17.09.2014 00:10
for all
263 views
    
rating 5 | 4 usr.
 © Максимів Галина

ГАЛСТУКИ ДЛЯ БІЛИХ МІШКІВ

… Коні не були винні. То все тота повінь. Затопила гори і доли жовтелезним киселем. Захлиналось все в тому противному пійлі. Спливали голічерева пструги й тритони, а кроти вибирались на поверхню, щоби схрестити свої невтомні спрацьовані долоні тут, на білому світі. А коні били копитами, ломили підкови, бо не було як в гори їхати через ту зливу, і не було як пастися на полонинах.

– Ти подумай, Софіє, а чого б то того року такі гриби рясні були? На біду, певне…

– Діду, а в лісі після вашої смерті дубам все гілля пообламувало. Випав сніг і за одну ніч дуби стали лисі й безрукі.

Я запалюю свічку на дідовій могилі. Діда нема вже десять років. Але я з ним говорю. Подумки говорю. А біля могили – вголос. Дід мені відповідає. Його голос звучить в підсвідомості мого мозку. На дідовому хресті сидить пташок. Завжди прилітає до мого приходу. Я говорю, а пташок мовчить. То він слухає, а потім дідові все переказує, щойно з’явиться в ірію.

Дід Михайло мені часто снився. А тепер не сниться. Дощі заливають землю.

– Лиш би граду не було, діду Михайле, бо дивіться, які хмари із заходу сунуть…

Я виходжу за цвинтарну браму, і вітер мені дихає погрозливо в шию, і терпнуть мої ноги.

… Вчора мені віддали трудову книжку. Їм не треба стільки працівників. І їм наплювати, що я завтра прокинуся і захочу їсти. І що мені треба в щось озути свої натруджені ноги і ще яку сорочину треба. І плаща хоч якого. А заробітку нема. Бо діда нема і нема його коней. В стайні лише їх привиди живуть. Іржуть – кличуть свого господаря. Десять років кличуть.

Я не витримую.

– Виходьте обидва, не добивайте мене тим іржанням. Я вам ні вівса не куплю, ні трави не накошу.

У навстіж відчинені двері випливають туманом обидва: карий Каштан і білий, в яблука, Сніжко.

Сніжко зупиняється біля мене і промовляє лише очима:

– Може, залишишся? Ми собі раду дамо. Можеш нам траву не косити, можеш нас водою не поїти. Ми навіть узимі сніг відгребемо, трави наскубемо, а в річці ополонку проб’ємо та води нап’ємося…

Але я невблаганна. Навіщо їм тут лишатись без мене? Я з собою їх не візьму…

– Не треба мене везти… сама піду. І ви йдіть. Бо нема спокою на білому світі і не буде. В небі стогнуть перегодовані тротилом бомбардувальники. На землиці трава з боязню росте. Йдіть. Йдіть обидва…

Сніжко похилив голову, а Каштан одвернув свій зір від мене.

– Йдіть… Бо я не зможу продавати вже ялинки панам міським, щоби хліба вам купити. На світі велика смута. Ніхто не святкує прихід нового року та Різдва. Певне, до Страшного суду святкувати не буде. А, може, й буде. Може не буде Страшний суд довго. І тих, хто крав, вбивав, ненавидів, зраджував Всевишній знищить за одну хвилину?

Коні йдуть, пливуть, линуть до гірських вершин. І люта злива шмагає їх прозорі боки. І вітер обдуває їх легенькі гриви.

…Я плачу. Солонці в моїй душі, солонці в моїх очах. Солонці на моїх губах. Сріблясті хребти вигинає ячмінь в полях. Він темніє від тих дощів. І од сліз моїх темніє. В соняшникових головах поселилось горе насінинами чорними. А хлопці наші куштують того горя і не наситяться ним. Багровіють соняшники. Червоне на жовтому – іржею, іржею…

«Мой город разрушают у меня на глазах», – плаче Настя. А я не плачу. Ні, я плачу без сліз.

– Настуню, Бог накаже винуватих…

Настуня не вірить. Бо Бог мовчить. Бог мовчав тоді, як знищили їх будинок дотла. Бог не озивався, як брат загинув під час вибуху на панському заводі. Бог мовчав і тоді, коли Настя опинилась помежи чужинцями лютими. Але Він не залишив її одну. Пізнього вечора взяв за руку і вивів з того слизького підвалу.

… Той чоловік з блідим обличчям переслідує мене всюди. У нього вчора були вуса, а сьогодні він безвусий і чисто виголений. Синя куртка на ньому – ніби вилита, чорні штани – заправлені акуратно у важкі кирзові чоботи. Це колишній директор моргу.

Теперішній директор – Настя. Настя є кандидатом медичних наук. Вона вміє рубати грудні клітки навпіл, не зачепивши серця. Ото розрубає і я вже знаю, що все, кінець. Андроїд розукомплектований. І лише Бог може його зібрати докупи. Я звикла до того, що так має бути. Той блідолиций знову приходив сьогодні. Він відгорнув білу клейонку і погладив по голові чорноволосу жінку без обличчя.

