Про райське життя
Любов до жiнки то є грiх,
За це нас вигнали усiх
Iз раю, Божого куточка,
Де непотрiбна нам й сорочка,
Де всi ходили без штанiв,
Не мали дочок i синiв,
Усе там їли, що хотiлось,
Там снiв нiяких нам не снилось,
Iдей нiяких не було,
I раптом все це загуло.
Причина Євой називалась,
Вона iз змiє там злигалась,
А той пiдсунув яблук їй,
На те вiн, бачите, i змій,
Щоб нас з тобою iскушати,
Та в Божий рай не допускати.
I Єва змiю пiддалась,
Наїлась яблук й подалась
До мужа, до свого Адама,
Щоб яблук той наївсь так само.
Коли оце побачив Бог,
Що яблук тi наївшись вдвох,
Там почали таке робити,
Що годi їх було побити,
Вони качались по землi,
Чогось стогнали у iмлi,
Та все клялися у любовi,
Була там нiжнiсть в кожнiм словi.
Таке не мiг стерпiти Бог
I вигнав з раю їх обох.
Пiшли вони у бiлий свiт,
I довго ще гримiло вслiд:
- I щоби бiльше вас не бачив,
I щоб звiрюка вас зхрумтячив,
Щоб в муках вам дiтей родить,
Щоб в свiтi довго вам не жить,
І хлiб собi щоб ви ростили,
В трудах тяжких i з потом їли,
I буде змiй вас iскушать,
Й по смертi в рай не допускать.
Таке почувши вiд Отця,
Убрались в одяг до лиця,
Затим знайшли десь дві лопати,
Давай город мерщiй копати,
Картоплю взялися саджать,
Та урожаю дожидать.
Посiяли пшениці трішки,
А потiм в руки взяли вiжки,
Щоб наловить коней додому,
I працювать вже не самому.
Вони корівку завели,
В городi грядку вiдвели,
Та насадили там капусти,
Та огiрочкiв для закуски,
Редиска, перець, кабачки
Все висiвалось у рядки,
Та трохи яблунь посадили,
Щоб цiлий рік вони родили,
Придбали також порося,
Щоб влiтку викормилося.
Адам iз Євою жили
У травах, що тут скрізь росли,
Коли звернуло вже на осiнь,
Не можна стало жить як досi,
Адам поставить хату взявсь,
Узяв сокиру i поклявсь,
Що буде хата на Покрову
I зробить вiн її здорову,
Бо ждали вже вони дитя,
А в рай немає вороття.
Я вам скажу, що в тi часи
Росли безмежнії лiси,
А про лiсництва там не знали
I спокiйнісінько рубали,
Причому скiльки хто хотiв,
Чи то на хату, чи на хлiв,
Адам прийнявсь дуби рубати,
Прийшлося тяжко їх тесати,
А там ще волоком тягти,
Щоб їх докупи всiх звезти.
Як треба хату будувать
Адаму звiдки було знать,
В раю не вчили цьому дiлу,
Почав питать бригаду вмiлу
I так дiйшов аж до Карпат,
I надивившись різних хат,
Вiн напитав там трьох гуцулiв,
I так щоб властi не почули,
Поїхав з ними в тi краї,
Що мав тепер їх за свої.
Гуцули справу не тягли,
За мiсяць хату утяли,
Та хазяїв ще здивували,
Що без горiлки працювали,
Не матюкались, не кляли,
Добро хазяйське не тягли,
А по недiлях не робили,
До церкви на поклін ходили.
I як могли таке терпiть,
Не матюкатися, не пить?!
Не буду довго телiпать,
Хоча i є що розказать,
Як в хату входини робили,
Житло як всеньке освятили,
Як родичi до них прийшли
Що виставляли на столи,
Та як до самого свiтанку
Адам запрошував до танку
Сусiдку жваву, то куму,
А Єву залишав саму.
А ранком, як усi пiшли,
Адама пiд стiжком знайшли,
Де тяжко вiн хропiв у снi,
Лежав на сонцi не в тiнi.
Тут Єва прийнялась будить,
Бо дуже, бачте, їй кортить
Адаму дати прочуханку,
Але по третьому лиш жбанку
Адам став очi вiдкривать,
На Єву рота роззявлять:
- Чого пристала реп`яхом,
Дала б горiлочки бiгом,
Щоб можна було б похмелиться,
А то взялась на мене злиться,
Та ще й водою облила,
Поспати й трохи не дала.
Тут Єва зовсiм розпалилась
І на Адама навалилась:
- Ах ти п`яниця i лайдак,
Як буде далi все от так,
То будеш сам в цiй хатi жити,
З кумою танцювати й пити,
Тобi спiдницi в головi,
На мислi тiльки солов`ї,
Менi з тобою тяжко жити,
Жiнок ти ладен всiх любити,
Ти вiк менi укоротив,
Мене нiколи не любив.
Адам вiд крику прохмелiв
I мову ось яку повiв:
- О Єво, жiночко моя,
Чи проживу без тебе я?
Та ти повір, то все горiлка,
Для мене ти єдина жiнка
З тобою буду газдувать,
Тебе єдину цiлувать.
- Ну ти дивись менi, Адаме,
Як повториться таке саме,
Спакуюсь i мерщiй пiду
До матерi аж в слободу, -
Сказала Єва до Адама,
На цьому i скiнчилась драма.
Вже дев`ять мiсяцiв пройшло,
Як їх в краї цi занесло,
I стала Єва вже важкою,
Адаму не було спокою,
Здається їй що все не так,
I їжа вся уже не в смак.
А то пристала до Адама:
- Чи любиш ти мене так само,
Як ми були колись в раю?
Той заспокiйливо: - Люблю.
Коли на грядці щось робила,
У муках Єва породила
Собi синочка на Миколи,
I поклялася, що нiколи
Аж поки буде вона жить,
Адама бiльше не любить.
Отак небога потерпiла,
Що i дiтей не захотiла,
Але поволi вiдiйшла,
Хрестити сина понесла.
Хрестили сина Миколаєм,
Його як Каїна ми знаєм,
Бо брата Авеля вiн знищив,
Щоби до Бога бути ближче,
Бо Авель майже у раю
Худобу випасав свою,
А з Каїном не хтiв дiлитись,
I довелося з ним побитись.
Це справi не допомогло,
Заслали Каїна в село,
Яке знайшли як можна далi
I обробляти поле дали.
Та може вiн його б не вбив,
Якби той дрина не схопив,
А Каїн взявся за лопати,
Мерщiй у Авеля кидати.
Прийшлося Авеля ховать,
Його у землю заривать.
Рiдня по свiту розбрелася,
Ворогувати узялася,
I з тих часів iде вiйна
Iз року в рiк та не одна.
Але було все це не так,
Пiдкаже вам якийсь мастак,
В пiтьмi вiкiв як розшукати
Правдивiсть дiй, правдивi дати?
Але в нас мова не про це,
Що перше - курка чи яйце.
Важливо нам себе пiзнати
I лиху волi не давати,
Любити землю, де родились,
Щоб в правдi жити не спiзнились.
P.S.
Нiчого бiльш писать не буду,
Усе на свiтi я забуду,
Пiду в рибалки залюбки
Брехливі слухать балачки.
Чи може краще в нiмаки,
Чужiї слухати думки,
Кивать на згоду головою,
Про себе думать- біс з тобою.
А може краще пiд замком
Сидiти дома козаком,
Та на паперi все писати,
Думкам загинуть не давати,
Хiба це вирiшиш завчасно,
А тут папiр кiнчився вчасно.
16-25.05.97
