Різдвяна казка для дорослих або історія Міранди
з рубрики / циклу «Зимові історії зі смаком гарячого шоколаду і свіжого цитрусу»
Міранда близько двадцяти хвилин розмішувала маленькою ложечкою цукор у білій порцеляновій чашці з давно холодним чаєм... Потім, зупинившись на хвилинку, добавила в чай молоко і продовжила монотонне розмішування. Вона давно забула про чаювання, але сам процес приготування напою зосередив її на думках, що давно сидять у її світлій голові... Вона вкотре подумки прокручувала своє дитинство, юність і шукала відповіді на безкінечні питання. - Де?.. Де причина її негараздів?
Містер і місіс Дейвідсони були релігійними людьми і тому їх єдина донька Міранда виховувалась у пуританських традиціях. Маленькою дівчинкою вона відвідувала недільну школу, ходила з батьками до церкви, багато читала, грала на фортепіано і спілкувалась переважно з дівчатками свого віку із таких же протестантських сімей. Коли Міранді виповнилось тринадцять років, вона розпочала навчання у приватній школі для дівчаток. І хоча школа знаходилась у її рідному Болтоні, додому дівчина їздила лише на вихідні та канікули. Спочатку Міранда дуже скучала за батьками, а далі звикла...
Легка усмішка причаїлась в кутику вуст жінки, коли згадала один випадок того часу. Було їй чотирнадцять років і багато знайомих дівчаток уже були закохані... Часто одна в одну... Міранді не здавалось це якимось дивом, бо вважала, що кохання саме по собі, як почуття, вже є прекрасним, а хто об`єкт кохання — це справа особиста... Аж одного разу дівчина побачила в кімнаті своєї сусідки плакат з оголеним торсом юнака і тоді відзначила для себе, що закохається обов`язково в чоловіка. Міранда ще довго під різним приводом заходила до сусідки, щоб помилуватися красивим тілом хлопця... Занурившись у спомин, до жінки за чашкою холодного чаю набігла на обличчя гаряча хвиля, як тоді в ранній юності, ніби їй знову чотирнадцять...
Далі був університет. Зміна міста, зміна оточення, нові друзі, знайомі — все це додало дорослості в життя вісімнадцятирічної Міранди. Лондон був містом нових відкриттів, сподівань, планів, зустрічей, навчання і... кохання. Згадуючи тодішнє своє життя, жінка навіть засоромилась — якою ж розпусницею вона була!.. Втративши повністю батьківський контроль над собою, дівчина з невимовною жагою кинулась куштувати заборонені плоди — нічні клуби, студентські вечірки, цигарки, алкоголь, чоловіки... Вона перестала відвідувати церкву, хоча, звичайно, батькам у цьому не зізнавалась. Як же далеко вона віддалилась від Бога! Міранда за свою буйну юність давно попросила вибачення перед Господом, але її тіло до цих пір трусить від спогадів... Змінюючи партнерів, дівчина все-таки інколи згадувала про Бога, був час, коли вона щиросердечно просила: “... Не дай завагітніти, адже я не зможу убити дитину, а народжувати не готова... Не дай завагітніти!..” - Ось він корінь зла. Мабуть тут початок її сьогоднішнього смутку. Тут чи раніше? Чи все-таки тут?..
- Мірандо, голубко! Ти вже поснідала? Місіс Олдридж нам призначила зустріч на десяту — запізнюватись не годиться! - Почувся із сусідньої кімнати чоловічий голос.
- Так, любий. Я вже поснідала і готова їхати.
Даніель — чоловік її життя. Про такого вона мріяла всю свою юність, а коли зустріла, то дуже злякалася, адже була не впевнена, що зможе зберегти вірність одному чоловіку і через місяць їй не закортить скочити до іншого в ліжко... Але все було по-іншому від самого початку. Даніель Кліффорд - принц із доброї казки і окрім звабливого тіла Міранди його приваблювала беззахисна, прозора та чиста, заблукавша душа дівчини. І квіти та солодощі були не предметами стандартного залицяння, а неоригінальним доповненням до щирого почуття...
Вони вже сім років разом. Сама думка, що хтось інший міг би бути на Даніелевому місці, Міранді здається бридкою і не прийнятною. Ось він — красивий, уважний, люблячий, коханий... Один-єдиний, а інших і не було! Так їй хочеться!.. А ще їй хочеться народити дитину - бажане, омріяне немовля... Але ж мабуть тоді в юності Міранда добряче молилася і Бог почув її, а зараз не чує, хоча жінка в молитві проводить увесь вільний час... Лікарі розводять руками — жінка і чоловік абсолютно здорові. А нещодавно вона вичитала в інтернеті, що виявляється є таке поняття, як “несумісність партнерів” і перестала плекати надію народити від Даніеля. Від іншого?.. - Ні. Такий варіант не розглядається...
