МРІЇ ПРО ТЕАТР І АРМІЙСЬКІ БУДНІ

Юрій остаточно вирішив, що після звільнення у запас, поступатиме до театрального вишу, на акторський факультет, ймовірніше в Україні. Відтак поставив собі за мету побувати у військовій бібліотеці. Відвідав.

(«Оце у її читальній залі бібліотеки нової для мене військової частини дещо й запишу. Я приємно здивований: десь чверть фонду, а то може й третина книжок — українською мовою! Більше того, навіть є періодика українськомовні товсті літературно-художні журнали, а також деякі газети. Ну, то я одразу після цих записів, візьмусь за складання вступного репертуару, перегляну прозу, поезію, драматургію, гуморески, виберу те, що краще лягатиме на мій голос і темперамент, відтак перепишу до блокноту та й вчитиму поступово, коли траплятиметься нагода», — записав Юрій до свого щоденника).

Армійські будні час од часу насичувалися незабутніми подіями. Однієї ночі по тривозі підняли кілька рот. Звісно, ніхто не знав куди і на скільки їдуть. Але невдовзі відчули, що напевне, далеко і надовго, тому що уся військова техніка була напоготові біля своїх боксів, але уже за годину вона стояла на довжелезному залізничному составі, посередині якого була зчепка з кількох товарних дощатих вагонів. У деяких з них, відчувалось, раніше перевозили мішки з борошном — вагони були гарно «припудрені», в інших — крейду, пісок, навіть вугілля. Тож довелося Юркові та його товаришам сяк-так чистити їх на ходу. «Сяк-так» через те, що була зима, холодно. У таких вагонах нічого немає, крім дощатих одноярусних нар з обох боків. От, хто захотів, закинув заплічники на ті нари. А хто вирішив облюбувати своє місце під ними. Посередині ж, якраз напроти величезних розсувних дверей, у кожному такому вагоні стояла буржуйка, яку треба було топити, щоб підтримувати хоч якесь тепло. Воно не трималось через те, що вагони були дерев’яними, а значить і з чималими щілинами між ними. Ясна річ, що нові мешканці товарних(!) вагонів їх позатикали чим могли. Але того було недостатньо — вагони самі по собі були вкрай холодними.

Палити пічку-буржуйку — не дуже велике задоволення. Тому коли на таке діло зголосився один з солдат, єфрейтор, ми усі зітхнули з полегшенням: не треба буде дбати про дрова, вугілля, а також чистити «буржуйку», доглядати за нею та портянками і чобітьми, що сушаться, — щоб не згоріли.

Їхали довго і нудно. То єфрейтор, бідний, вже за кілька днів через кіптяву так почорнів, що його інколи важко було і впізнати. Тільки очі та зуби блищали. Воно ще й тому, що помитися, як слід, не було де. Вистрибували з вагонів, коли состав зупинявся у якомусь тупику, і умивалися чи то водою із приколійних залізничних кранів, чи снігом, якщо води не було.

Багато днів минуло аж поки солдати не зрозуміли, що у Середній Азії. А де саме — важко було зрозуміти? Зупинились на якомусь полустанку. Відтак побачили приземисту залізничну будівлю і поруч з нею — магазин. Так великими літерами на вивісці й було написано: «Магазин». А Юрій вже почув перед цим, що вони — на території Казахстану. Тож подумав собі: «Хіба й казахською так повинно бути?»

Але всяким подібним думкам ніколи було розвиватись, тому що такого собачого холоду Соловейко ще ніколи не відчував. Уявляв собі середньоазіатські республіки, зокрема й Казахстан, досить теплими і взимку. Але швидко дійшло до нього, що ні — тут холодніше, ніж у центральній частині Росії та Білорусі. Отакої! Але вибору не було! Він — на службі! Тому наказав собі не розкисати! І… і… не мерзнути.

Від цього полустанку потягнули їхній «товарняк» окремішньою колією — кудись далеко у засніжені степи. На ранок другого дня — зирк зі своїх «теплушок» — безкраї сніги і ніяких дерев, ні хоча б пагорбів на відстані. Тільки купка одноповерхових споруд, зведених з дерева і будівельного картону та зо два пасажирських вагони, що були «припечатані» тут назавжди і слугували готелями для офіцерів.

Поблизу цих споруд один із взводів швидко розгорнув величезний військовий намет, розставив столи, ослони, під’єднав сопло калорифера, прагнучи хоч якось нагріти похідну їдальню.

