Сонце дитинства
Передмова.
«Скажіть мені, чи можливо не полюбити полтавське село побачивши оці глиняні білі хати покриті очеретом, цвітучі зелені сади і гаї з пахучими вишнями, яблуками, грушами, шовковицею, з вербами біля мосту. З просторими городами, де крім картоплі, буряків, цибулі, огірків, маку, (хіба все напишеш), сяють своїм золотим світом, тисячі «маленьких сонечок» - соняшників. З величезними полями, яким нема кінця і краю. А небо. Спробуйте уважно подивитись у те сине, чисте, українське небо, лежачи на возі, або у сіні в степу.
Та хіба може взагали якась людина, побачивши усю цю красу, зостатися байдужою. Мабуть тільки якийсь дурень. Скільки тематики у українського села для письменників, поетів, художників. Далеко йти не треба. Ось погляньте, прямо на головній вулиці, на стовпі, живуть лелеки у своєму величезному гнізді, нікого не бояться, а навіть розуміючи правильність вибраного міста проживання якби кажуть людям: «Ану ставайте у чергу, кому принести «маленький подарунок».
Ранок.
Двір баби Ївги, так звали Євгенію Пилипівну Дійкун, стояв з краю села не відрізняючись нічим від інших. Невелика глиняна хата була покрита очеретом, у якому постійно жили оси або шершні. Далі: літня кухня, два здоровенних сараю, де зберігалися великі запаси пшениці, кукурудзи, насіння, комбікорму. Потім ще: загін для гусей, корівник, курятник, свинарник, клітки для кролів, колодязь, собача будка. Садок з вишнями, яблунями, грушами, абрикосами, город соток з сорок. Всього вдосталь, жити можна.
Ранок. На дворі ще нікого. Баба Ївга, маленька, але швидка і енергійна жінка, покормила і вигнала пастися худобу. Затопивши піч, змісила тісто, внуки ще спали.
Андрійко спить на печі разом з старшим братиком Миколкою. Він просипається першим, оглядаючись кругом протирає очі і потягаючись під ковдрою думає: «Оце таке ліжко, на ньому можна і спати і пиріжки пекти.
Пахне глиною. Маленьке віконце замазане на половину крейдою пропускає сонячне світло ранку. Андрію трохи жарко. Тріщать дрова у печі і щось грюкає. Андрій знає що то баба пече хліб і готує сніданок. Може і пиріжки теж печуться, до яких він охочий.
А під піччю пищать курчата, квокче квочка яку торкати не можна бо ще вдарить. Але в неї крім своїх діток-курчат є ще гусятко, якого квочка чомусь покинула, і гусятко буває часто плаче. Тоді Андрійко з ним грається, вони друзі, куди хлопчик біжить туди і воно.
Для Андрійка все це майже як у казці. Після міста, де він живе з мамою, батьком і старшим братиком потрапляєш у якесь минуле. Нема ні туалету, ні ванни, ні навіть крану з якого тече вода. Немає ніде величезних кам’яних домів, асфальтних доріг з бордюрами, світлофорів, тролейбусів, трамваїв і усього того до чого звик Андрій у місті. У цій казці йому подобається. Двері ніде не зачиняються, йди куди завгодно, у любий двір. Не треба чисто одягатися і боятися як дома що станеш брудним. Колись йому так вдалося вимазатися, ловлячи сіткою рибу з одним сільським хлопцем Васьком, що його і собака Рекс не впізнав, почав на нього лаяти.
«У деревні гарно» - одного разу промовив Андрійко, граючись з сільськими хлопцями.
«Деревні» - реготали хлопці ще з зовсім малого Андрія, - «сам ти деревня, приїхали з Донбасу їсти ковбаси, а розмовляти не вміють».
Насправді йому тут дуже подобалося. Повний двір худоби і маленькому Андрію дозволяють за цим дивитись. Кожний вечір після дойки можна гладити телятко. А недавно випала нагода, з дядьком Сергієм «пасти чергу», сільське стадо корів. З справжнім батогом, як дорослий. Перший раз там у степу, Андрій побачив гадюку, і дуже злякався. Лягаючи спати думав: «А чи не приповзе сюди ота гадюка, страшно», - тай заснув так. А коли прокинувся вранці, сказав собі: «Та ні, не приповзе, А якщо приповзе, я її лопатою».
