24.10.2014 18:39
для всіх
237
    
  - | -  
 © Вікторія Легль

Осінь

Чи пам’ятаєш ти той час, як ми ходили в гості, 

Як було добре нам з тобою, як було легко й просто?

Ти пам’ятаєш наш вальс, вечірню нашу казку?

Я пам’ятаю погляд твій, притаєну в нім ласку.

А зараз – все – тебе нема, і хвора я тобою.

Чим рану лікувать мою? Чим я її загою?

Тебе нема, і день – це ніч, а ніч – темнюща днина.

У темряві я цій сліпа, я знаю, що в ній згину.

А осінь йде, вона така – панянка норовлива.

Я пам’ятаю: восени тебе я полюбила!

Була та осінь із тепла, бо скроєна з любові, 

І чарувала дні життям, наївні і чудові.

Тоді бажалось так хотіть, всі осягнуть вершини, 

Аби з тобою поряд буть, щоб тільки дві людини

На світі правили свій бал взаємності, кохання.

І ось розбили все слова про правду – то зізнання.

Тепер цю осінь я сама, а замість серця – шмаття.

Аби ж пожер усе вогонь, злизало все багаття!

Та ні, дурна ще жевріє любов в душі моїй наївній.

Чи буде край? Де той кінець цій забаганці дивній?!

А осінь собі мірно йде, не чує моє горе.

Вона глуха, вона сліпа і сильна, наче море.

Ти ж не забув осінній вальс? На тебе я чекаю.

Та осінь йде, бо мчить життя, і вороття немає…



м. Ромни, 23.10.2014.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!