Спасенний товарняк

Про тридцять третій? Ні, про сорок сьомий. 

В голодний рік сама з двома дівчатьми, 

Бо Прокіп мій з війни не повернувся, 

Тож самотужки мала їх спасати, 

Хоч старшу й на роботу вже послала. 

Сусід Андрей, спасибі, напоумив 

Товарняком у Западну поїхать, 

Бо там, казав, чогось не так сутужно, 

Чи що зміняти, а чи попросити, 

То нашим люди добрі помагають. 

Ще звечора на станцію зібрались, 

Бо пішки, звісно, кілометрів двадцять. 

Мороз дорогою рипить в снігах сердито… 

– Ялено! Швидше! – все Андрей гукає, 

– Розвидниться, міліція не пустить. 

Товарняки… Кругом народу повно, 

Міліція взялась десь серед ночі. 

Гнуть матюки! З перону випихають! 

– Не бійся їх, Ялено! Наш спинився! 

Дай руку! На даху он місця трохи! 

Холодний дах утиканий тілами, 

Закутаними в хто яке там дрантя. 

А вітер із морозом в вухах свище 

І наскрізь через хустку продуває. 

– Не спи! Замерзнеш! – штурхани Андрея. 

Вже й Западна! Як поїзд хід притишив, 

Спинився на якомусь полустанку, 

Посипалися люди, наче груші, 

Та в бік осель очима лиш світили. 

А мерзлі на даху позалишались. 

– Подайте, люди добрі, хто що може!.. 

Все щедрі попадались по дорозі: 

Пускали грітись, навіть годували, 

Й давали, звісно, хто що міг, в торбину. 

Квасолі… Хто ячменю… Чи пшенички… 

Верталися з важкенькими торбами! 

Раділи! Не страшна назад дорога! 

Андрей лиш не доїхав… Злодіяки 

Ножем штрикнули і ячмінь забрали, 

Уже тоді, як мали доїжджати. 

Я ж на ходу з товарняка стрибнула! 

Спасла торби і ноги не зламала! 

Дійшла додому. Мали трохи їсти 

Зими голодної з дівчатами моїми. 

Не раз тоді ще їздила просити. 

Отак в далекім краї помагали 

Те лихо нам, нещасним, пережити. 

Ми в Западну голодні і холодні 

Крізь страх і заборони добивались, 

Спасенними неслись товарняками…