Сніг заліплював шибки автомобіля і чоловік час-від-часу зупинявся щоб протерти вікна, бо двірники не справлялися зі своїм завданням. По приймачу співали різдвяні пісні і це нагадувало що зараз пора святків.
- Хвилюєшся? - Урвав мовчанку Даніель.
- Так. Ніби серце ладне вилетіти з грудей... - Відповіла Міранда. - Не пам`ятаю, коли востаннє я так хвилювалася.
Даніель першим заговорив про це... Дивлячись на страждання дружини і фанатичне бажання народити дитину, він запропонував усиновлення... Міранда сама неодноразово над цим замислювалася, але не наважувалась заговорити на цю тему. Та коли подружжя зійшлося на думці взяти дитя із сирітського притулку, жінка вирішила, що це має бути обов`язково дівчинка і з таким же біленьким волоссям, як у неї і Даніеля. Міранда буде заплітати їй косички, цілувати блакитні очі та стане доньці кращою подругою... А ще вони сім`єю їздитимуть у відпустки, влаштовуватимуть пікніки з друзями і звичайно ж ходитимуть до церкви...
Автомобіль пригальмував біля високих старовинних воріт, на яких була здорова металева вивіска: “Сирітський притулок Святої Марії”. Кліффорди вийшли з машини і, долаючи сніжні замети, попрямували до дверей закладу. Увійшовши в приміщення, пара почала обтрушувати одяг, як раптово до Міранди підбіг хлопчик років чотирьох і міцно вчепився руками за пальто... Жінка спочатку була спантеличена, а потім погладила малюка по чорному прямому волоссячку.
- Як тебе звуть, крихітко? - Та хлопча нічого не відповіло, а натомість міцніше вчепилось у тканину одягу. Жінка не знала, як їй діяти далі, вона благально подивилась на Даніеля, а далі перевела погляд у вузенькі чорні очі дитини і відмітила подумки, що хлопчик азіатської зовнішності дуже милий. Далі малюк доторкнувся до її руки і Міранда відчула, як по її тілу пробіг струм. Таке собі ніколи не знане раніше відчуття...
- Містер і місіс Кліффорди? Рада бачити! - По східцях спускалась директор притулку місіс Олівія Олдридж.
- Міс Грейс, заберіть, будь ласка, Моріо і відведіть його у групу. - Металевим голосом звернулась директорка до виховательки закладу. Повновида і червонощока міс Грейс хутко підлетіла до Міранди і почала розгинати пальчик за пальчиком маленької ручки. Хлоп`я продовжувало пильно дивитись в очі жінки, на обличчі котрої вже встигли пробігти кілька солоних струмків.
- Містер Даніель, місіс Міранда, пройдімо, будь ласка, до мого кабінету. - Командирським тоном наказала директорка і Кліффорди слухняно подріботіли за місіс Олдридж.
Притулок був затишним. Зовні споруда стара - архітектура вікторіанської епохи. Всередині інтер`єр закладу був теж витриманий у вікторіанському стилі. Кабінет директора виявився доволі простим. Простора кімната складалася з письмового столу, дивану, кількох стільців та великої кількості вбудованих ніш на яких розміщувалися книги.
- Проходьте. Сідайте де вам зручно. Я зараз познайомлю вас із однією дівчинкою, їй п`ять років, вона кругла сирота — батьки загинули в авіакатастрофі, рідних не має... - До кабінету постукали, а далі увійшла висока жінка, певно вихователька, з маленькою дівчинкою. Кажуть, що вагітна жінка спроможна сама собі запрограмувати зовнішність дитини, постійно уявляючи її такою, якою мріє щоб вона вродилася. Що ж! Міранді теж вдалося запрограмувати зовнішність дитини навіть не вагітніючи — дівчинка була точнісінько такою, про яку мріяла жінка — з довгим білим волоссячком і блакитними оченятами.
- Знайомтесь! Це Емілі Бенсон, їй п`ять років, вона любить малювати і захоплюється кіньми. Емілі, це містер і місіс Кліффорди, мої гарні знайомі. - Якось урочисто промовила місіс Олдридж і усміхнулася, почергово дивлячись на присутніх.
- Привіт, Емілі! Як справи? - Присівши навпочіпки, запитав Даніель. Дівчинка засоромилась, але все-таки тихенько привіталася.
- Яка ти красуня! - Захоплено сказала дівчинці Міранда.
- Місіс Олівія, а що то був за хлопчик в коридорі? - Стривожено запитала жінка в директорки. Враз усмішка зникла з обличчя місіс Олівії і вона знову перейшовши на металевий тон попросила виховательку завести дівчинку в групу.
- По-перше, місіс Кліффорд, вам потрібно було одразу сказати, що ви зацікавились іншою дитиною, а по-друге, я не раджу вам усиновлювати Моріо Канеко. Він теж сирота, як всі діти нашого закладу, але ми готуємо документи, щоб перевести його до спецзакладу...
