Далі не буде
Кожного разу, коли я під’їжджаю до Че, мурахи починають бігати моїми ногами, влаштовують там цілі змагання, марафони з бігу, естафети. Кожного разу я бачу його якось по новому: по-іншому осяяному чи затемненому, по-іншому дихаючим, по-іншому квітуючи. І якщо чесно, то так Че, я досі боюсь тебе. Твоїх вулиць та провулочків, парків на центральних вулицях, потрісканого річкового порту, в якому живуть тепер добре відомі мені монстри – спогади минулого. Такі здоровезні волохаті жахливі монстри байдужості, що ховаються в ріднесеньких провулочках, в застарілих архітектурних дивах, в яких проводять життя люди, які, можливо, навіть не підозрюють, який шикарний мають балкон. Так, Че, твоє зодчество довершене, навіть в деякій мірі краще ніж Львівське, бо сховане, бо не відкриває всю свою міць абикому. Той, хто хоч один раз заглядав глибше в твою душу, мій Че, ніколи не зможе не повернутись. Той, хто заглядав під твої ідеальні потріскані історією дахи, в твої старезні скошені під’їзди… Чи зможе він більше ніколи не торкнутись цього усього?
Ти так постарів, мій друже Че, ти посивів цими будовами 50-60-тих років і тих, що до них. Тож навіть не твої діти. То сироти, які не вписались в твою ідеальну архітектуру.
Боюсь тебе, мій старий Че. Скільки пройшло з нашої останньої зустрічі. Чи впустиш ти мене? Знаєш, мені ще соромно, що я покинула тебе колись. Чи приймеш ти мене і цього разу, Че? Зараз би глянути на тебе і зрозуміти, коли ти вперше мені відкрився…Пам’ятаю, блукаючи твоїми вулицями з ним, я вперше звернула увагу на твої дахи і зрозуміла, що ти не просто місто – ти навіть більше ніж окремий світ.
Осінь і цього разу приткнулась до вже не мого міста, як брудна блудна собака, схожа на ту, яку ти любив годувати дешевими сосисками, з ще дешевшого кіоску під яким вона жила. Присіла в провулочку, що лежав за Любецькою вулицею і лише зрідка подавала знати про себе голосним гарчанням вітру. Іноді плакала, як те, тобі любе голодне щеня, що сиділо у куточку і чекало, коли хоч хтось з цих людей підійде і нагодує, приголубить. Очі цьогорічної осені були такі ж сумні, потребуючі любові, як і у того бездомного цуценяти, що вже ледь ходило, ледь тримало голову, але не лягало доживати, бо вірило, що людська любов врятує його – зовсім голодного та змученого, що тихенько скавчить в куточку та прикриває лапкою маленького вологого носа, бо йому холодно і боляче. Йому дуже боляче.
Кожного разу, коли під’їжджаю до тебе, Че, трохи жмурю очі, або відвожу погляд. Ні в яке інше місто я не повертаюсь з таким захопленням та з таким каменем на серці, як до тебе, мій вічний Че. Постійно, кожного разу, ніби за звичкою, ніби за якимось ритуалом, я протираю лівою рукою скло автомобіля, вдивляючись в твої очі, мій старий друже Че. Все так само виблискують куполи Катеринської церкви: такої ж молодої, як і тоді за найдавніших часів, як і в день твого від’їзду, як і в день мого – вона не старішає.
