"Я БЕСПЛАТНО ДЄНЄШКУ МЄНЯТЬ НЄ БУДУ..."
27Сторінки "Роману для Нобелівської премії"
Як цеховому художникові-оформлювачу, Юрію Соловейку часто доручали малювати великі вітальні листівки на честь того чи того ювіляра. Завжди було добре, тому що у нього вони виходили на досить високому рівні. Юрія завжди тішив сам факт, що він особисто став причетним до благородної місії.
Якось він виготовив такий плакат-листівку — на честь ветерана праці, звати якого було Павлом Павловичем. Тож Юрій, щоб таке вітання сприйняли душевніше, простіше і людяніше, крім форми «Павло Павлович», написав в одному місці ще й «Пал Палич»…
О-о!.. Що тут здійнялося! Секретар парткому цеху (певно, щоб вислужитись, бо до цього не було ніякої пригоди) негайно написав начальнику цеху доповідну, у якій вимагав Соловейку і сувору догану оголосити з занесенням до трудової книжки, і звільнити з роботи, і премії позбавити ( це при його дев’яноста карбованцях заробітку «брудними»), і домогтися привселюдного вибачення, а від секретаря комітету комсомолу цеху зажадати виключення з комсомолу.
Соловейко був спантеличений: хіба не вживають під час звернення таку форму як Пал Палич?!. Вживали і вживають. То чому ж?.. Оце в халепу потрапив! Здивований був хлопець тільки одним: чому виникла така різка непримирима реакція?! Адже Павло Павлович — людина, хоч і поважного віку, але душевна і з відчуттям гумору, до нього ставився як до онука, добре й щиро. Ну, хай Юрій, може, написавши «Палич», не подумавши, припустився певної нетактовності — це ж не те, що кажуть «Іванич» або «Кирилич», але, все одно, така непримирима реакція вкрай здивувала?!. І страшила! Боявся, що коли звільнять з роботи — то й з гуртожитку випишуть! А він уже якось прижився, сусіди по кімнаті непогані, хоч один з них і постійно випиває, але як людина добрий, нежадібний і непихатий.
Молодість давала про себе знати і часто кликала Юрася погуляти з коханою дівчиною. Одного разу побували скрізь, де хотілося: у літньому театрі просто неба подивилися чудовий концерт учасників художньої самодіяльності, у тирі постріляли з пневматичної гвинтівки, покаталися на гойдалках, на канатній підвісній дорозі. І все було б добре, спогади про цей день залишились би чудовими, якби не дивний випадок. Молодятам забажалося пити. Поруч ніяке питво не продавали — ні на розлив, ні у пляшках. Автоматів же стояло багато. У них можна було набрати води хоч без сиропу, хоч з сиропом. Вимагалося лише опустити монету — відповідно номіналом одну копійку чи три. А таких ні у Юрія, ні у дівчини не виявилося. Глянули вони туди-сюди. І бачать: чоловік сидить на невеличкому стільчику, перед собою розіклав мішечки з різним соняшниковим насінням. Підійшли до продавця, попросили, якщо може, щоб розміняв паперову купюру. Він узяв її, поклав до кишені, а потім підняв газету над однією тарілкою, щось там пошурудів, відтак підняв газету над іншою тарілкою, пошурудів. По тому дав хлопцю дрібні гроші. Вони, ощасливлені, метнулись до автомата з газованою водою. Але перед тим, як опускати монету до монетоприймача, Юркові, раптом, стукнуло в голову перерахувати ті дрібні гроші. Нарахував... сімдесят копійок. Ще раз перерахував — сімдесят! Вони повернулися до продавця насіння. Мовляв, вибачте, але ви помилилися. Продавець насіння попросив віддати йому усі дрібні гроші назад. Юрій віддав. Чоловік підняв газету над однією тарілкою, щось там «поворожив», підняв над другою, «поворожив». Прикрив.
— Так що ви хочете? — запитав.
— Рубль розміняйте, будь ласка. Ми його вам давали. Ви помилилися з сумою, міняючи.
— Ах, так-так!.. Зараз вам розміняю.
Його рухи під газетами і над тарілками точно повторили попередні. Відтак він знову протягнув нам дрібні гроші. На цей раз Юрась одразу ж біля продавця перерахував їх. Виявилось вісімдесят копійок.
Соловейко не глянув, чи оквадратились очі у його дівчини, але те, що у нього вони напевне трохи з орбіт не вивалились, здогадався по реакції продавця насіння.
— А ви шта, хаціцє, штаби я здєся вам, і такім как ви, бєсплатна мєнял?! Ви учтітє: я у банк хадзіл, очєрєдь стаял… перенасіл іх туда-сюда… Ета работа, мілия маі.
— Ви — спекулянт! — заявив йому Юрко.
— В нашем Савєтскам Саюзє спекулянтав нєт! Ані — толькі на гнілом Западє!
Юрій Соловейко зрозумів, що у такій ситуації краще облишити таку розмову й піти напитися води та напоїти свою дівчину. Хай ті двадцять копійок, як комісійні, залишаться тому торговцю; випити води, щоб вгамувати спрагу, і, водночас, щоб заспокоїтись та переосмислити почуте.
Просто неймовірно!.. Проблема навколо теми «Палич» для Юрія розв’язалась несподівано найкращим чином. Секретар комітету комсомолу іншого цеху, почувши на черговій заводській нараді про «проступок» художника, підійшов на його робоче місце, на якому він уже й папір, пензлі та фарби упаковував, і запропонував перейти до його цеху, причому на кращих умовах, ніж у яких до цього працював. Мовляв, трудитимешся у просторій кімнаті червоного куточка, у якому тільки разів зо два на місяць проходять якісь збори чи концерти. Ну, то ти в той час десь потиняєшся або братимеш участь у тих концертах. А згодом й майстерню підберемо.
(«Так що я вже на новому місці. Радий! Спасибі людям, які мені, здогадуюсь, так, не вип’ячуючи себе допомогли. Хай їм легенько гикнеться і горілочка з огірочком до смаку прийдеться! Хай секретареві комсомолу, тепер уже мого нового цеху, трапиться молода й віддана дружина на всю їхню життєву вічність!» — занотував Юрій).
Йшов з художньої майстерні додому, тобто до гуртожитку, й час од часу зупинявся: а природа ж — Боже Мій! — якими барвами буяла! які пахощі несла! Відтак на вихідні гайнув малювати з натури.