Юрій Соловейко з хлопцями спочатку по команді сіли на ослони, але вони були такі холодні, що черговий офіцер дозволив їсти стоячи. Та й це ще виявилось тільки початком випробувань молодих солдатів на цьому полігоні. До цього вони так зголодніли, що раді були їжі у стаціонарних умовах, хай хоч таких. Але коли дали хліб, він виявився настільки мерзлим, що кусати було просто неможливо — холоднючий і міцний… Зігрілись тільки чаєм.

Потім треба було облаштувати житло. По кучугурах снігу якось дістались бараку, хоч він був у якихось тридцяти метрах. Насилу відкрили дерев’яні двері, схожі більше на двері літнього будиночку на дачі. Зайшли до середини приміщення. І таким холодом на них дихнуло, що гірше було, ніж на вулиці. Попід стінами з обох боків довжелезного бараку стояли залізні ліжка — дво- і одноярусні. На них не було нічого, навіть матраців. І новоприбулим здалося, що якраз такі залізні, нічим не прикриті, ліжка й підсилюють холод та відчуття дискомфорту.

Солдати швидко зрозуміли, що обігрів тут буде не скоро, не сьогодні й не завтра. А ночувати якось треба. Тому кожен попросив по три матраци. Два постелив на залізну сітку, а третім прикривався — це на додаток до ковдр і постільної білизни.

Зранку другого дня треба було справити потреби, відтак умитися, поголитися, підшити воротнички, начистити чоботи… а вбиральня, звісно ж, надворі, та ще й метрах за шістдесят. Кілька солдатів і сержантів, тиць надвір, а там — ого-го! — ще снігу підвалило. Хлопці глядь праворуч-ліворуч, а ніякого туалету не видно. Їм хтось гукнув:

— Прийміть градусів тридцять ліворуч і — прямо! Наткнетесь! Його просто снігом присипало!..

Ага!.. Ну-ну!..

Не гаячи часу, барахтаючись у снігу, чи то бігли, чи лізли, чи сунули — хто як. І кожний зі своєю думкою. Комусь було вже невпомічь — так хотілося справити природні потреби. Хтось думав, як би його, простого солдата, не покарав задирикуватий молодший сержант, якому хотілося вислужитись. Хтось прагнув зекономити час для інших занять.

Спішили-спішили... Раптом — гугух! — і двох солдат — тільки й бачили інші: вони провалилися у глибокий сніг. Решта дісталась того місця, де ті зникли. І перед ними відкрилось незвичне видовище. Внизу, у своєрідній сніговій глибокій ярузі була довга дерев’яна споруда. Прибулі здогадались, що то — вбиральня. Деякі хлопці нетерпляче намагалися до неї зайти. Однак, спробуй-но, якщо через скажений мороз до належних отворів потрапляли не всі продукти переробленого людського харчування, вони осідали все вище і вище, миттєво замерзаючи. Тому навколо кожного отвору бовваніли своєрідні вулкани з кратерами. Тож деякі з бажаючих справити потребу витворяли дива еквілібристики та вольтижування, щоб хоч якось утриматись на такому кратері. Інші метались у пошуках вільного місця, або хоча б затишного. Нижні дошки цієї диво-вбиральні були відірвані. Тож низом ходили протяги. Хто не звик до них або у кого було здоров’я не надто міцне, боялись їх, чекали слушної нагоди, щоб дочекатися звільнення більш-менш затишного місця, наражаючи себе на немилість безпосереднього командира через можливе запізнення до вранішнього шикування.

Хоча в цілому тут, під час навчань, офіцери не були надто суворими, думається, через холод, порівняно невеликий колектив і завдання, які кожен зі солдатів чітко знав і виконував. Інакше просто не могло й бути. Навчання — є навчання!

Хоча і в такій ситуації знаходилися старші від тебе за терміном служби, які вважали себе царями, а солдати, які прослужили на якихось півроку менше, повинні за ними доглядати, приносити їжу з їдальні, чистити чоботи, підшивати комірці на їхніх гімнастерках тощо.

Важко сказати, чи хтось придравсь би до Юрія Соловейка, якби земляк з сусідньої, Донецької, області голосно не сказав:

— Юрію, хто тільки замислить поїздити на тобі, дай знати. Ти — земляк мені, і цим все сказано.

Тільки дещо пізніше Соловейко дізнався, що той хлопець — боксер, і дуже успішний. А у спілкуванні земляк виявився скромною людиною, фізичною силою і здоров’ям зайвий раз не хизувався.

З цих навчань батарея, роти і взводи так довго поверталися, що, здається, упродовж цього часу можна було об’їхати всю Земну кулю.

(«Ну, ми вже на під’їзді до Білорусі. Тут значно тепліше, дарма що наші товарні вагони, як і раніше, зберігають тепло погано. Але я вигадав час, знайшов затишне місце і ось пишу…», — занотував Юрій Соловейко).