Я – ОСІНЬ!..
Я завжди асоціював себе із весною. Не знаю навіть чому? Може тому що я народився на самому початку її екватора: 30 березня… Може тому що я просто люблю її – весну і все, що із нею пов‘язано…
Та цієї осені я раптом зрозумів, що я – осінь. Напевно саме тому я і люблю весну. Себе осіннім я усвідомив, коли раптово, одного вересневого дня, повернувшись з роботи додому, виявив дивні листи у своїй сумці: два зелено-жовті листи клена. Так, вони скоріш за все потрапили туди, коли я зупинився у сквері, де стоїть пам‘ятник Адаму Міцкевичу. Мені заримувалося кілька рядочків у голові, (до речі про осінь), от я і присів на вільну лавку, щоби їх записати. Дивно, як я ці листки не помітив, коли ставив назад у сумку свої записник та ручку? Вдома я їх вручив своїм діткам, а їх у мене двійко: старший синочок та меншенька донечка. Вони завжди, коли я повертаюся з роботи додому, зустрічають мене ясними допитливими поглядами і запитаннями: «А що ти нам приніс?..» Того разу були не звичні подарунки. Дружина назвала мене «вереснем», побачивши в моїх руках листя. Я посміхнувся і у відповідь сказав, що то – перші дари осені.
Того ж вечора, зрештою як і кожного вечора, дітки вимагали від мене перед сном нової казочки. Сам не знаю звідки у мене беруться все нові та нові казкові історії. Та те, що я їм розповів того разу, чомусь закарбувалося не лише у їхній пам‘яті, але і в моїй також. Можливо цю казку підсилювали оті кленові листочки, з якими малюки так і заснули, поклавши їх собі під подушки. А розповідав я їм, звісно ж вигадану мною, легенду про осінь…
«Колись, дуже давно: коли у свiтi панували мир i гармонiя, а замiсть людей Землю заселяли Боги, зароджувалося чимало цiкавих легенд... Як ось, наприклад, ця: загадкова, барвиста, як i сама її героїня, легенда про Осiнь.
В одному чудовому мальовничому куточку Землi, який в тi часи вважався центром всього всесвiту, зустрiлися Богиня достатку i Бог дощу. Молодi, ще зовсiм юнi Боги закохалися один в одного, i, отримавши дозвiл вiд Головного Бога Зевса, з’єднали своє кохання i поселилися на Золотiй Горi. i народилася у них чарiвна, золотоволоса дiвчинка, яку вони назвали — Осiнь.
З кожним роком дiвчинка робилася все гарнiшою i гарнiшою. Добре серце Осенi та її неймовiрна врода зачаровувала усiх Богiв-юнакiв. Проте, настав одного разу у всесвiтi переворот, який змусив Головного Бога Зевса переселити всiх Богiв із Землi на єдину гору Олiмп, у зв’язку з тим, що Землю почали заселяти простi смертнi люди.
Поселивши своїх Богiв на Олiмпі, Зевс змушений був також створити зручнi умови для життя смертних, i призначив для кожного зi своїх пiдопiчних Богiв вiдповiдальне завдання. Так Боговi сонця — дарувати людям тепло, зiгрiвати Землю; Посейдону — панувати над усiма океанами й морями... Кожен Бог мав своє чiтке призначення на Землі. І батьки красунi Осенi також: тато, будичи Богом дощу — мав поливати дощами Землю i цим самим допомагати своїй дружинi, мамі Осені, яка була Богинею достатку – збiльшувати врожайнiсть усього рослинного свiту, який необхiдний для нормального iснування смертних людей.
Все було добре: люди жили своїм життям, як i Боги, народжували i ростили своїх дiтей, а самi Боги допомагали їм у цьому. Ще зовсiм молодим та юним Богам, Зевс також доручив невеличкi завдання. Так, молодiй красунi Осенi було доручено у вiдведений в роцi перiод, а ми його сьогоднi називаємо “Осiнньою порою”, зафарбовувати у жовто-гарячий колiр листочки на деревах та кущах. В свою чергу одному з молодих Богiв-юнакiв — Вiтерцю, доручив зривати цi, наче золотi, листочки i кружляти їх у ритмi “осiннього вальсу”.
Бог Зевс строго-настрого заборонив своїм Богам эближуватися iз звичайними смертними людьми. Проте, неймовiрною вродою юної Богинi Осенi зачаровувалися як юнаки з гори Олімп, так і молоді хлопці із Землі.
Осiнь i гадки не мала, що Бог Вiтерець, син Бога Посейдона та Богинi Вiхоли, був таємно закоханий в неї. Можливо, якби вона знала про це, то мабуть i не сталося б того найстрашнiшого, що чекало попереду ще зовсiм юну красуню Богиню. А сталося те, що в неї закохався смертний!
