КОХАННЯ НАШВИДКОРУЧ
26Сторінки "Роману для Нобелівської премії"
Ой, що таке було!.. що було!. Чи не сон?!. Але ні, не сон. Тому що Юрій бачив реальних людей, чув їх голоси — і не так як уві сні: якось розпливчасто і не дуже зрозуміло, що ти чуєш і де перебуваєш. А тут… А тут місце події: кімната у гуртожитку; час події: опівночі; головні герої: друг Володі і він сам, а також секретар парторганізації одного з цехів заводу і претендентка на цю посаду.
Все чути і видно, як у кіно, дарма що ніч — місячне сяйво все освітлювало добре.
Спав, укрившись з головою, щоб не протягнуло. Прокинувся від того, що Володя вовтузився біля вікна, намагаючись відкрити його. Оскільки він був, зважаючи на не дуже виразне бурмотання, під шафе, це у нього виходило не швидко. А там, за вікном, стало зрозуміло, чекали люди. Зрештою вікно він відкрив. Почулось запитання жіночим голосом, коли з’ясувалося, що у кімнаті Володя не один.
— А-а! Він завжди настільки міцно спить, що хоч з гармати стріляй — все одно, — відповів Володимир.
Ті вочевидь заспокоїлись. Відтак Юрась почув і крізь щілину між ковдрою та подушкою побачив, як через вікно їхнього першого поверху до кімнати залізають дві жінки і один чоловік. Від усіх пахло духами.
Тихенько повсідалися за стіл. Розкоркували якісь пляшки, розіклали закуски.
— Так ото, Зіно, я й кажу своєму: «Що буде поганого, якщо я стану секретарем парторганізації..»
— Так-так, «що поганого», — підтримав розмову Володя вже язиком, що добряче заплітався.
Значить, і до цього він уже десь нализався.
— Правду кажеш, Валю, — мовив незнайомий чоловік. — Іди, моя рибонько, до мене. Ось так. Сідай. Члену комітету партійного контролю треба проконтролювати якість твоїх цицечок. А-ну, де вони? Де вони?..
— А як ти думала? — почулося від Зіни.
— … Так ото мій благовірний, дізнавшись, що я не проти стати секретарем парторганізації, ошелешив думкою, що усі секретарки пройшли через ліжко…
— А… а… шо… шо… шо… т-тут п-по… поганого? — додав Володя, — Моє лі… ліжко-о — до ваших послуг!.. І… і… моїх.
Він гикнув, зсунувся на підлогу й захропів.
— О! це ж мені доведеться за двох?! — мовив незнайомець.
— Вікторе Павловичу, ви ото зразу й злякались? А я чула, що ви — огого мужчина!