ЗИМОВИЙ СОН АННИ
Анна ніколи не вірила у сни. Усе підтверджувала тим, що багато працює, думає, тому й мозок переробляє усю цю інформацію під час сну. Але протягом двох тижнів вона прокидалася від незнайомого голосу, що кликав її. Вона бігла на цей поклик по встеленій квітами галявині. Розгортаючи руками гілля розлогих дерев, помічала, як від теплих променів сонця іскрилася трава… На душі був спокій, а у ногах легкість, хоча у реальному житті вона уже 3 рік була прикута до візка. Анна забула, що таке відчувати під ногами землю, спотикатися об камінці, які не боляче лоскотали її стопи. Боса, щаслива бігла на той чоловічий голос, який манив її у невідому далечінь. Ось-ось і вона побачить обличчя незнайомця, який щоразу стояв до неї спиною. Враз залунав телефонний дзвінок і дівчина прокинулася. На її скронях виступили дрібні краплинки поту.
– Алло, відповіла на нерозпізнаний номер.
Голос у слухавці повідомив, що її запрошують на нагородження до Києва. Її роман став переможцем літературного конкурсу.
Анна у ту хвилину не усвідомлювала ще до кінця, що це відбулося з нею.
– Мамо, тату, – почала кликати збуджено дівчина.
– Доню, що сталося? – збентежені Анниним криком влетіли до кімнати батьки.
– Мій роман переміг на Всеукраїнському конкурсі! Я така щаслива! – витираючи з очей сльози прошепотіла дівчина.
Того дня у їхньому затишному будинку було свято. Прийшли рідні, друзі, щоб привітати Анну з цією радісною подією.
Багато ночей вона провела за комп’ютером, пишучи життя вигаданих нею персонажів. Мов меланхолійна, не відриваючись від клавіатури, годинами віддавалася мистецтву. Виснажена, вичавлена, немов лимон, засинала лише під ранок…
***
На дворі пролітали величезні сніжинки. Анна ловила їх і розглядала зображені на них візерунки.
– А вони такі ж різні, як і люди. І доля у них така ж, з’явитися у цей світ і зникнути…
– Доню, знову фантазуєш? Зараз ми виберемо тобі найкрасивішу сукню. Ти будеш найвродливішою на цьому вечорі, – посміхнулася мати, штовхаючи вперед інвалідний візок.
Анна була з дитинства фантазерко. Полюбляла багато читати, писала поезію. У школі – улюбленицею літературних вечорів. Цей талант вона перейняла у свого біологічного батька. Колись і він писав для її матері романтичні поеми. Проте не до кінця усвідомив свої почуття, обов’язки, коли дізнався, що та чекає на дитину. Він зник одного дня з їхнього життя, мов вранішній туман, не сказавши жодного слова. Але Лариса залишила дитину, тепер ось яка чудова у неї донька! Згодом закохалася і вийшла заміж за іншого, того, хто прийняв її таку, як вона є, на руках з дворічною дитиною.
Анна ніколи не дорікнула матері, для неї був справжнім батьком той, хто протягом років віддавав їй усю свою любов, підтримував, заспокоював у найважчі хвилини життя.
Той випадок у парку атракціонів був переломним моментом у житті їхньої родини. Розважаючись на каруселях, на великий швидкості і висоті, обірвалося кріплення до сидіння, на якому була Анна. Усе це відбувалося на очах у багатьох людей, в тому числі і її батьків. Дівчина полетіла униз, сильно забившись об землю. Як лишилася живою, знає, напевно, лише сам Господь. З тих пір її життя перетворилося на існування. Жива, але нерухома, перебувала у шоковому стані. Численні операції, реабілітація допомогли відчути кінцівки рук, але стати на ноги так і не змогла.
***
Нагородження пройшло чудово. Анна посміхалася, приймала вітання від інших відомих письменників, які були присутні того дня. На фуршеті до неї підійшов молодий чоловік, потиснув їй руку і представився:
– Мене звати Валерій. Я один із членів комісії. Здивували ви нас, юна леді.
Анна подякувала і ніжно усміхнулася у відповідь. Але він продовжував з нею говорити, розпитувати… Спочатку дівчина соромилася, але не зогледілася, як почала вільно спілкуватися.
Повернувшись додому, довго не могла заснути, перевертаючись з боку на бік. Чомусь увесь час Валерій стояв перед її очима. Вона відчувала його доторк пальців на своїй руці, легкий аромат дорогих парфумів…
Наступного дня він зателефонував їй… Спитав, як справи і чи не хотіла б вона випити з ним по чашці ароматної кави.