- Я прошу вибачення за свою поведінку... Не те щоб мене не зацікавила Емілі — вона дитя моєї мрії, та я не можу не думати про цього хлопчика — це якось на фізичному рівні, я досі відчуваю його тепло на своїй руці... Та що з ним не так?
- Він страждає аутизмом. Часом дитина як дитина, а буває, що по кілька днів не розмовляє, сторониться інших. Інколи, заб`ється в куточок і малює щось на клаптику паперу і ніякими зусиллями не можна витягнути його з того злощасного кутка. Буває лякається, коли вода біжить із крану... Словом, дитина особлива і потребує до себе спеціальної уваги...
Міранда проникливо подивилась у очі Даніеля...
- Місіс Олівія. Ми з дружиною плануємо усиновити двох дітей — Емілі і Моріо. - За це вона його і любить... За розуміння з погляду - без слів, за чоловічу твердість і рішучість і за те, що всі їхні прагнення і бажання завжди однакові.
Сьогодні особливий день. День, коли великий будинок Кліффордів перестане бути тихим, інколи сумним, завжди прибраним і надзвичайно чистим. Це все може частково чи повністю зникнути, натомість тут з`являться щастя, радість, дитячий сміх, розкидані іграшки та обгортки від цукерок... Міранда і Даніель офіційно стануть батьками, а в двох чудових дітей, що вже встигли настраждатися за свої маленькі роки, появляться тато й мама, у Емілі — брат, у Моріо — сестра. Народжується повноцінна сім`я.
Міранда, будучи за фахом дизайнером, уже давно облаштувала дітям кімнати — стільки любові і старань укладено в ці затишні кубельця... Навіть не віриться, що незабаром її діти переступлять поріг будинку, який давно мріяв про таких мешканців — сьогодні Кліффорди забирають дітей із сиротинця.
Міранда відзначила, що не лише день настав особливий, а й ніч була особливою — емоційною, шаленою, пристрасною... Давно вони так не кохалися з Даніелем... Останнім часом жінка настільки була зациклена на вагітності, що фізична близькість із чоловіком сприймалася лише як процес зачаття, вона давно перестала отримувати від сексу насолоду. Розуміючи, що її статеве життя потерпає крах, вона нічого вдіяти не могла із власними думками, прагненнями, відчуттями... Кожен раз захоплюючись витримкою і відданістю чоловіка, Міранда в душі катувала себе і відчувала жіночу неповноцінність... А цієї ночі все по-іншому, так як колись... І вони щасливі... Їхнє кохання повернуло своє колишнє яскраве забарвлення.
Проводжати дітей вийшов увесь персонал притулку. Віднині Моріо Канеко і Емілі Бенсон стануть частиною родини Кліффордів і з гідністю носитимуть це прізвище. Емілі вийшла на поріг і посміхнулась батькам, які ніби на крилах летіли на зустріч дітям. У дівчинки за плечима був картатий рюкзачок, а в руках закудланий ведмедик. Моріо був гладенько зачесаний, у чорному плащику і з валізкою на коліщатах. До речі, він теж посміхався...
Міс Грейс не вщухала плакати, а місіс Олівія Олдридж сварила її за це, обіймаючи при цьому на прощання дітей. Навіть старенький двірник, спершись на довгу мітлу, споглядав за картиною прощання і щиро бажав новоутвореній сім`ї щастя і благополуччя.
Кліффорди сіли у машину і, залишивши за собою доріжку куряви, поїхали до свого будинку. Міс Грейс і місіс Олівія довго махали руками в слід зникаючому за рогом автомобілю...
Минув час. Незабаром буде рік, як Міранда і Даніель познайомились зі своїми дітьми. Знову панував дух Різдва... У холі будинку Кліффордів стояла велика ялинка, прикрашена кольоровими, яскравими іграшками та гірляндами, а в каміні потріскували дрівцята...
- Мамо, а мій лист прочитає Батечко Різдво?
- Обов`язково прочитає, донечку. - Лагідно відповіла Міранда.
- А мій? Я і малюнок намалював... - Запитав Моріо.
- І твій!.. Лише листи потрібно кинути у вогонь до каміну і так вони потраплять до Батечка Різдва. - Усміхаючись мовив Даніель.
- Мам! Мам! А хто народиться братики чи сестрички? - Невгавали діти.
- Не знаю, любі... Знаю що близнята, а чи дівчатка, чи хлопчики — нехай це буде сюрпризом! - Радісно сказала жінка, погладжуючи великий круглий животик...
Міранда Кліффорд дивилася на червоні язики полум`я, що облизували дрова та проковтнули листи від її дітей, адресовані Батечку Різдву. Вона почувалась люблячою дружиною, щасливою матір`ю і вдячною християнкою, якій Господь дарував свою милість, прощення і благодать.
- За все що маю, дякую Тобі, Боже!.. — Тихенько мовила Міранда...
Київ, 10.01.2015