Кожного разу, коли навіть просто проїжджаю десь близько від тебе, Че, мене починає лихоманити. Невже місто, звичайне місто, може тримати так міцно в лещатах? Але ти не звичайне місто… іноді вдивляючись в твої очі, я бачила тривогу і сум, якийсь досі не зрозумілий мені страх. Іноді, торкаючись твої зовсім стареньких рук, так хотілося їх лікувати, гоїти їх… Але твоя гордість…
Цього ранку двадцята осінь без тебе знову плакала. Бродила вуличками старого Че, тихенько скавчала, заглядала перехожим у вічі, читала молитви припадаючи до землі, благаючи у Господа спасіння, а нащо? Кожна довбана осінь без тебе тихо гниє в цьому сирому листі, і саме в цьому місті, вищить як ненормальна, постійно нагадує про те, що це чергова осінь без тебе. Як це «осінь без тебе»? А це просто, це як літо, зима чи весна – тільки в дощах і істериках, тільки з пачкою найдешевших сигарет, які ти курив двадцять кроків тому, з найдешевшого кіоску за рогом, там де ти годував ту довбану собаку; це як твоя нова збірка «Jestem w pamieci pisac wiersze» тільки вона читається восени, а не в якусь іншу пору. Найліпше читати осінню, щоб підтримувати душу та весною, щоб рятуватись від авітамінозу.
Ох, ця твоя нова збірка, у такій яскраві палітурці, що я вже за декілька днів затерла та заплямувала запахом тих гірких дешевих сигарет, які ти курив, чорт би тебе побирав. І ніякого раку в тебе не виявили – пишеш, знову збірка. Ненавиджу твої книжки, твою довбану писанину, не шкодуючи ставлю на кожну гарячий солодкий чай, проливаю ще дешевше ніж сигарети вино, та не протираю від пилу поличку, на якій стоять 24 твої довбані книжки. О любий, твоя нова збірка чудово увібрала у себе не лише відмінні вірші, а й третю чашку кави.
Цьогорічна осінь надто слабка, надто повільна, слабкодуха, очі в неї голодні, приречені. Осінь у цьому році не важлива а б с о л ю т н о, як минулорічна, позаминулорічна, і та, що була до того. Це лише д в а д ц я т а осінь без тебе. Це ж лише двадцять, як двадцять днів, чи двадцять годин, чи двадцять абзаців, а ще краще речень, бо це менше, і взагалі ДВАДЦЯТЬ це не багато, так? Це всього на всього двадцять кроків.
Мій любий ненависний хлопчику, я сьогодні відвідаю наше місто, твою улюблену кав’ярню. З вікна цієї кав’ярні зараз не видно парку, бо скло добряче заливає ця божевільна холодна вода. І коли навіть так рясно не дощить і ливень не стоїть цегляною стіною, я все одно не бачу там нашого скверику. Ні, не нашого, а міського, у нас з тобою нема нічого спільного, між нами стіна цегляна-цеглянна, двадцятикрокової давності, старенька не на свій вік, зовсім зморщилась і потріскалась, і крізь неї я іноді бачу, як ти там живеш. То краще б вона була залізобетонна, щоб не пробити моєю дурною головою, щоб не знати як ти там, щоб не кричати тобі у ці щілини. Між нами Велика Китайська Стіна, така сама дешева та неякісна, як і все звідти привезене.… Це чудова кав’ярня. Така затишна та приємна. Навіть ще не доходячи до неї, уже можна почути гіркий запах справжньої кави; це, мабуть, єдине місце в місті, де пахне затишком, любов’ю і домом. Тут пахне ще свіжою випічкою і пиріжками з полуницею, цей аромат тут бігає в кожному куточку туди-сюди, він таки енергійний і неспокійний, такий непосидючий дипломат, пробігає під носом відвідувачів і чимдуж біжить ховатись на кухню, щоб за ним пішли і купили того пиріжка. Я сиджу в цій кав’ярні кожного вільного вечора, коли повертаюсь до Че, на цьому самому місці біля крайнього лівого вікна та пишу. Тут чудова атмосфера для творчості, тут завжди приємно рити траншеї у своїй голові. Хто б подумав, що ця мало примітна кафешка, в якій ми іноді пили каву з пластикових стаканчиків, стане таким шикарним та відомим місцем. Тобі б тут сподобалось, ти таке любив. Я впевнена, що ти там у себе маєш чудове кафе чи кав’ярню, і там ти пишеш нові романи чи вірші – ти ж он який талановитий: нова збірка знову вийшла. Хоча нащо тобі та кав’ярня, в твоїй країні і так в кожному куточку живе творчість, в тих стареньких тісно поставлених провулочках. Але ця кав’ярня чудова, чесно, тут найкраща в місці кава і атмосфера. Тільки вид у вікні не дуже… раніше був чудовий парк, а напроти обшарпана забігайлівка, а тепер елітна кав’ярня, а напроти жахливі будови, що звели на наших з тобою тілах. Адже минуле нікуди не дівається, воно живе в минулому, у якомусь не цьому просторі, постійно повторює якийсь момент, і таких минулих лише в одних нас з тобою незліченно. Несу дурню незрозумілу, але ж ти знаєш, що час нікуди не дівається, і в кав’ярні є дотеперішнє – наприклад те, що було хвилину назад вона проживає постійно, але то є не важливо. Важливіше те, що нас поховали під тими будовами… Мені було не боляче, а тобі?