Промовив по хвилі до мене:

– Пильнуй себе. І дякуй за хліб…

– Кому дякувати?

– Мені дякуй. Тут безпечно. Помежи мертвими живих не шукатимуть.

Він зникає. А мені вже не хочеться того грушевого варення, що його наш їздовий Андрійко нам приніс з дому напередодні.

…Я неспокійна всю ніч. Нас залишилось троє. Я боюсь залишитись одна. Завжди боялась темряви, болота, лісових хащ. У тих болотах нявки молодили свої тіла, а в тих хащах чугайстер чаївся в колючих гілках терену й глоду. Я не вмію танцювати. Чугайстер це знав. Тому примусив мене обійти сім кіл довкруг смереки, а відтак відпустив напівживу. Бо за мене заступився лісовик. Кожного разу я приносила йому окрайця хліба. Того дня лісовик взяв з пенька мій хліб, засмакував його швидко, заїв малиною, а відтак вирушив на обхід своїх володінь. Там і побачив мене. А я його не побачила. Він мені розслонив невидимою рукою завісу предвічних ялинових гілляк і я вийшла на полонину…

Тої ночі червоні півні дзьобали люто схід і захід. Так втомились, що забули в передрання заспівати. Настя, певне знала, що вони не піятимуть. Тому щойно засіріло – розбудила і сказала, що маємо пильну роботу. Андрієва машина не заводилась – не вистачило бензину. Ми втрьох помандрували пішки.

Понад дорогами виднілись мішки. Білі мішки. Сірі мішки. Латані мішки. З червонястими тороками, паркою гречкою, з твердим соняшниковим насінням. Товсті мішки, худі мішки, довгі мішки, короткі мішки. Парували попри дорозі. В них селилися миші, в них метушилось хробаччя, в них личинки миттю оживали.

Той блідолиций чоловік підійшов до мене. Простягнув десяток зелених галстуків…

– Зав’язуй, Софіє…

– Навіщо?

– Не запитуй. Доки жива, зав’язуй!

Я простягаю по три галстуки Насті і Андрієві. Собі залишаю чотири. Так звелів блідолиций. Він сказав, що зараз повернеться ще. Бо галстуків треба багато. Щоб вистачило на всі мішки.

Я зав’язую перший. Разом ми зав’язали десять. Біля мішків лежать патрони і гранати. Ми не запаковуємо їх в нутро мішків. Хоч і не будемо їх розпаковувати більше, проте боїмось підірватись.

– Дівчата, завдайте на плече, – просить Андрій. Але по хвилі, не пройшовши й трьох кроків, паде з мішком. На мішок паде.

Ех, нам би коней. Моїх коней…

Понад обрієм клубочиться темрява. З неї раптом випливають туманом обидва мої коні. В упряжі вони. З возом широким. На ньому колись дідо возили пшеничні і житні снопи. Каштан виступає на крок вперед. А Сніжко спотикається трохи. Певне, поранив ногу. Віз з дерев’яними колесами, а тому торохтить по кам’янистій дорозі, всіяній вирвами. Здригаються невижаті ниви, сіпаються в слабкій агонії мішки. А ми всі троє йдемо назустріч нашим новим помічникам.

… По хвилі наш віз вже повен. Ми чекаємо сходу Сонця…



2 серпня 2014 року

Публікації: Максимів Галина

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 19.09.2014 13:08  © ... => ГАННА КОНАЗЮК 

Дякую, пані Ганно, за розуміння і щирий відгук!) 

 18.09.2014 12:29  ГАННА КОНА... => © 

Чудовий текст, глибокий зміст!.. Дуже гарна новела! Читала кілька раз!..) 

 18.09.2014 12:10  © ... => Тетяна Белімова 

Дякую, Тетяно Валеріївно... я зворушена.... 

 18.09.2014 10:56  Тетяна Бел... => © 

Пані Галино! Ви мене розчулили до сліз! Їй-Богу! Плачу! Яка ж ви людина глибока і талановита!
Я, звісно, читала "Подарунок на іменини" і "Персона грата", але не пов`язала чогось із цими білими мішками і галстуками. Така символіка глибока. Потужний інтертекст. Вас, як і Джойса, треба читати ніби енциклопедію))))
Ще раз дякую вам за все! А найбільше за ваше щире серце! Буду теж молитися за упокій душі вашого однокласника! Царство небесне!  

 18.09.2014 10:45  © ... => Тетяна Белімова 

Тетяно Валеріївно, я захищала в Малій академії наук наукову роботу про Верденську м`ясорубку. Але початкову тему взяла про Столипінські галстуки. В М. Коцюбинського білі мішки - це загиблі люди. Історія повторюється. Прийшов до влади царьок бандитський, привів Захарченка. Той обо...

 16.09.2014 22:12  Тетяна Бел... => © 

Пані Галино! Була зачарована мовою і художньою візією. Символіка вражає... Коні - привиди і реальні мішки у галстуках. Чому у галстуках? При дорозі? Всі різні... Більше питань, ніж відповідей. Сюрр... Глибокий і містично-виразний)))
І я вже пробувала ваш подарунок! Рей Бредбері таки мав рацію)))))))))))