28.10.2014 00:10
© Оля Стасюк
Азальгеш
східна легенда
Тут чорні хвилі, й скелі чорні теж.
Зірки у небі – золота мережка.
Стоїть на вежі світла Азальгеш,
Блакитним світлом осяває стежку.
А ніч непевна, ніч уже гуде,
Холодний вітер наганяє хмари…
Хто навіть міст над урвищем пройде,
Того ще довго битимуть кошмари.
Хоч північ темна, стежечка тремка,
Зірки сховались, б’ють важкі краплини,
Та знай: княгині чарівна рука
Осяє шлях лиш доброї людини.
Бо коли гріх тяжкий тебе гнітить,
Чи проливав ти кров колись без жалю,
На півдорозі згасне світло вмить –
І пролунає крик твій у проваллі.
Повториться в долині, в горах теж,
Розтерзаний, розпалений, безмежний,
Птахи злетять, підхоплять: «Азальгеш!»
Блакитне світло знов полине з вежі…
