школі разом з Іваном Петровичем. І щоразу, проходячи повз свою улюблену вербу на греблі, молода жінка на хвильку зупиняється і посилає меланхолійному дереву повітряний поцілунок.
09.04 - 11.04.2013 р.
09 – 11.04.2013 р.
.gif "{#}")
