16.12.2014 11:17
18+
210 views
rating 5 | 5 users
 © Ганна Коназюк

З дитинства з Вірою

З дитинства з Вірою Пам`яті моєї бабусі

Бабко-бабко... Бачила б ти зараз той Донбас, де довелось тобі недовго “шахтарювати”... Можливо, тієї шахти давним-давно немає, де ти колись разом з іншими вісімдесятьма відсотками мобілізованих селянських підлітків, де переважно були дівчата, у післявоєнний час відбудовувала країну рад...

“Відбудовувач країни” з моєї бабці був кепський, тому вона втекла додому, бо ж дуже скучала за мамою. За мамою... Батько і старший брат загинули на війні. Бабця завжди була рішучою і норовистою, бо ж не кожна дівчина наважилася б на втечу, за це, звісно, її було покарано...

До “шахтарки” моя бабця була “модисткою”, дівчинкою “в тренді”, якби зараз сказали, та ледь не стала “їжею”, як не жахливо це звучить... У тридцять третьому році їй було п`ять... - це маленька, блакитноока, з білявим кучерявим волоссям, жвава і балакуча дівчинка Віра. І її ледь вирвали з рук жінки, що годувала свою сім`ю односельчанами... Страшні й жорстокі були часи, інколи, непідвладні людському осмисленню.

Пам`ятаю, спостерігаючи за вправними бабчиними руками, ми малими (мала вона семеро онуків) завжди приглядались до зелених каракулів на її руці.

- Бабко, що це? - Питаємо.

- Дурість!

- А для чого це тобі?

- Та хіба ж я знаю... Мабуть, для краси. - Ніби сердито, але ж посміхаючись, мовила бабця.

- А розкажи... - Просимо.

- Давно це було — до війни. Я була малою, батьки — на роботі... Погукали мене хлопці (гралася переважно з хлопцями) до Бугу, з млина у воду стрибати. Дорослі мене б не відпустили, але ж питати дозволу не було в кого.

- А в тебе був купальник? - Цікавимося.

- Купальник? - Посміхнулася бабця. - У той час дорослі трусів не мали, а про дітей взагалі мовчу... Але я зробила собі “купальнік”. Взяла ворочок (мішечок у якому віддушують сир), відрізала вуглики, щоб просунути ноги, і “плаватільний костюм” хоч куди... - Так моя бабця стала “модисткою”. Правда, її мама не оцінила винахідливості малої, бо ворочок був у сім`ї, як і кожна ганчірка, на вагу золота.

- Але що ж це за надпис, бабусю? - Не вгамуємось ми.

- А після купання старші хлопці робили собі наколки. От і мені за компанію накололи... “Вєра”... На все життя пам`ятка... - Так моя бабця стала “своїм хлопцем”, тобто “модною”, тобто “в тренді”. - Потім прийшов тато і гнав мене лозиною додому, аж ворочок тріщав...

- Боліло?

- Що саме?.. Звичайно, що боліло. Рука спухла і три дні сісти не могла.

Ми слухали... І тепер, будучи дорослою, коли моя бабуся давно споглядає на мене з небес, часто згадую, як батьки після якихось моїх дитячих витівок запитували в себе, мовляв, і в кого вона така вдалася? Думаю, невже не було в кого?..

Багато приємних спогадів дитинства, пов`язаних з бабусею Вірою, залишилося в пам`яті... А смачнішого хліба, ніж пекла вона і не куштувала більше!.. Це і плетіночки, і франдзольки, і “гусочки”. Дякую тобі, бабцю! А ще... Вдячна тобі, що передала мені по генах любов до життя і здатність ніколи “не розкисати”, за будь-яких обставин...

Київ, 16.12.2014


Ганна Коназюк цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Публікації: Ганна Коназюк

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.12.2014 16:33  © ... => Тетяна Чорновіл 

Дуже дякую Вам, пані Тетяно! Саме так і було... 

 16.12.2014 16:24  Тетяна Чорновіл => © 

Ніби й сумні, але світлі спогади!
Світла пам"ять!
Те, що здається тепер тяжким і злободенним, було колись звичайнісіньким життям... З своїми маленькими радощами. 

 16.12.2014 12:06  © ... => Світлана Рачинська 

Дякую, Світланочко! Дуже приємно читати теплі, щирі речі!.. Вдячна дуже... 

 16.12.2014 11:59  Світлана Рачинська => © 

Ганно! Сказати зворушливо - нічого не сказати. Дуже цікавий оповідок. Твоя багата мова, а ще добре і щире серденько, створюють незабутні твори. Дуже цікаво читати. То ось в кого ти пішла!!! До сліз... 

 16.12.2014 09:34  © ... => Тетяна Ільніцька 

Не вистачає, Таню... З відходом бабусь-дідусів перестаємо бути онуками, з відходом батьків - дітьми... У мене цей рік забрав останню бабусю... І якось так сталося, залишився з рідних ("дорослих") один тато... А спогадів, безумовно, дуже багато... Часом дуже сумних, а буває таких, що можна луснути від сміху...))

Дякую, Танюшо, що прочитала, пройнялася моєю мініатюркою...))

 16.12.2014 09:21  Тетяна Ільніцька => © 

Класно, Аню! Супер)) У мене завжди була лише одна бабуся - міська. Мамина, з села, померла задовго до мого народження. І я завжди так заздрила дітям, які їздили на канікули до своїх бабусь у село, їли хліб і вареники з печі, слухали бабусині оповіді. Тоді це мені здавалося верхом блаженством і назавжди втраченим для мене, на жаль. Дід не любив розказувати про своє життя (дуже рідко і більше уже, коли підросла), мав сувору вдачу - їхати до нього не дуже хотілося. Хоча ми, звісно, постійно його навідували. 

Дуже рада за тебе, що ти маєш такі спогади! Бо ж бабусі всі такі говорушки! І моя міська бабуся знала безліч історій. 

Так не вистачає їх, правда ж?