Мінливість творчої душі

з рубрики / циклу «МИ - СТРУНИ НА БАНДУРІ ДОЛІ»

Ховаюся в печерах самоти,

Заливши душу плавленою сталлю.

Байдужості фальшивою вуаллю,

Я обгорнувся щоби далі йти.

Нехай важка й виродлива броня,

Мусолить груди і горбатить спину.

Та краще вже у мушлі цій загину,

Ніж голого посадять на коня!

Глузливим батогом накажуть: – «В степ»!

Де заздрощів уїдливі бур’яни,

Загоєні роз’ятрять вкотре рани,

Для насолоди «жаб’ячих» потреб.

Вморозив й серце у глухезний лід,

На очі натягнув сліпця забрало…

А те за мить чомусь прозоре стало,

Від криги теж лишився мокрий слід?!

Второпав, не моє: броня, вуаль!

З печери сам коня у поле вивів

І в трунку емоційних переливів,

Розвіяв порохном тугу-печаль!