Андрій злазить з печі звертаючись до баби, як його вчила мати.
- Доброго ранку бабуся.
- Встав вже, - каже баба, пораючись рогачем і посміхаючись онуку.
- А що ви робите?- питає Андрій одягаючи штани.
- Хіба не бачиш, на стіл подивись.
- Ой і пиріжки є, - радіє хлопчик.
На величезному столі лежать тільки що виставлені з печі, здоровенні буханки білого хліба і ціла гора з маком пиріжків. Баба витягає останній лист пиріжків і висипає їх на стіл. Тоді прибирається, вичищає все від тіста, збирає посуд, щоб нести на вулицю мити.
Андрій дивиться на неї мовчки, особливо на бабину праву босу ногу, де другий палець чомусь лежить на першому. Це якось для Андрія страшно. Потім надівши футболку, а на голову солдатську пілотку з червоною зіркою Андрій обдивляється по стінам на яких висять дуже багато різних фотографій, або як каже баба фотокарточок. Він це завжди любить робити. Майже нікого хто знаходиться на тих старих фотографіях, вбраних рушниками, він не знає. Якісь діди з білими бородами, незнайомі дяді й тьоті. Тільки біля вікна є фотокарточка де зображені тато з мамою і він з братиком Миколкою. А у кутку зверху висять ікони. На них Андрій завжди дивиться з цікавістю. Що воно таке він не розуміє бо ніде більше цього не бачив, ні дома ні в дитячому садку, а спитати чомусь боїться. Але він впевнений, що коли стане дорослим буде обов’язково знати усе.
- Андрійко, ану поможи мені, - каже баба, «вертаючи хлопчика на землю», - бери оту миску і неси за мною.
- Бабуся, а дасте мені сьогодні увечері подоїти Березку, ну хоч трошечки, трошечки, - насідає на бабу онук.
- Обов’язково Андрійко, навіть сам будеш заганяти її у сарай, якщо не боїшся.
- Не боюсь!- кричить хлопчик радіючи.
Вони йдуть у двір до колодязя, мити посуд. Баба дивиться на онука і думає: «Оце зараз весело у дворі. Поприїжджали усі з свого городу. А закінчиться літо, знову буду сама сидіти у хаті, слухаючи ночами радіоприйомник.
Таня, старша дочка, привезла Миколку і Андрія. Миколка вже дорослий, самостійний хлопець, йому чотирнадцять років. Він у мене тут у дворі й виріс. З дідом куди тільки не ходив. А Андрію ще тільки сім, восени він піде до школи у перший клас. Дуже він любить тварин, усіх би жалів, он як з гусятком носиться.
Разом з Танею приїхав і син Сергій з Оксаною і моїм самим меншим онуком Павликом. Павлик ще зовсім малий, йому три роки.
Сергій разом з Оксаною ще у чотири години ранку прокинулись і пішли косити сіно. Дуже хоче Сергійко корову ще на рік залишити, щоб дітям молоко було справжнє. Але довго цього не буде, може ще рік подержу тай годі, бо вже й так руки відриваються. І як вони там у городі те молоко з порошку п’ють. І яке ж воно?
Ну що оце вони там у себе в дома і сонця у тих височезних кам’яних будинках не бачать. А у мене як тут гарно, вийдеш на двір і далеко видно. Он і дорога, дивлячись на яку все ждеш когось. І міст, як він ще не упав сердешний, скільки себе пам’ятаю і він стоїть. Ще коли у війну німці заходили у село, біля мосту гусей побили. І далі, Кобиляком, далеко видно. Он пшениця колгоспна як гарно росте. Е, а то чи не мої гуси до неї підкрадаються».
І баба Ївга, на всю вулицю, почала кричати на гусей.
- Гечки, гечки, гелля, гелля!
Почувши хтозна звідки ці дивні звуки, гуси навіть трохи повернули обабіч, бо мабуть розуміли що у пшеницю йти не можна, але тільки трохи, і знову попрямували ласуватися.
