На березі озера "Вічність"
з рубрики / циклу «Новели»
Тут немає сьогодні, не буває вчора і не буде завтра. Але цієї миті сиджу на березі безкрайнього синьо-індигового спокійного озера, яке мабуть не має назви. Ми називаємо його - озеро "Вічність". Тут це єдине озеро. Хтось вірив, що це море, або навіть океан. Вода в ньому прісна, тому більше підходить визначення - озеро.
Ми всі сюди потрапили в різний час. Нас поєднувало те, що ми були воїнами, на одній нещадній війні. Кожен розповідав про свій останній день, який припадав на різні проміжки часу. Останні розповідали, що ішли бої, але про закінчення тієї війни ніхто не чув. Ми віримо в те, що війна закінчилася: миттєво, завдяки перемир’ю, чи довго - завдяки перемозі. Всі тепер живуть в злагоді та мирі, тому наша пожертва не даремна. Але серед нас є ті, що не вірить в це. Можливо люди продовжують гинути, заселяючи інші береги озера "Вічність". Ми цього не бачимо лиш з тієї причини, щоб не вмирала надія. Дуже хотілося подивитися на Землю, побачити рідних, що відбувається там і що чекає в майбутньому. На Землі ми віримо, що після смерті дивимося згори на весь світ. Насправді, все по іншому. Цей світ настільки відмінний від земного, що в ньому не можливо навіть уявити прості земні істини. Але до цього швидко звикаєш. Лиш земні спогади поєднують ці два світи. Тут немає держав, немає заздрості, відсутні: брехня, злість, ненависть, біль, підлість, лукавство, підступність, поділ на кращих чи гірших, добрих і злих, правих і неправих. Лише ми тут не ідеальні, у цьому ідеальному світі. Бо ми пам’ятаємо інший світ і ми принесли його із собою. Ми завжди були патріотами своєї країни, ми ненавиділи ворогів, ми інколи боялися і в той же час наші серця наповнювалися нездоланною хоробрістю. А ще, ми любили, наші серця завжди наповнювала туга за рідним домом, за тими хто любив нас. Навіть тут ми залишалися тими, ким були. Змінюємо цей світ. Добре це, чи погано, ніколи не дізнаємося, тому що про це вже знав би кожен із нас.
Над озером літали чайки. Хвилі дивували своєю розміреністю і спокоєм. Багато з нас проходило сюди, дивитися на хвилі, вдихнути дивовижну свіжість вологого чистого повітря. У цьому новому світі є багато красивих місць, але кожен обирав це озеро, щоб зупинитися, відпочити, пригадати. Дехто сумував знаходячись тут. А ще, кожен з нас задавав питання, чому ми тут. Чому для нас виділений цей відокремлений острівок із цим чудовим озером, скелястим берегом, безкрайніми полями, зеленими луками, квітучими садами та співочими гаями. Це все, ніби платня, за ту невідомість, яку приховувала ця ідилія. Якщо тут вічність, то вона повинна поєднувати всіх, ми повинні зустріти тут рідних, друзів, які повернулися б сюди після довгої подорожі земного буття. Але тут були лише ми, воїни, що загинули захищаючи свою земну вітчизну. Нам імпонувала ця тиша, але ми відчували, що були ніби в клітці. Вона щедро вкрита "золотом" буття, але цей берег озера "Вічність" забирав найбільш цінне.
Спочатку лиш дехто з нас задавався питанням, що там, на іншому березі озера. Що можна навіть перепливти. Але більшість не підтримувало цю ідею. До того ж у нас не було човна. Згодом в серцях багатьох оселилася нестерпна туга. Не пам’ятаю хто, але запропонував, що можна дістатися іншого берега ідучи вздовж озера. Не всі погодилися покидати свої теплі оселі та іти назустріч невідомому. Але однієї миті, ми зібралися і вирушили в пошуки іншого берега. Нас було небагато, сотня воїнів із тугою в серці замість зброї, нездоланною рішучістю і відвагою.
