Немає правди, крім любові
Легенда
У вісімнадцятому сторіччі жив на Кавказі маленький народець – плем’я, яким правив молодий князь, відомий на весь Кавказ своєю хоробрістю і справедливістю. Плем’я любило князя, називаючи його своїм царем, охоче слухалось і підкорялося, покладаючись на його розсудливість і справедливість. Молодий князь, людина хоробра, на щастя був вільний від зайвої войовничості, полюбляв всі спірні справи вирішувати мирно і ставився з повагою до людей підлеглих, а також сусідніх з ним племен і народів. Та жив поблизу тієї землі цар нерозумний і жорстокий – правитель одного з сусідніх народів, - який, з деякого часу, почав чинити напади на князеві землі, часто грабував і вбивав людей князя. Тому молодий князь змушений був зібрати військо, щоб обороняти свій народ і свої землі, а іноді навіть вирушав у походи на небажаного супротивника, попереджаючи його напади. У таких походах князь завжди ішов попереду свого війська, розділяючи з ним труднощі війни, як рівний з рівними, і показуючи чудеса мужності, а коли це було можливо, то й милосердя.
Та з часом милосердя все більше поступалося місцем суворості. Помітивши це, мати князя благала його відмовитися від далеких походів і обмежитися лише охороною і обороною рідної землі від розбійників, на що князь погоджувався і втішав матір обіцянками, але з кожним разом все трудніше ставало йому дотримуватися свого слова. Почуття помсти охопило серце князя, засліпило йому очі, оволоділо ним, і він продовжував переслідувати ворогів далеко за кордонами своїх володінь, караючи і стаючи дедалі жорстокішим. Все частіше і сам він ходив на ворожі землі, і почали палати від його руки чужі аули і гинути безневинні. А проміж сусідніх племен стала поширюватися чутка про нього як про завойовника.
В одному з таких походів військо князя несподівано потрапило у пастку, на засідку, і, зазнавши важких втрат, змушене було повернути додому. Зрозуміло було, що їх зрадили, бо для того, щоб влаштувати засідку, ворог повинен був знати точний час і місце появи війська князя. Молодий князь був дуже засмучений – і не лише поразкою, а ще більше самою зрадою, бо ніколи ще серед його народу не було зрадників. Наступного разу, коли вони знову пішли у похід, князь у горах вдруге потрапив у засідку і, ледве зумівши зібрати вцілілі рештки загону та всіх убитих і поранених (кавказці ніколи не лишають полеглих в бою воїнів на поталу ворогові), повернувся назад. Князь дуже розгнівався і наказав своїм слугам будь-що знайти зрадника. Але всі розшуки нічого не принесли: злочинець виявився невловимим. Утретє вирушив князь у похід – і знову повторилась та ж сама історія. Тоді звелів він сповістити увесь свій народ, що коли зрадника буде спіймано, на нього чекатиме найтяжча кара. Треба сказати, що молодий князь, тоді, коли він ще тільки приступив до свого правління, по доброті своїй скасував усі смертні вироки, і тепер найтяжчому злочинцеві, якщо б його було спіймано, загрожували б лише сорок ударів палицею. Але й це було страшною карою, бо не кожна людина могла витримати ті важкі удари і лишитися живою.
Кілька днів потому до князя ввійшов один з найближчих до нього підданих і, вклонившись йому, оповістив:
- Мій царю! Зрадника знайдено!
- Хто ж він? – грізно запитав князь.
- Царю мій, я не можу сказати тобі цього.
- Але чому? – здивувався той. – Говори!
- Царю мій, я не можу сказати тобі цього, тому що цей зрадник…цей злочинець – твоя мати!..
Князь зблід і довго не міг вимовити ні слова.
- Чи це доведено? – нарешті запитав він.
- Так, царю! На жаль, це правда!
- Іди! – вигукнув князь. – Ідіть звідси всі! І не пускайте до мене нікого!
Він замкнувся у своїх кімнатах, і три дні його ніхто не бачив. Цілих три дні він не торкався їжі, не пив і не спав, тяжко страждаючи.
Він дуже любив свою матір, любив її більше, ніж самого себе, більше, ніж життя. У нього не було нікого: ні дружини, ні дітей, і батько його давно помер, - у нього була тільки мати, яку він так любив і яку тепер змушений був власноручно віддати на смерть. Вона не витримала б і третини страшних ударів, які по закону належали зрадникові.
У сумлінні князя звучали два голоси. Один говорив йому: «Це твоя мати, яка народила тебе і яку ти любиш більш від усіх і сильніше за все. Якщо ти віддаси її на смерть, то ніколи не простиш собі цього і будеш страждати все своє життя. Але у тебе є влада, і ти ще міг би врятувати її. Ніхто не посміє сказати ні слова супроти твоєї волі».
