ЗНИЩЕННЯ
Знищення починається з тебе,
з твоєї звички заварювати каву і
слухати, як за вікном...в когось знову стріляють двічі,
вкотре курити траву з Тедом,
щоразу тікать від лягавих,
боючись отримати термін
«п’ятнадцять», ба навіть – довічне.
Все старе в тобі – пил і атоми, -
вмирає разом з клітинами мозку.
Бог витанцьовує сальсу і ще замовляє віскі.
В тому вбачає він задум.
З одною лише виноскою:
в постапокаліпсис Богу випити ні з ким.
Якщо зазирнути в майбутнє,
скептично рогом упершись,
взяти машину часу і вперед потягнути важелі –
не побачиш нічого путнього
у вісімсот дві тисячі сімсот першому:
зруйнований Лондон, і мохом зарослий Вашингтон.
Занепад людської раси
увінчався, без сумніву, успіхом.
Світ, прогресуючи, стерся до спокою й мороку.
Лякає прийдешня тріасовість,
звичний поділ: на вбогих і тлустих.
Під ночі ж покровом елоїв їдять морлоки.
Проміжки кожної з цивілізацій -
крапки між тривалими тире занепаду,
що зовсім не робить нашим пращурам рейтинги.
Та якщо докупи довго цвіль в’язати,
то одного разу вийдуть квіткові замети.
Чи такі вже й безглузді регресу тугі перетинки?
Зарево тисячоліть
налилося стиглим багрянцем.
Знов життя пробивається паростком з праху старого.
Знищення – цар, на чолі
твого зойку й благання: «Зглянься!»
І в той же час – завбачлива засторога:
Знищення є у кожному кроці.
Знищення починається з думки
про створення чого-небудь,
з бажання життя і розвитку.
Квіти поступово перетворюються
на зброю, стають обладунками.
Зрештою, це не ганебно.
Нам просто
слід стати
дорослішими...