- А бодай вас пранці поїли! Андрійко! - звернулася баба до онука який був поруч, - Побіжи, заверни гусей, бо ще голова колгоспу буде їхати та побаче. Андрійко, та не біжи так дуже щоб бува не впав. От яка гарна дитина.
Андрій побіг захвативши довжилезну ломаку, але швидко бігти не виходило. Він був босий, а на дорозі після дощу машини повивертали такі кучугури що голими п`ятками, бігти було не дуже приємно. Але Андрій не звертав на це уваги. Він завжди у селі, ходив босим, як це робили усі сільські хлопці. Та одного разу вжалила його за ногу бджола, так він кричав тоді на все село – «Мамо, збирай сумки, поїхали звідси до дому, тут бджоли кусаються!». Але це було у тому році. Зараз Андрій не такий, він вже дорослий і восени піде до школи. Одне тільки він боявся, якби оце не наступити на гадюку. Яка шкода що нема з ним тата, начальник не дав відпустки. З татом він би не боявся.
Андрійко проганяє гусей з пшениці. Вони піднімають величезний гомін, деякі розмахують крилами і шиплять. Але у Андрія ломака, і він гоне гусей бігом, щоб більше не прийшли, аж до дамби.
На дамбі, біля води, є чим займатися хлопцеві: «Ну чому у нас дома у місті, - думає хлопчик, - нема такого як тут. Вийшов з під’їзду а поруч річка тече, і лови собі рибу. Але там замість річки, дорога. І завжди і в день і в ночі, по тій дорозі їздять машини».
- Андрійко! - кличе його мати з двору махаючи рукою, - йди снідати!
Хлопчик біжить що духу по м’якій траві яка пахне ароматами природи і з цікавістю спостерігає як по дорозі повзе величезний трактор, розгортаючи грязюку і тягнучи за собою щось величезне. Андрію хочеться заглянути у кабіну до тракториста. «Як він отам ті ричаги повертає. Та нічого дивного, - думає хлопець, - мій тато теж так уміє».
Андрій підбігає до матері тай питає, чи не приїде до них тато.
- Пішли снідати усі вже чекають, Андрійко тебе нікуди посилати не можна, завжди гукати приходиться, - сердиться Таня, а тоді доповнює, - може ще й приїде якщо начальник відпустить з роботи.
Андрій йде за братом Миколкою у хату і думає: «Хто ж ото такий начальник, що до нього тата не відпускає. От я виросту, стану солдатом, тоді тому начальнику покажу».
Вони йдуть біля роздітого по пояс дядька Сергія, який прийшов з покосу і вмивається прямо у дворі. Його молоде тіло з міцними м’язами виглядає надто ефектно. Оксана, статна молодиця з червоними щоками від роботи, з відра ллє йому воду на спину і для сміху підливає так щоб текло у штани. Сергій кричить і сміється, Оксана теж. Таня побачивши це посміхається і хитає головою - мов чи не любов.
- Синку, - питає Євгенія Пилипівна, - у лісо-смузі, біля кукурудзи, все пройшов?
Сергій втирається, взявши рушник у Оксани і киває головою.
- Кажу йому, - розповідала Оксана, - хвате вже на сьогодні, другим разом закінчимо. Так ніт, як став, так і не зупинився, поки не пройшов усього.
- Він у мене працьовитий, каже Євгенія Пилипівна, - мій синочку, - цілуючи його небриту щоку, - як батько.
- Так може, мамо, за роботу я і на чарку заробив.
- Ну що, прийдеться налити. Це теж як батько, після роботи любив.
- Та йдіть вже в хату їсти, - каже Таня держачи на руках маленького Дмитрика, який тільки що прокинувся і хникає за мамою. Побачивши матір дитина тягнеться до неї. Оксана бере його на руки, голубить. Дмитрик у матері одразу заспокоюється і показуючи на клітку з кролями промовляє.
- Хочу зайчика.
Спогади української жінки.