Чому я не бачу більше нашого скверику? Бо його нема і нема тебе, а отже все в порядку. Тепер там нові будови, гарні, примітні, блискучі. Тепер там магазин «Лілія» в якому продається жахливий одяг, офіс нотаріуса у вікні якого ще жодного разу не загорілося світло, а далі мені не видно. А колись, всього десять кроків тому, там був такий малесенький тихий скверик, сім лавок, чотири ліхтарі та доріжка із білою цегли, рівно з 545 цеглинок у кожному рядку, а їх було чотири. А може й не 545, може я десь збилась, коли ми з тобою намагались їх рахувати, може ти де збився, але усе воно веде до одного висновку – ми збилися.
Мій любий Че, чому нема цього скверику, як ти міг дати знищити його, цим жахливим людям? І я жахлива… як я могла поїхати від тебе, як я могла не захистити цього парку, не захистити тебе, мій Че. Яке я маю тепер право корити тебе…
За сусіднім столиком, маленька дівчинка в рожевій легесенькій суконці, сказала, що дощ стоїть стіною, а вона без парасольки. А чому дощ обов’язково стіною? Чому не дверима? Двері теж є різні, може і міцніші ніж деякі стіни. Чому люди між собою зводять стіни, а не ставлять двері? Це ж швидше… Просто двері треба відкривати комусь із двох, а стіна колись впаде сама. Знову поговорила сама із собою, але плювати. Я ж письменниця, мені ж можна.
Завжди, коли в мене тут беруть автографи, я дописую « з любов’ю, вічна жителька Че». Можливо цим я хочу залагодити свою вину перед тобою, мій тисячолітній Че, показати тобі, що я завжди пам’ятаю тебе, де б я не була…
Я б краще жила взимку. Бо минувша зима була дев’ятнадцятою. А дев’ятнадцять це ще менше ніж двадцять, але і двадцять це не багато, ти мене чуєш? Які ти сигарети куриш цієї двадцятої осені? Які ти маєш захоплення, чи досі малюєш на серветках, а потім похапцем звертаєш і складаєш їх в ліву кишеню свого потертого, старенького сірого кольору піджака. Як же я ненавиділа той піджак, кольору мокрого асфальту, мокрого потертого асфальту…
Ти пам’ятаєш, як ми з тобою познайомились? Я така смішна 20-ти річна дівчинка, студентка третього курсу філологічного факультету університету, так уся з піднятою високо головою, в світло-зеленій сукні до коліна і таких самих балетках. Я йшла серед гамірної вулиці мого любого Че. Уся така задумана, в голові складала віршики і плани на майбутнє. Знаєш, моє життя обіцяло багато мені – ось-ось мали надрукувати моє вже шосте оповідання та прийти відповідь з видавництва «Вечір» на мій запит про входження до друку у книжечку молодих поетів міста мого останнього вірша. Крутила в голові, що одягнути на літературний вечір завтра, бо я ж буду вперше читати вірші на публіці, тож маю виглядати пристойно. Стільки ревіло і танцювало в моїй голові, що я навіть не злякалась, коли твоя рука смикнула мене назад.
