Помираючи
Біла стеля, білі стіни, біла підлога – усе біле. Тільки повітря чорне та ядуче, в`язке й мертве. А десь іще й скрипка лунає…
Тоня заплющила очі. Зрозуміло, що то за музика. Усе своє коротке життя дівчина хотіла навчитися грати на… скрипці, але постійно не вистачало то часу, то грошей (де вони, зайві, у сироти?).
Тепер уже не вистачить життя, тобто залишилося декілька днів. Але що за цей час устигнеш? Нікого не поцілуєш, не помалюєш, не погуляєш вулицями міста… Навіть не спробуєш пошукати матір чи батька.
Чомусь про таке замислюєшся помираючи, коли вже надто пізно. А до цього ж часу можна було робити все що хочеш: кохати й ненавидіти, шукати та знаходити, мріяти й кататися на каруселях!
Від цієї думки Тоні стало боляче, і вона заплакала, видушуючи з себе останні сльози, останні солоні крапельки, що зазвичай приносять полегшення. Та не цього разу і більше ніколи.
Як же хочеться саме зараз прожити ці вісімнадцять років по-іншому, зовсім не так!!!
Тоня розплющила очі й затуманеним поглядом обвела палату. Чому вона про це думає? Чому не молиться, хоч і знає, що скоро помре? Чому ліва рука забинтована, а пальці – як у скелета? Чи вона вже і є мрець?
Знову заплющила очі, подумала, що йде у вічність, що її забирає СНІД. Зрозуміла – це останні хвилини.
м. Ромни, 27.11.2014.