Посідавши за стіл снідають. Андрійко сидить біля брата Миколки і поволі їсть жирний пахучий суп з гусячим м’ясом. Така їжа йому не дуже подобається. І пиріжки після жирного супу він не дуже б їв. Йому хочеться поїсти те чим вони начинені, солодкий мак. Колись Андрій, поки нікого не було, повиїдав з середини мак з пиріжків як у казці про хитру лисицю, тай так і залишив. Коли про це взнали йому перепало, другий раз такий номер не пройде. Миколка теж без апетиту щось ложкою шукає у тарілці. Протилежно їм, дядько Сергій випивши чарку доїдає першу порція супу і просить добавки, відкусивши цибулину він каже.
- Завтра скошу все що залишилося у балці за кладовищем, тай можна йти до бригадира Васька Грищенківського, домовлятися за коняку, та поки ми усі тут, привезти сіно у двір.
Євгенія Пилипівна хитає головою.
- Оце як би був батько живий, то і балачки не було б. Якось цей Васько заходив до нас, і згадував про батька. Казав, який був робітник, любу роботу зробить.
Андрійко дивиться на бабу і уважно слухає. Хлопчик зовсім трохи пам’ятає діда, але для нього це хтось великий.
- Мамо, каже Таня, - сьогодні їдуть баби на буряки?
- Зараз кожний день їздять, а тобі навіщо?
- Хочу побачити Олену.
- Яку це Олену, Приймаківську?
- Егеж. Як вона живе?
- Та нічого, Бога хвалити. Підеш увечері, побачиш свою подругу. Зараз оце вони усі на роботі, літом у селі відпочивати ніколи. А Олена ланкова, так що у дворі не засидиться. Бідні баби, чи просто з ранку до вечора стояти рачки на сонці і полоти гектари буряків, щоб країні був цукор.
Мати Андрійка, Таня, знала як живе Олена. Колись вони удвох ходила до хлопців дівувати, були гарними дівчатами і вдало вийшли заміж. У обох народилося по двоє дітей. Тільки у Тані були хлопчики, а у Олени – дівчатка. Це ставало причиною смішних балачок.
Тільки Олена залишилася жити у селі, а Таня виїхала у місто. Тепер коли подруги бачились, Олена часто плакала, бо на вигляд була майже у двічі старше. Завжди у роботі, у тому замизканому платку, і руки у які пов’їдалася земля. Таня у місті, на вигляд була значно краща. Іноді модні костюми і плаття купувала, тай одягати їх було куди. А то ще бувало у перукарні зачіску собі зробить.
- А як тітка Вляна? - продовжує Таня, питаючи про сусідку, - після смерті дядька Саша, буде продавати корову? – а тоді погрожує пальцем Андрію, - ану їж.
- Гаряче мамо.
- Під носом віялка.
- А що оце робити, - відповідала Євгенія Пилипівна, - Я з нею балакала, вона все плаче за чоловіком. Перший рік дуже важко після смерті близької людини. Тридцять сім років прожити, це ж не просто так. Головне сумуєш. Постійно він тобі вчувається, пам’ятається. Речі його скрізь. Он досі картуз нашого батька на своєму місті висить. Вона каже: " оце додержу корову до зими і все, а потім прийдеться продавати чи зарізати, однак сіна не буде".
- А що ж воно Олег, - питає Сергій, - синочок її любимий, не являється?
- Не було вже мабуть років з три.
- Хіба тільки у одній Уляни таке горе, - продовжує Євгенія Пилипівна і у неї червоніють очі, хіба не видно, що на селі зовсім мало зосталося молодих за віком людей. Дітей так зовсім не має. У школі, казали, всього шість учнів залишилось. Коли ми помремо, хто після нас зостанеться? Той рік Наталка Юхнівська, продала корову. Взимку захворіли обоє дід і баба Ущенки, зарізали бичка, а корову здали у колгосп, зараз купили козу, яка ніяка худоба. Раптом баба замовкла дивлячись на онуків, які сиділи і поволі цокали ложками.
- Миколка, а що оце ти робиш?
- Що я роблю, нічого не роблю.
- Що ото ти по краях на тарілку повитягав.
- Він завжди так, - втручається Таня, - не любить піджарку з салом.
- Сало не любить? Дитино, хіба так можна, ану убери, щоб я ото не бачила.
Миколка сердиться.