- Dievca, opatne. – твій голос звучав тихо і спокійно, як всі наступний спільний місяць. Твій голос завжди звучав так бридко урівноважено, що мене досі нудить. Де твої емоції, великий поете? Ти ж пишеш зараз бестселери, а говориш як політик-невдаха, якого слухати нудно та хочеться щось кинути. Твій огидний голос. Я уже двадцять кроків читаю свої твори подумки твоїм голосом. Балдію, мабуть, коли нудить від тебе.
- Вибачте, що? – нічого не розуміючи я дивилась в твої маленькі карі очі через тоненькі скельця твоїх окулярів і посміхалась.
- Ма-шина їха-ла. – ледь не по складам, ламаною українською сказав ти, продовжуючи тримати мою руку і знову повторив: - Їхала.
Чому ти більше не тримаєш мене за руку? Чому? А якщо мене зіб’є машина? А краще хай зіб’є, бо ж по-справжньому письменників визнають лише після смерті; і ти приїдеш до мене на похорон, як один з представників сучасної творчої інтелігенції і скажеш таку урочисту промову, що Україна втратила таку хорошу поетесу, але в своїй творчості ця авторка завжди буде жити. І ти навряд скажеш, що ти знав її двадцять кроків тому, саме тоді коли в Україні кишіла революція. Ти надто слабкий для того, щоб визнати, що ми були з тобою близькі у минулому. Але не думай, машина мене не зіб’є. І тебе не зіб’є. І ти і я житимемо довго і щасливо так і не зустрівшись, і я готова померти з тобою в один день, аби тільки ти не проголошував не потрібну промову на моїх похоронах, бо мене точно знудить. Ненавиджу твій голос.
Ми ходили з тобою всіма вулицями, я показувала тобі будинок культури, театр, свій інститут, водила тебе кожним глухим закутком та розповідала тобі про місто. Ти так мило посміхався і кивав головою, мабуть, не розуміючи ні слова. Більш за все мені хотілось водити тебе як можна довше, щоб ти не пішов, не щезнув, бо судячи з твоєї мови, щезнути ти міг далеко. Можливо я була щаслива, що ти мені зустрівся, можливо ти просто був не звичним для мене: смішна зачіска, біла потерта сорочка і не вигідний до неї сірий піджак без одного ґудзика. Чи він був не сірий? Хоча яка в бісу тепер різниця? Ти був такий ввічливий, постійно подавав мені руку і головне слухав. Чому ж я через двадцять кроків лише зрозуміла, що ти самозакоханий егоїст, що душа та серце твої не щирі, хворі на злість та ненависть. Але тоді ти став усім… Ми блукали до самої темноти по річковому порту, ти лазив по огорожах, що відмежовували нас від холодної води та багато сміявся. Сміявся ти не так як я, а якось винятково, якось трохи по-польському. І постійно мружився. Не згадаю вже чому ти тоді узяв мене за руку. Бо той спогад стерли десятки інших рук. Тільки, мабуть, зараз я запитала б у тебе, чому ти взяв мене за руку? Для чого ти узяв мою руку, якщо все сталось не так? Чому я досі не можу відмахнутись від тебе і нарешті відпустити твою руку, краї твого сірого жахливого піджака? Чому ти, великий письменник, ідол всіх юних дурних дівчаток, новий пророк своє країни, великий знавець жіночої психології, досі повертаєшся спогадами в це місто, в ці провулочки, шкрябаєш в вікна ночами, стукаєш в двері. Бо ж мене нема тут. Бо я, мабуть, виявилася така, як і ти. Я теж покинула це місто – мій любий Че. Я не маю права корити тебе, але я так хочу це робити.
Ти, мабуть, таки хочеш прочитати шикарну промову в честь мого відходу в той світ, але тільки врахуй, що яким би ти не був великим поетом, говориш ти дійсно погано, і слухати тебе неможливо, і навіть твої великі фанатки, що зомлівши падають побачивши тебе, ніколи, чуєш, ніколи тебе не дослуховують, бо ти нудний. І все.
Ти багато курив. Ти занадто багато вбирав в себе дешевого диму, штирхав свіжим повітрям легені. Рахувати кількість скурених тобою сигарет була марна справа.