Інший голос говорив йому: «Ти цар, і твій народ вірить тобі і вірить у твою справедливість. У тебе є обов’язок перед народом – обов’язок, який ти будь-що повинен виконати. Понад усе – справедливість, і злочинця має бути покарано. Подумай, що буде, якщо ти сам станеш зрадником свого народу!»
Через три дні князь вийшов до людей і наказав зібрати народ на великій площі. Коли народ зібрався, він з’явився на майдані і сів на видному місці, щоб всі могли його бачити. Потім знаком повелів привести до нього злочинця. Матір підвели до сина і кинули йому в ноги. Настала глибока тиша. Весь народ знав про любов князя до матері і, затамувавши подих, чекав його рішення.
А мати, з зусиллям підвівшись і випроставшись, стояла мовчки, просто і сміливо дивлячись синові в очі, і від того твердого і спокійного погляду її, коли зустрічався з ним князь – і земля, і небо, і гори, і багатоголовий натовп – все здригалося, переверталось і перемішувалося навкруги нього, під ним, над ним і в ньому самому.
Нарешті князь встав зі свого місця і звернувся до народу – голосно, щоб усі його чули:
- Ця жінка – моя мати! Це людина, яка народила мене і яку я люблю більше, ніж життя, яке вона мені подарувала. Але ця людина – тяжкий злочинець!..
Він замовк. Було видно, що йому важко говорити. Раптом князь в розпачі схопився за голову:
- О діти, діти мої! Хіба ж мені людині, царювати над вами?! Правда вища за все! Перед нею всі рівні. Хай вона і царює над усім і над усіма!
З цими словами князь розірвав на собі одежу, кинувся на землю і гукнув до ката:
- Бий мене, палачу! Бий мене так, як би ти карав найтяжчого злочинця! І якщо твої удари будуть слабкими, а рука легкою, ти відповіси за це своєю головою! Злочинець повинен бути покараний за усією суворістю закону!
Тоді палач приступив до князя і, скільки було в нього сили, сорок разів опустив важку палицю з гострими шипами на тіло князя, любимого всім народом. На очах у тисяч людей, на очах у своєї матері князь лежав на землі, обливаючись кров’ю. Але ще цілих три години після покарання до нього нікого не підпускали, як до найтяжчого злочинця, бо це було заборонено законом. Увесь той день і всю ніч народ не розходився, поділяючи страждання свого улюбленця і повелителя і благаючи Бога про його спасіння.
І життя не покинуло молодого князя. Він довго одужував, а потім ще багато років справедливо правив своїм народом, користуючись серед нього пошаною і славою. А чутка про його велику любов до матері і справедливість поширилася по всьому Кавказу. Дійшла вона і до сусіднього царя, котрий ворогував з ним, і настільки вразила того, що він припинив набіги на його землі.
Відтоді, ніколи більше за життя князя у його рідній землі не було війн, і ще багато років після його смерті панував мир у тому гірському краї, аж поки люди почали забувати цю правдиву історію, забувати про найістиніше – про честь, справедливість і справжню Любов.
Післямова.
Події, які описані вище, і справді мали місце в історії. Вчені – історики знають імена князя та його матері, знають рік і місце на Кавказі, коли і де відбувалася ця драматична історія. Та все ж, відповідність історичній правді необов’язкова для невеличкого художнього твору, яким є оповідання. Це не головне і для нас, бо не самим лише фактам довіряємо ми, християни.
Ми віримо в Любов. Наша віра – це віра в рятівну силу Любові, в силу чудодійну і непереможну. Якщо так хвилює, так озивається в людських серцях ця коротенька оповідь про любов земного сина до його матері, якій він був зобов’язаний найдорожчим у своєму житті і навіть завдячував самим життям, то наскільки ж величнішою і прекраснішою повстає перед нами жертовна Любов іншого Сина, іншого Царя – Царя Неба і Землі, - котрий віддав себе за гріхи, злочини і зраду всього людства – за тих, кому він ніколи і нічим не був зобов’язаний, окрім своїх страждань. Це та велика і свята любов, яка одна тільки може надихнути, і відродити, і воскресити з мертвих, це до її Небесного Джерела звертався молодий князь після страшної звістки про зраду матері, залишивши світ і людей для поста і молитви, щоб хоч однією краплиною її сили і мудрості поділилося з ним Христове Серце.
Нехай же будеш благословенною у віках Ти, безмежна, чиста і вічна Любове, нехай буде благословенне кожне серце, що не цурається Правди, бо немає на світі правди вищої і прекраснішої, ніж світла Правда Любові.
19.05.2016 11:58 