- Бабуся, воно не добре. Фу.
- Диви які стали, сало фу. Оце так. Якби я малою таке втіяла, накормили б мене тато.
- Нічого, - раптом промовляє Сергій, - ми ось після обіду підемо сіно перевертати і Миколку з собою візьмемо, він там апетит нагуляє.
- Понавчилися там у городі, - не вгамується Євгенія Пилипівна, - тепер і сало їм погане. Це ви такими виростите, що до вас і на козі не під’їдеш.
- Мамо, - перебиває її Сергій, - не лайтесь, краще розкажіть як самі їздили, і у Крим, а потім в Сибір чи Казахстан, де вас там тільки не носило, бо ми ще й досі до пуття усього не знаємо.
Євгенія Пилипівна дивиться на всіх не знаючи що казати, потім нарешті промовляє.
- Оце ви не рівняйте. Зараз люди, можна казати, на маслі живуть, а ми тоді траву їли.
- Мамо, так розкажіть де ж ви їздили, - продовжував питати Сергій.
- А чого розказувати, страшний був час, не приведи господи.
- Кажуть ви раніше оце десь у лісі, у Кобиляці жили. Це так? – підключається до розмови і Таня.
Євгенія Пилипівна чомусь зовсім замовкла і щось думаючи дивилась у вікно. Спогади про минуле викликали у неї якісь хвилювання. Потім, вже якось заспокоївшись вона почала розповідати.
- Коли я була малою, ще до революції, люди, оце ось тут у нас, жили хуторами. Наш двір у такому місті був, це в туди йти де тракторна бригада, що тільки к одного боку ліса не було, а то кругом ліса і ліса. Як же гарно там було. Тільки якось стерли у нас пам`ять про це. А там і могили зосталися. Та ось той рік у нас такий булевій пройшов, дерева валяв, що зараз в те місто мабуть не вже не пройдеш.
- Як же ви там мамо жили, скільки у вас землі було, що садили? - все питає Сергій.
- Та нічого собі жили. Було нас у батьків восьмеро дітей. Це ви їх усіх і не знаєте? Ну дядька Михайло і тітка Галька вам відомі. А от Домаха і Федосій ще малими вмерли у голодовку, вже я і не пам’ятаю де їх могили, потім Ванько і Толька загинули у війну. А якби усі живі зосталися, уявляєте скільки у нас родичів зараз було б. Нас середняками тоді називали. Була у нас коняка, корова, було землі гектара чотири. Був плуг, борона, на двох спрягалися з сусідом. Садили те що і зараз6: пшеницю, жито, овес, просо, кавуни, соняшники. Коли у революцію куркулів розкуркулювали, то потім і у нас усе в колгосп позабирали. А хутори заборонили, і усіх звезли в село в колгосп.
- Шкода вам було. Нікуди скарги не писали?
- Та ніт. Що нам казали, те й робили. Оце німці ці проклятущі два рази приходили з війною. Хто б тільки знав як я не навиджу цю военщину. Щоб ви оце знали, літом сорок першого року я вже була вдовою, бо прийшла похоронка на Таніного батька. На нього щей досі пенсію отримую а самого й забула який він оце й був. Страшна почалася війна. Мамо казала що Сула була червоною від крові, коли через неї проривалися війська Київського фронту.
- Ну а скажіть куди ж ви їздили. У Крим чи у Сибір, - продовжує все питати Сергій.
- От все йому цікаво, - сміється Євгенія Пилипівна, - У тридцять шостому році я вийшла заміж за молодого охвіцера, лейтенанта, потім народилася Таня. А через якийсь час ми поїхали до міста призначення чоловіка, у Челябінську область, город Дзержинськ. Потім його забрали на Фінську війну, а ми там залишились жити. Це було не довго. Чоловік прийшов з війни поранений і ми повернулися назад у село. А тоді знову війна. Казали мені що вбито його десь у Білорусії, майже у перших числах війни. Спочатку похоронку зберігала, а потім оце хтозна куди вона поділася.