Довго мовчала у слухавку, проте погодилася… Валерій приїхав за нею на дорогому автомобілі. Батьки лише переглянулися між собою, хвилювалися чомусь…
Ці зустрічі продовжувалися… Але дедалі більше насторожували батьків.
– Доню, ми хвилюємося за тебе… Що відбувається? Чому цей молодий чоловік зачастив до нас?
– Мамо, ми просто спілкуємося. Він мій друг!
– Анно, зрозумій, чоловіки не можуть бути друзями, – погладила доньку по плечу.
– Чому це, мам! Мені добре з ним, спокійно. Він дуже хороша людина, ти коли поспілкуєшся з ним, усе зрозумієш…
Того дня Валерій залишився у них на чай по запрошенню Анниної мами. Доки дівчина одягалася у своїй кімнаті, Лариса не витримала і промовила:
– Валерію, я усе розумію, дружба, спільні інтереси, але…
– Так, я так і знав, що ви рано чи пізно мене про це запитаєте, не дав договорити. – Я кохаю Анну. Я зрозумів ще тоді, на фуршеті, що вона моя…
– Ви розумієте, що ви кажете? – підвищуючи тон промовила жінка. – Вона прикута до інвалідного візка. Ви не витримаєте довго цього, через рік, а то й раніше покинете її, а вона страждатиме. І так натерпілася…
Анна стояла і слухала це все. З очей, мов безугавний дощ, полилися сльози.
– Так, мамо. Ти права. Я обуза. Для усіх вас… І ще комусь додавати клопотів я не хочу. Валерію, іди..
– Але, Анно…
– Іди прошу… І не приходь більше, забудь мене… Усе це безглуздо…
– Доню, пробач, кинулася до неї мати, проте Анна, мовчки обернувшись, поспішила до своїх покоїв.
Минав грудень. Дівчина не виходила зі своєї кімнати, навіть не торкалася до комп’ютера. Лише дивилася у вікно, спостерігаючи, як змінюється погода.
Аннина мати не витримувала цього більше. Дізнавшись домашню адресу Валерія, подзвонила у двері його квартири. Піднявши очі, завмерла… Перед нею стояв той, хто залишив її одною на четвертому місяці вагітності, зникнувши назавжди з її життя. Серце у жінки голосно забилося. Вона спантеличено обернулася і побігла вниз сходами.
– Ларисо, Ларисо, зачекай, - навздогін гукав чоловік… Він одразу її пізнав, як і вона його, не зважаючи на роки, що вибілили їхні скроні. Зупинилася, віддихалася, поглянула пильно в його очі…
– Не може бути…Валерій твій син?
– Так, ну… як сказати… Ні, ми його всиновили ще зовсім маленьким. Своїх дітей не мали. Ти знаєш, я часто згадував тебе. Навіть думав, що за мій гріх Господь не дав нам із дружиною дітей…
– Годі, годі, не хочу нічого чути…Прощавай!
– Зачекай, Ларисо. Що передати Валерію… Він у від’їзді.
– Уже нічого, – процідила скрізь зуби і зникла за рогом будинку.
Проте не усе було так, як вона хотіла. Валерій дізнався про її візит від батька, який наче на сповіді розповів йому усе, що накоїв у молодості. І в той момент усе так переплелося… Здавалося, мозок Валерія ось-ось вибухне…
Хлопець не витримав, не міг більше сидіти склавши рук і примчався до Анни. Мати не стояла на шляху, лише кивнула у бік Анниної кімнати. Із-за дверей чулася голосна розмова, Анна плакала. А потім усе затихло. Стало так тихо, що можна було рахувати хвилини разом із тіканням годинника.
– Нарешті, - прошепотіла до чоловіка, пригорнувшись до грудей. – Помирилися, тепер усе буде добре. Усе буде добре, - ще раз повторила, видихнувши біль, накопичений за цей важкий місяць.
І справді, усе налагодилося. Анна була щасливою поряд із Валерієм. Після Різдвяних свят вони полетять до Німеччини на операцію, кошти на яку дав Аннин біологічний батько. Вона пробачила йому… Хоча було важко. Інколи він телефонує їй, питає, як самопочуття…
Одного дня, гуляючи в парку з Валерієм, пригадала свій дивний сон. На це загадково усміхнулася, тому що зрозуміла – сон дійсно був віщий. Пройде час, і вона бігатиме по всипаній квітами шовковистій траві. На зустріч щастю, так, саме щастю, яке кликало її увесь час за собою. Тепер вона знає його в обличчя. Це – її коханий Валерій.
31.10.2017 20:11 