Спочатку берег озера "Вічність" нічим не відрізнявся: рівнинний, порослий різнотрав’ям, встелений луговими квітами. Часу, днів чи ночей тут не було, тому їх ми не могли виміряти, але згодом перед нами повстали височенні гори вкриті снігом і хвойними лісами. Нам довелося покинути берег озера і піднятися в гори. Нам було холодно, холод пронизував нас наскрізь. Здавалося, що ми не повинні відчувати цей холод, але відколи ми покинули оселі на березі озера, відчували все: і спеку, і холод. Ми сповнені рішучості, переходили гори. Місцями натрапляли на скелі, які не можна було оминути. Доводилося довго збиратися на них, допомагаючи один одному. В деякій мірі, ми не готові були до цього випробування, але нам відступати було нікуди. Рубіж існує всередині, а успіх це вміння його подолати. І нам вдалося. За горами починалася знову рівнина, озеро блищало хвилястою поверхнею. Ми раділи нашій першій перемозі. В долині зупинились на відпочинок, а потім дорога. Тиша змінювалася негодою. Почалася буря. Темні хмари закрили світло, темрява, буревій і злива заполонили все навколо. Ми ледь-ледь знаходили один одного. Попереду виднівся темних обрис високої будівлі. Це вселяло надію на порятунок - бажаний сховок, де можна перечекати негоду. Ми не боялися труднощів, але безглуздо боротися зі стихією.
В середині було тепло і затишно. Лиш у вікнах шумів вітер, та стукотів краплинами дощ. Кімнат було декілька, але ми всі розмістилися у великій просторій залі. Всюди стояли громіздкі канделябри із великими незгасаючими свічками. Вічність непідвласна вогню, він не міг знищити те, що йому не належить. Свічки освітлювали стіни, високі стелі. Вони були білими, лиш на одній була велика картина. В сірих тонах, сумна. На ній тривав бій між людьми і міфічними істотами. Там був хаос. Лише внизу на картині, зображена маленька квітка. Троянда, яка була непритаманна зображеному на картині. Але в цьому і полягала вся суть. Один маленький яскравий елемент, привертав увагу більше, ніж все величезне полотно картини.
Присісти в залі майже не було де, тому більшість посідала прямо на дерев’яну підлогу. Посеред зали стояв великий стіл, на якому лежало безліч різноманітних мечів: старі, поржавілі, покинуті кимось серед вічної тиші.
- Давайте візьмемо мечі! - казав один з нас стоячи біля столу.
- Навіщо вони нам, тут немає війни, нема ворогів - відповідав йому інший.
- Ми не вміємо ними користуватися - чувся голос із темного кутка, але ті хто пробував підняти меч, з подивом розуміли, що вміють ними користуватися. В кожному з нас прокидався дух давніх воїнів, для яких меч був найвідданішою зброєю.
- Беріть мечі! - приказав головний із нас, що проявив себе як справжній лідер, коли переходили гори, тому ніхто не став суперечити. Кожен підходив до столу і обирав собі меч. Вони були різні, та кожен з нас зумів обрати свій.
Потім довго чистили свою зброю. Ніби готувалися до справжньої війни, із справжніми ворогами. Війни роблять обмежені люди з необмеженою владою, невже такі можуть потрапити сюди у цей вічний світ.
Буря тривала довго, та коли вона закінчилася, вирушили в дорогу. Ми продовжували іти вздовж озера "Вічність", інший берег якого вже був недалеко.
Згодом побачили те, до чого так довго йшли, чого прагнули. Кожен зрозумів одну річ. За волю потрібно боротися, де б ти не був, свобода не дається просто так, даремно, без бою. Попереду була велика стіна з широкими, прикрашеними барельєфами і фресками воротами. Це був вихід. Там починався інший берег. Там була справжня вічність, не обмежена кліткою, в якій ми опинилися.
Бій кожного з нас не закінчився, війна докотилася сюди, до цього здавалося мирного світу. Війна не зникає безслідно, вона триває у вічності. Демони війни були всюди. Страшні, підступні, сповнені ненавистю, гнівом, божевіллям. Вони наступали. Нам нічого не залишалося, крім того, як захищатися. Їх ставало все більше. Ми розуміли важливість бою, хоч нас було значно менше. Ми завжди мали вибір і навіть тепер.
Бій тривав вічність. Тут не можливо інакше. Відступали демони, відходили ми, але ніхто не поступався. Коли нас почали покидати сили, несподівано побачили всіх друзів-воїнів, що залишалися на березі озера "Вічність", в той час коли ми пішли назустріч незвіданому. Тепер тут були всі, разом, єдині. Вони також були озброєні мечами, сповнені рішучості і сили.
Ми боремось за свободу. Ми переможемо, обов’язково переможемо, інакше не може бути…
Селекція, 09.11.2014