А у Крим це ми вже їздили після війни. Там тоді роздавали хати кримських татар. Я вдовою була, на руках Таня маленька і мамо. Ось ми втрьох і поїхали. Тоді багато хто виїжджав легкого життя шукати. Та чого і не жити, море майже поряд. Тільки не до душі оте все було, через пів року повернулися ми знову назад. Мамо казала: «Поїхали доню звідси, будемо дома вмирати, а не отут у цьому камінні». Отак наші мандри і закінчилися. Потім вийшла заміж, Сергійко, за твого батька, та ось оце і живу ще досі, а його вже третій рік як нема.
- Мамо, а скажіть яким був дід Пилип, бо про нього нічого не відомо, а бабусю я пам’ятаю.
Таня промовляє:
- Бабуся така добра була, мене дуже любила.
- Це так, - киває головою Євгенія Пилипівна, - правду любила, ніколи не промовчить. Коли німці у війну прийшли і гусей різали вона на них з кулаками кинулася. Думали що і застрелять.
- А дід який був?
- Батько був тихий, мовчазний, але як подивиться своїми очима. Та який хазяїн, все щось у садку та на городі чаклував, багато що вмів по садівництву. Дуже дітей любив, майже кожного вечора нам казки розповідав. Потім захворів дуже і помер. А як його не стало тоді й голод почався, кропиву, лободу їли, млинці робили з листя липи. Багато хто вмирав. Коли голод куди хочеш, з горя забіжиш. А зараз оце бачиш і сало їм погане.
Андрійко аж завмер, дуже йому подобається слухати як було раніше. « Скільки ж ото – думає він, - треба людської крові, щоб вода у Сулі, в якій він спіймав першу у своєму житті рибу, стала червоною від крові?». Тоді Андрій пригадує свою іграшку, якою він грається у війну. То ржавий ствол і ствольна коробка, все що залишилося від німецького автомату. «Може і з нього стріляли по нашим бійцям. А у бур’яні, за корівником, лежить величезна гільза від снаряду.
Баба змовкла, встала зі столу, почавши підмітати полицю. Таня і Оксана теж почали прибирати стіл.
«От був час, - думає далі Андрій, - якби зараз по тим німцям постріляти.» - він доїдає пиріжок з маком і запиває його пахучим молоком. А тоді міркує: «Якби після сніданку мати або баба не послали його щось робити". Не обійшлося, послали рвати траву для кролів, цілу сапетку.
Андрій рве траву кролям майже кожного дня. Це його обов’язок. Трави кругом повно, з цим проблем нема. Мати навчила Андрія яка трава годиться, а яку краще не торкати. Поряд де розмістився хлопець, ростуть здоровезні буряки. «Мабуть ніде у світі таких здоровезних немає, думає хлопець, - Якщо я поповзу під їхнім листям ніхто мене не замітить. Зараз нарву трави кролям, а потім можна буде погратися з утятком. А тоді полізу на шовковицю, вона зараз дуже солодка. Можна буде попрохати Миколку щоб потрусив її на половик, може тоді баба вареників з шовковицею зробить на обід.
Далеко по схилу гори Андрію видно як пасуться корови і запах кізяків і зліва і зправа лоскоче носа. А трохи далі буряків сяють соняшники, і земля така чорнюча, чорнюча, своя, рідна земля.
Малий кавалерист.
Після обіду Андрійко хотів піти погратися до сусідського хлопчика Васька, з яким він товаришував. Але його не пустили тому що усі дорослі були зайняті своїми справами. Баби не було чогось дома. Оксана з малим Павликом полягали спати. Дядько Сергій і Миколка з мамою пішли перекидати скошене сіно.
Мати крикнула на Андрія щоб з двору ні ногою.
«Добре що спати разом з Павликом не поклали, - думав Андрійко зоставшись у дворі один, і перебираючи у голові свої постійні справи, - чим би зайнятися». Тут він звернув увагу на курей які мирно паслися у купі гною. Нарешті вибір був зроблено. Набравши грудок, Андрій став підкрадатися до курей як можна ближче. Де на колінках, де бігом, а де і просто повзти на животі. Прибувши на огневий рубіж він скомандував собі:
- Батарея, три снаряда, приціл п`ятнадцять, - замахуючись грудкою в курей, але так щоб бува не прибити яку. В цих командах він нічого не розуміє, але так кричали артилеристи у кіно.