Ти тримав в руках тонку сиру сигарету і надто повільно вдихав дешевий задушливий дим. Цей дим повільно проносився твоїм носом, проникав в худенькі легені та з’їдав їх, робив ще голішими, ніж вони були до того.
Я досі пам’ятаю, що сигарети лежали в лівій кишені сірого зношеного(найулюбленішого) піджака, біля легень. Я все думала, що ти, либонь, помреш від того, що вже порівняно давно ростиш в своїх легенях незначну істотку, звіринку – маленького, ще поки беззахисного, рака. Він мабуть там невеликий і добрий, але ж природа має взяти своє. Він виросте і розірве і до того надто голі легені, піде блукати по тілу і рано чи пізно вб’є тебе.
І це чудово, що я не курю. Я іноді вдихаю дим просто так, а не для того, щоб підгодувати звіра в собі. Я не палю. Я дихаю поганим повітрям кожного наступного міста( ти ж колись вибачиш мені, мій Че), живу твоїми збірками, струшую на них попіл, але ти цього не вартий.
Ми блукали до самого вечора попід моїм домом і ти все намагався щось розповідати про свої захоплення, про якісь автомобільні детальки, якісь вдвічі не зрозумілі мені формули, бо я не знала мови, а навіть зрозумівши слово, рідко розуміла його значення. Але я кивала головою і посміхалась. Я до того ніколи не зустрічала людину, яка б говорила так не впевнено в повсякденнім житті. Кожне слово була не обдумане, не зважене і до сміху не зрозуміле мені. Але кивати головою мені сподобалось, тож, хто його знає, що я там накивала? Може ти, як чесна людина, розказав мені все, що з нами буде, що ти підеш, що тебе не буде?
Ми дивились в білу стелю. Я казала тобі, що про неї можна написати цілий роман, а ти мовчав. Ти мене не розумів. Ми лежали під тоннами поверхів, що над нами давили нам в груди… над нами ще 8 поверхів. Ми колупали ту стелю поглядами, словами, пальцями… З іншого боку стелю колупали зірки, які ми з тобою не рахували. І хоч над нами ще було 8 поверхів, 8 стель – ми бачили і небо, і зірки, що проколупували дірки в стелях для таких як і ми – закоханих. Але як все вийшло не так…?
Кожного наступного дня ти був поряд, взагалі не відходячи від мене. Ми багато гуляли, я тягала в сумці маленький словничок, для того аби вчить якісь слова, говорить тобі, писати на серветках якісь найбанальніші обіцянки про кохання, що тепер так болять мені. Ти сміявся з мене, постійно сміявся і пригортав до себе. Та ти ж хоч розумів, як добре мені, яка я щаслива з тобою, яка я справжня? У нас було так мало спільних тем й виявилось так мало спільних доріг. Все що нас об’єднувало – любов до старого скверику, до якого вела дорога із білої цегли. Ми брали з тобою каву в пластикових стаканчика в кафешці через дорогу і говорили тими словами, які були нам хоч трохи зрозумілі. Ти казав, що мої віршики це банальність, що таким не можна жити все життя, що всі письменники трохи не повні розуму, трохи алкоголіки і диваки. Я лише сміялась і обнімала тебе, ще жахливіше здумавши про твої залізячки.
Що ж ти? Ти тепер там спився, здурів чи став диваком? Як же ти тягнеш тепер бідненький? До чого ж тебе довело життя, що ти подався в літературу? Ти надто незрозумілий мені і досі. Я постійно перечитую критику твоїх віршів і сміюсь. Та ніхто ж з них навіть не знає наскільки в тобі обмежений світ, фантазія. Та поясни ж ти мені, де ділись твої залізячки? Де твої залізяки, чорт візьми? Ти ж ледь витримав півгодини літературного вечора, де я мала читати вірш. Сидів за столиком ледь не скинувши ноги на нього і курив дивлячись в стелю, закочував очі і обговорював кожного наступного поета, кричав, що його просто на роботу не беруть через алкоголізм, а він під інтелігента косить. Я так раділа, що вони мало розуміли польську. Ти там що виходить, спився? Так, культурна інтелігенція Польщі?