Простий хлопчина зі звичайної селянської сiм’ї, був до нестями закоханий в Осiнь. І своїм гарячим серцем, молодий юнак все ж зумiв завоювати взаемнiсть її почуттів. Вона переступила закон Головного Бога i покохала смертного всiм своїм добрим золотим серцем.
Юнак зробив те, чого не встиг зробити молодий Бог Вiтерець: вiн зiзнався у своїх щирих та гарячих почуттях до Богинi, i цим самим отримав у винагороду її любов. Вiтерець же дуже ревнував та виношував у свой вiтрянiй головi страшний намiр — згубити життя смертного юнака. Проте, Вiтерець ще був надто юний та слабкий, щоб це зробити.
Осiнь так сильно любила, що готова була зректися звання Богинi... І з цим проханням попрямувала на саму вершину Олiмпу до Головного Бога Зевса. Той уважно вислухав Осiнь, i вирiшив задовiльнити прохання закоханої дівчини. Вiдiбравши у неї титул Богинi, Зевс зiслав її з гори Олiмп на Землю, прирiвняши до звичайних смертних. Осiнь стала такою ж людиною, як і її коханий.
Закоханi Осiнь та юнак зажили щасливим, мирним, земним життям пiд покровительством олiмпiйських Богiв. Лише ревнiсть i злi намiри одного Бога Вiтерця, створювали, на перших порах, незначнi та все ж перешкоди у нормальному життi молодого хлопця. Невгамовний Вiтерець жбурляв у чоловiка своєї коханої Осенi рiзного роду речi, якi тiльки були йому пiд силу. А поскiльки сили його ще були надто малi, то i шкоди як такої вiн йому завдати не мiг.
Йшли роки. Осiнь народила своєму чоловiковi трьох гарненьких та здоровеньких синочкiв, яких вони назвали Вереснем, Жовтнем та Листопадом. Усi вони були дуже схожими на свою люблячу маму: такi ж красивi. А ще хлопчики були відважними та сильними, як їх тато.
Проте за цi роки i Вiтерець набрався бiльшої сили i вже давно не був тим Вiтерцем, що лише зривав з дерев листочки. Вiн став зовсiм могутнiм буревiєм, пiд силу якому було викорiнення з землi дерев. Разом iз силою вiтерця виросла i його ненависть та ревнiсть до чоловiка красунi Осенi. І ось одного разу, коли той пiшов у лiс за дровами, сердитий на нього за своє втрачене кохання Вiтерець, своєю потужною силою буревiя – вирвав iз корiнням з землi велетня дуба i, пiднявши його високо у повiтрi, з неймовiрною силою своєї ненавистi кинув на чоловiка “своєї” Осенi, забивши його до смертi.
Вiтерець своїм жахливим вчинком зрадив довiру Зевса i за це був жорстоко покараний: роззлючений Бог ув’язнив Вітерця у пiдземеллi на вiки. Саме тому ми сьогоднi чуємо не раз про такi страхiтливi стихiйнi лиха, як землетруси. Це розгнiваний на весь свiт i на весь Олiмп Вiтерець, замiсть листочкiв та дерев змушений тепер штовхати пiдземнi плити, завдаючи цим самим руйнiвних збиткiв на Землi.
Красуня Осiнъ, дiзнавшись про страшну смерть свого коханого, день i нiч лила гiркi сльози, якi для її батька, Бога дощу, здавалися нескiнченним проливним дощем. І лише її рiднi синочки: Вересень, Жовтень та Листопад допомагали їй жити на цьому свiтi.
Зевс не мiг спокiйно дивитися, як страждає молода мати без свого чоловiка i вiн вирiшив повернути їй титул Богинi i разом з синами забрати назад на Гору всiх Богiв — Олiмп.
З того часу Осiнь знову почала фарбувати у жовто-гарячий колiр листочки дерев та кущiв, а її сини: Вересень, Жовтень i Листопад, - перетворилися у окремi мiсяцi, якi стали невiд’ємними часточками цієї казкової пори осенi.
Осiнь разом із синами перейняли вiд своїх рiдних Богів: Богинi достатку – обдаровувати своїми щедротами землю, цим самим даруючи людям життя вiд вирощених пiд золотим сонцем та регулярно пiдлитих дощами фруктів та овочів.
З тих пір Осінь, завжди залишається найказковішою та найщедрішою порою року для всього земного людства. Кінець.»
Дітки звісно ж дуже швиденько заснули. Поправивши їхні подушки та укривши їх краще, я попрямував на кухню до коханої. Там я їй прочитав зі свого записника те, що мені заримувалося на лавці у сквері. А ще несподіваним для себе я виявив третій кленовий зелено-жовтий листок, котрий випав просто із записника. І дружина вкотре назвала мене своїм «вереснем».
«…Пропускаю крізь себе осінь:
Невгамовну таку, шалену.
Я такої не бачив досі...
Став у книзі листком із клену…»
