- ТИ З КИМ БУЛА, КОЛИ ВОЖДЮ "УРА" ЛУНАЛО?!.
28Сторінки "Роману для Нобелівської премії"
Як члена комітету комсомолу Юрія Соловейка якось запросили до кабінету начальника на засідання комісії по розгляду антиморального вчинку однієї комсомолки. Вона, така-сяка, не пішла зо всіма свідомими комсомольцями на першотравневу демонстрацію. Замість такого патріотичного вчинку, гайнула на пляж, де засмагала і цілувалась з хлопцем.
— Чому не пішла на демонстрацію? — запитав її один з членів комісії.
— Ноги натерла, — відповіла дівчина.
— Покажи! — пропонує інший, аж підскочивши зі стільця.
Показала. Були натертими. Дуже.
— Спеціально натерла перед травневою демонстрацією? — запитав ще один.
— Так нас же перед цим посилали селянам допомагати. Там, на селі, і натерла.
Певно, не стільки працювала, скільки до хлопців бігала. Тому й натерла… Догану їй!..
— Ні за ким я не бігала.
— Та вона ж он яка вродлива. То за нею ганялися, а вона тікала. Ось і натерла ніженьки.
— І не тікала. Несподівано для себе натерла.
— А ти ж знала, що на носі — першотравень, що буде демонстрація?
— Знала?
— Чому ж не проявила комсомольської передбачливості і не вжила заходів проти натирання ніг? Зрештою чому не звернулась до лікарів? Сказала б, що так, мовляв, і так, я — комсомолка, повинна брати участь у першотравневій демонстрації, а у мене ось — водянки та потертя на ногах утворилися, підлікуйте, випишіть дієві ліки.
— Посоромилась йти до поліклініки з такою дрібницею. У мене ж температури не було.
— Як це — «дрібниця»? Першотравень — дрібниця?
— Водянка — дрібниця.
— Не було у тебе не тільки температури, а й комсомольської свідомості. Я пропоную оголосити їй догану з занесенням до особистої справи.
— За що?..
— Ти дивись: вона ще й цікавиться!
— «За що»?! А з ким ти байдики била, коли усі колоною й з піснями йшли центральним майданом міста, з портретами діячів комуністичної партії і нашого Радянського Союзу, коли ми дружніми «ура» вітали пам’ятник вождю світового пролетаріату — з ким?! З хлопцем, м’яко кажучи.
— А якщо точніше, — з якимсь абстракціоністом.
— Він не абстракціоніст.
— А доведи! У нього ж патли довші за гриву на конях.
— Докажу. Абстракціоністами називають здебільшого художників. А мій хлопець не художник і навіть не дружить з ними.
— А-а-а, так ти тут ще й сперечатимешся! Я підтримую пропозиції щодо винесення їй догани «з занесенням».
— «Не художник», «не абстракціоніст», «мій хлопець»… На ці теми тобі, певно, розмовляти — одне задоволення?
— Теми виникли самі по собі. Я їх не ініціювала…
— Ну… ну, ти ба… ну, ти ба-а-а! Вона як рота розкриває!.. Як розкриває!.. Вродива, а як ро-о-озкрває...
— Адвокатом буде…
— З нашою доганою — не буде…
— Хі-хі-і!..
— Ха-ха-ха-а!..
— Лежать на пляжі… Цілуються-цілуються… А потім — як обнімуться! Як покотяться!..
— Ви це бачили? То й вас, напевне на демонстрації не було, якщо такі подробиці знаєте…
— Здогадуюсь!!!
— За «здогадуюсь» ви мені хочете оголосити догану?
Соловейко терпів-терпів усе те, а потім й запитав:
— Так, справді, ви бачили чи «здогадуєтесь»? Так, можливо, ми розглянемо питання щодо наклепу або просто розійдемось? Проблема така дрібна, що не варта була такого засідання. Тільки згаяли час. Пропоную ніяких доган не оголошувати, розійтись і забути про ці так звані «дебати».
Несподівано більшість Юрія підтримала. Усі розійшлись, ніяк не покаравши дівчину.
Однак другого ж дня він відчув неабиякий пресинг начальника цеху. Той за першої ж можливості, як якийсь недолугий пацан, підходив до того чи іншого виготовленого Юрієм стенду й починав критикувати, звертаючись до робітників — якщо це було в якомусь цеху, до співробітників — якщо у відділі. Їм що? Вони, підлеглі, погоджувалися. А в Юрія потім запитували, яка кішка між ними дорогу перебігла.
Напевне начальник цеху вижив би Соловейка, якби не втрутився у конфлікт секретар парткому. Тоді, коли це розпочиналось, його на роботі не було: чи то на лікарняному перебував, чи у відрядженні. Сказав Юрію, що з начальником поговорив по-серйозному. Мовляв, не чіпатиме. Начальник, справді, подобрішав, але Соловейко зрозумів, що за характером начальник такий, що ніколи нікому нічого не прощає. Його злобу хлопець відчував ще тривалий час. Але відверто не показував —боявся секретаря парткому.