Ти курив. Ти так часто курив. Що я навіть перестала помічати той запах дешевих сигарет, від яких мене нудило. Ти ще так смішно злився, що я кривлюсь. Але ти любив мене… я знала це, коли ти цілував кожен мій пальчик, дивився на мене так, що мені аж соромно ставало… у нас з тобою могло бути стільки щастя, стільки любові невитриманої, але ми не витримали. Але це ж зараз. А двадцять кроків тому я танула в твоїх обіймах, впивалась в твої губи з усієї сили, чіплялась в твою трошки сутулу спину і вірила в те, що все буде як найкраще. Але тепер так цікаво подумати і розібратись, а в що ж я дійсно вірила? Творчим людям протипоказано мріяти, і вірити в мрії, бо вони надто часто не збуваються, себто помирають всередині, себто гниють там, у творчих душах. А в що ж я вірила? Вірила в любов до смерті, вірила в наше щастя, вірила в великий просторий дім, в діток, в чорного великого пса, що спав би в нас у ногах. Чомусь я жодного разу не подумала про те, де ж стоятиме наш дім, за яким кордоном стоятиме наш будинок. Бо коли ти підходив до мене впритул, наші ребра переплітались між собою, проколювали наші легені і ми вбирали світи один одного разом з повітрям. Ти казав, що я потрібна тобі як кисень, але кисень тобі не треба був зовсім. Тобі аби дві-три пачки сигарет на день. Але коли ми обнімались, то наші ребра переплітались і ми дихали спільно. За весь час, що ми були разом я не переставала дихати димом. Мені завжди подобалась дивитись як ти виштовхуєш, викочуєш із себе дим, його клубки. Дим поступово піднімався в гору і ставав чи кольору неба чи будівель, оцей твій дим-хамелеон.
Місяць з тобою став найкращим часом в моєму житті. Я дякую тобі за те, що так полюбила твоє потертий сірий піджак, твої смішні окуляри і очі такі шалені, полюбила твою ламану мову і твій язик, який так сміливо гуляв моїм тілом слідом за руками. В тобі було все для мого натхнення, для моєї радості, щастя. Я писала для тебе віршики, які ти читав потім в слух ламаними буквами і трошки скуйовдженим сенсом. І хоч ти так різко відносився до творчості, ти обіцяв, що я стану відомою письменницею. Ти вірив в мене, я вірила тобі, а тепер не можу повірити, що ти кращий ніж я.
Ми пили не надто дороге вино на не надто гарному даху, дивились вниз на людей, до яких нам не було діла. А вони в свою чергу плювали на нас, поки ми пили надто не дороге вино, а якщо точніше, то – дешеве, остогидле вино. Ти тримав мене за руку, покривало було трохи мокре від пролитого мною копійчаного вина. А де ти зараз? Я хочу ненавидіти тебе, за найкращі часи в моєму житті. Я молюсь, щоб ти ніколи так смачно не пив те довбане вино, як зі мною, ні з ким не сміявся так само. Чесно, я ніколи не думала, що той день, коли ти поїдеш – прийде. Жодного разу я не подумала, що ти – не назовсім.
