Осінь
Чи пам’ятаєш ти той час, як ми ходили в гості,
Як було добре нам з тобою, як було легко й просто?
Ти пам’ятаєш наш вальс, вечірню нашу казку?
Я пам’ятаю погляд твій, притаєну в нім ласку.
А зараз – все – тебе нема, і хвора я тобою.
Чим рану лікувать мою? Чим я її загою?
Тебе нема, і день – це ніч, а ніч – темнюща днина.
У темряві я цій сліпа, я знаю, що в ній згину.
А осінь йде, вона така – панянка норовлива.
Я пам’ятаю: восени тебе я полюбила!
Була та осінь із тепла, бо скроєна з любові,
І чарувала дні життям, наївні і чудові.
Тоді бажалось так хотіть, всі осягнуть вершини,
Аби з тобою поряд буть, щоб тільки дві людини
На світі правили свій бал взаємності, кохання.
І ось розбили все слова про правду – то зізнання.
Тепер цю осінь я сама, а замість серця – шмаття.
Аби ж пожер усе вогонь, злизало все багаття!
Та ні, дурна ще жевріє любов в душі моїй наївній.
Чи буде край? Де той кінець цій забаганці дивній?!
А осінь собі мірно йде, не чує моє горе.
Вона глуха, вона сліпа і сильна, наче море.
Ти ж не забув осінній вальс? На тебе я чекаю.
Та осінь йде, бо мчить життя, і вороття немає…
м. Ромни, 23.10.2014.