- Біглий вогонь!
Грудки летять, одна за одною, розсипаються на землі у різні боки роблячи пилюку. Від цієї несподіванки кури піднімають великий галас, ко-ко-ко-ко, розбігаючись у різні боки. Почувши це сусідка, баба Уляна, кричить на Андрія через тин:
- Андрійко, що оце ти робиш. А як я матері скажу.
Андрійко нишком біжить з одного кутка двору в інший, сердячись що його застукали у самий жар гри, а у голові вже нова справа. В цьому кутку, біля свинарника, низький паркан і хлопчик ще вчора влаштував його для гри у кавалериста. На колу пов`язаний мотузок, стара кухвайка лежить як сідло - чим не кінь. Поряд вистругана Миколкою з дерева шабля. Тепер Андрійко кавалерист, такий як у кіно про Чапаєва.
Андрій скаче, мабуть галопом, у атаку. Білі тікають, червоні наступають.
- Ура!, - кричить хлопчик на весь двір.
Але на цей раз якось не так, чогось не вистачає: «Учора тут було гратися значно краще, а сьогодні вже не хочеться, Може це від того, - думає юний кавалерист, що його коняка на справжню зовсім не схожа. - От якби мені дали справжню, такого як у дядька поштаря, який розвозить газети. У його коняки є сідло і стремено і вуздечка. Тільки дядько поштарь безумовно не дасть».
І тут Андрійку прийшла у голову блискуча ідея. «Якщо коня справжнього не має, чому б не покататися зараз на свині. Погляньте яка вона величезна, наша Машка, бо дають їй їсти цілими відрами».
Свиня лежала у своїй загородці хрюкала і ніяк не підозрюючи що її зараз чека. Андрій довго не роздумуючи відкрив двері загородки свинарника, зайшов туди і хотів сходу заскочити на свиню поки вона лежить. Але у Машки вийшло скоріше, вона вскочила на ноги, легко відпихнула нашого кавалериста у бік і побігла через відкриті двері у двір. Андрійко перелякався що попаде, схватив дрючок і почав бити свиню що сили, заганяючи її знову у сарай. Тільки у нього нічого не виходило. Свиня не звертала на хлопця ніякої уваги, рила своєю пикою землю, роблячи у дворі здоровенні довгі канави. Що буде якщо свиня побіжить в город? Але у цьому Андрію пощастило, свиня попрямувала в другому напрямку до воріт і вискочила на вулицю, прямо на дорогу. Хлопчик ніяк цьому не зміг заперечити. Він біг за Машкою позаду, кричав і плакав.
Якраз по дорозі, у цей час, їхала вантажна машина з робітниками у кузові.
- Стій! Стій! – кричали вони водію.
Машина зупинилась. Троє чоловіків зіскочили з кузова і погнали свиню у двір.
- Ти Дійкунівкький? – спитав Андрія один з них.
Хлопець мовчав бо забув бабине прізвище.
- Кажу, ти Дійкунівський, син Таньки?
Андрій кивнув головою, боячись цих чужих дядьків, бо ще свиню вкрадуть.
- А навіщо ж ти її випустив, - казав другий, - це ж тобі не іграшки, вона і вкусити могла.
Насилу свиню загнали.
- Ох і влетить тобі сьогодні хлопче, - казав третій у брудному картузі.
- Спасибі дядю, - пропищав Андрій.
- Та нічого собі спасибі, - вже сміявся дядько у брудному картузі. – Тепер баба Ївга від пляшки не відвертиться. Іди дитино додому.
Усі хто був у кузові машини з нього теж реготали.
Коли машина від’їхала Андрійко сів під кущем і заревів ще сильніше.
- Оце покатався, шепотів він собі під ніс, витираючи брудними руками сльози.
«А може ще й обійдеться», - подумав хлопчик, піднімаючись з землі. Йому неприємно було сердити матір. «Хто зна як воно буде. Раз накоїв, відповідати прийдеться», - вирішив Андрій і подивився заплаканими очима на сонце. Літне, яскраве сонце дитинства, яке як відомо гріє але не пече.