Я закривала наші тіла тонкою ковдрою і тихенько так, майже нечутно лягала поряд. Ти лежав, заледве не ідеальний, тихенько сопів. Я тулилась до тебе і носом впиралась в твою шию, яка пахла твоїми дошкульними парфумами і димом. Тоді я відчувала, як твої і мої мурахи бігають одне до одного. Ти так пах дорогою, чужими містами, польською мовою… я клала свою тоненьку руку тобі на груди і зрівнювала твоє дихання зі своїм, слухала як твоє серце вибиває мелодії дурнуватих польських пісень, які ти слухав в ранці. Водила рукою по твоєму неголеному підборіддю, ти трохи кривився, піднімав голову і лягав назад, рукою притискаючи мене до себе. Я тихесенько прибирала руку і згортаючись клубком під тобою засинала під мелодії польських пісень. Ми існували. Я готувала тобі сніданочки, різні салатики, варила український борщ, який ти так безмежно любив. Ми блукали з тобою до ночі усіма провулочками, усіма закутками міста. Ти пам’ятає ту собачку, того рудого бездомного цуценя, що ми кожного вечора ходили до нього, і ти годував його найдешевшими сосисками з кіоску поряд. Він так любив тебе. Ми ще далеко йшли, а він вже зводився на свої хворі побиті лапи і виляв хвостом. Ти подарував йому стільки щастя і любові. Ти став для нього усім. Тож добре я, мене ти покинути міг без докорів совісті, але як же те щеня, яке досі там чекає на тебе? Ти ж не бачив тих змучених очей, що дивляться на мене два-три рази на тиждень, коли я приходила до нього. Він же дивиться мені в очі і питав коли прийдеш ти! А потім і я не прийшла. І я картаю тебе, що ти поїхав, але ж ти мав право, ти ніколи не приховував того, що тут не вдержишся, а я… А я ж кричала, що ніколи не покину свого улюбленого міста, свого Че. Боже, я ж більша сволота ніж ти…
Потяг рве колію, а та кричить від болю, як помішана, і потяг зойкає, бо йому теж боляче. Потягу, куди ти їдеш сьогодні, кого ти везеш, кого не повернеш ще? А кого ти не повернув, пам’ятаєш кого ти не повернув? По перших кроках без нього, я так хотіла вчепитись в тебе нігтями і тягтись по тих коліях і кричати…Хоч за двадцять кроків ти так змінився, поміняв обшивку, табличку, вагони, водіїв, на тобі все одно лежить оте прокляття, що я на тебе накладала коли він їхав… Як часто ти возив ще його, незважаючи на мої благання розбитися, зійти з колії… чому ти не сходиш із колії, а я майже схожу з розуму?…
Ти мав їхати в Краків. Бо там в тебе навчання, бо там батьки, бо там усе, бо там економічно розвинена країна і перспективи. Ти їхав сюди без приводу і так само їхав назад. Ти не міг залишитись тут зі мною, не міг, бо ти не міг! Бо ти хотів розвиватись, жити в стабільності, в спокої, в країні яка не знаходиться на порозі війни. До речі, як ти помітив - війни не сталось… І не треба пояснень. Я не знаю, і знати не хочу, чому ти досі приходиш ночами під вікна в яких я не ночую, читаєш там вірші своїм ламаним українським, чотирьохстопним ямбом.
І я не могла з тобою. Я не могла з тобою, бо тут в мене осінь, бо тут в мене творчість, бо тут потребуюче патріотів місто, врешті решт собака, яка тепер постійно чекає найдешевших сосисок, бо ти її покинув, як і мене, як і я її. Тепер так смішно згадати, як через декілька кроків, я з валізами стояла на платформі і чекала поїзд на Львів. Я їхала за кращою долею, в пошуках натхнення, в пошуках слави… я покидала тебе, Че, покидала так само, як і він. Невже справа була у роках, у тому, що ще так мало було в голові. Я зараз кляну Польщу, кляну тебе, мій хлопчику, кляну і досі, що ти поїхав від мене, клянусь ненавидіти тебе, але я не маю на це права. Я ж поїхала теж, але я ж бо кричала, що ніколи не зможу покинути Че. Брехливе стерво, ще гірше ніж ти…
Вітер все міняє, все стає на свої місця. Я це відчуваю. Місто воно живе – воно рухається, воно тихенько вкладалося спати, поки я тікала від нього. Я відкрила тебе мій Че, для себе по-новому, побачила всього тебе, як є – могутнього, гарного. Мою любов до тебе не видряпати із мене, друже Че, бо ти – вічний. Але от тільки вітер постійно міняється, а отже – треба рушати. Бо вже осінь. А значить, що ми вже не сміятимемось з тобою, не сваритимемося. Ми більше не танцюватимемо на площі під стару музику, не бігатимемо в холодних фонтанах, не цілуватимемося на світлофорах, не дивитимемося архітектурні пам’ятки, не дивуватимемося тому, яке чудове місто – Че. Тому що нема тут більше ні тебе, ні мене. Вже осінь розплакалася. І я казала і собі і їй, щоб не плакала, але… жінки.
Як це весело – жити довго і щасливо і більше не стрітися. Вже стільки кроків без тебе я живу усамітнено і незворушно, варю собі зраночку каву, пишу маленькі оповідання, трохи більші новели, пишу на серветках віршики і складую їх в кишеньку. Ні, я не померла без тебе, не впала у відчай. Хоч вважається, що нещасливе кохання дає поштовх до великої творчості, але на мене це не поширилось. Я писала про що могла і що могла.
Пам’ятаю, як через декілька кроків випадково побачила твою збірку. Я заніміла. Я навіть забула як дихати від страшного болю, що пронизав моє тіло. Ти, той хто так ненавидів поетів, не сприймав літературної творчості – видаєш власну книжку поезій. Господи, що ж ховалось в твоїй голові, до чого я так і не докопалась…
А потім збірки одна за одною стали селитись на поличках книжкових і на мої поличках. Я прочитувала кожну по декілька разів, поливала солодкою кавою і ставила до інших вже политих, зіпсованих. Ти краще ніж я. Так, зараз я доволі відома письменниця, видаю вже яку по кількості збірку, але ти став краще. Не можу зрозуміти чому ти пишеш, для чого? Що ховала так старанно твоя голова? Ти тепер поет, прозаїк, скурений сорока п’яти літній чоловік, за яким мліють дівчатка малолітки і навіть одружені жінки, бо ти ж пишеш, як сказав один критик про тебе, «чуттєвою душею». Господи, яка там чуттєвість, ти ж залізячки обожнюєш і керувався лише логікою. Ви, критики бачите в його віршах великий сенс і світ, а він не бачить! Бо в нього нема тої чуттєвості…
Ти читаєш мене. Я знаю що ти читаєш мене, і тому я жодного разу не написала нічого про тебе. Тобі не варто знати, що в мені болить осінь, і літо, і ці пролетівши кроки.
Ти відомий поет, ти відомий прозаїк – живи собі… далі не буде.
Я знову їду, мій Че. Скоро я знову повернусь, бо по-іншому не зможу. Ще трохи і я знову постану перед тобою, ніби вже й доросла, сильна жінка. Але коли на шиї я вже відчуваю твій подих, мій Че, вмить перетворююсь в ту маленьку дівчинку, беззахисну дитину, що обходить тебе від краю до краю і дивується твоїм ветхим стінам, дахам. Я боюсь тебе. Так, я досі боюсь тебе, як і колись. Я ж навіть не знаю чи живуть в тобі і досі всі ці вулички, провулки, парки, дахи, лавки. Чи вони вже розсипались, впали, не вистояли? Чи можу я вже не боятись твого гніву за те, що я покинула тебе? Я маю вже зібратись з думками і хоробро постати перед тобою і… вибачитись…
Але привіт, мій старий Че. Ти дуже посумнішав, став більш суворим, більш змужнілим. Дихаєш спокійно та впевнено, бо вже боятись тобі нічого. Будинки твої більше не скриплять від вітру – гучно, хитко, але не примітно, а я досі вслухаюсь. Че, тебе старого красеня, від реставрували, але ж не можна так досконало відновлювати старе, бо не відновлюється суть того, що пройшло. Це – вічне.
Ось я поряд, похилилась чолом на вікно, ледь піднімаю очі. Все надто боляче не змінилось. Їду повз площу і розсипаюсь по ній, друзками падаю на бруківку. Ти ж пам’ятає, мій Че, ми з ним тут сміялись, ми тут були щасливі, він носив мене тут на руках, а тепер я як м’ячик, як кам’яний м’ячик розбиваюсь об землю на дріб`язок там, де сміялась.
Перед ким я винна… перед тобою Че, чи перед ним… але я надто близько, щоб вернутись сюди, надто близько, щоб рушати до нього…
Далі не буде…
