З дитинства з Вірою
Бабко-бабко... Бачила б ти зараз той Донбас, де довелось тобі недовго “шахтарювати”... Можливо, тієї шахти давним-давно немає, де ти колись разом з іншими вісімдесятьма відсотками мобілізованих селянських підлітків, де переважно були дівчата, у післявоєнний час відбудовувала країну рад...
“Відбудовувач країни” з моєї бабці був кепський, тому вона втекла додому, бо ж дуже скучала за мамою. За мамою... Батько і старший брат загинули на війні. Бабця завжди була рішучою і норовистою, бо ж не кожна дівчина наважилася б на втечу, за це, звісно, її було покарано...
До “шахтарки” моя бабця була “модисткою”, дівчинкою “в тренді”, якби зараз сказали, та ледь не стала “їжею”, як не жахливо це звучить... У тридцять третьому році їй було п`ять... - це маленька, блакитноока, з білявим кучерявим волоссям, жвава і балакуча дівчинка Віра. І її ледь вирвали з рук жінки, що годувала свою сім`ю односельчанами... Страшні й жорстокі були часи, інколи, непідвладні людському осмисленню.
Пам`ятаю, спостерігаючи за вправними бабчиними руками, ми малими (мала вона семеро онуків) завжди приглядались до зелених каракулів на її руці.
- Бабко, що це? - Питаємо.
- Дурість!
- А для чого це тобі?
- Та хіба ж я знаю... Мабуть, для краси. - Ніби сердито, але ж посміхаючись, мовила бабця.
- А розкажи... - Просимо.
- Давно це було — до війни. Я була малою, батьки — на роботі... Погукали мене хлопці (гралася переважно з хлопцями) до Бугу, з млина у воду стрибати. Дорослі мене б не відпустили, але ж питати дозволу не було в кого.
- А в тебе був купальник? - Цікавимося.
- Купальник? - Посміхнулася бабця. - У той час дорослі трусів не мали, а про дітей взагалі мовчу... Але я зробила собі “купальнік”. Взяла ворочок (мішечок у якому віддушують сир), відрізала вуглики, щоб просунути ноги, і “плаватільний костюм” хоч куди... - Так моя бабця стала “модисткою”. Правда, її мама не оцінила винахідливості малої, бо ворочок був у сім`ї, як і кожна ганчірка, на вагу золота.
- Але що ж це за надпис, бабусю? - Не вгамуємось ми.
- А після купання старші хлопці робили собі наколки. От і мені за компанію накололи... “Вєра”... На все життя пам`ятка... - Так моя бабця стала “своїм хлопцем”, тобто “модною”, тобто “в тренді”. - Потім прийшов тато і гнав мене лозиною додому, аж ворочок тріщав...
- Боліло?
- Що саме?.. Звичайно, що боліло. Рука спухла і три дні сісти не могла.
Ми слухали... І тепер, будучи дорослою, коли моя бабуся давно споглядає на мене з небес, часто згадую, як батьки після якихось моїх дитячих витівок запитували в себе, мовляв, і в кого вона така вдалася? Думаю, невже не було в кого?..
Багато приємних спогадів дитинства, пов`язаних з бабусею Вірою, залишилося в пам`яті... А смачнішого хліба, ніж пекла вона і не куштувала більше!.. Це і плетіночки, і франдзольки, і “гусочки”. Дякую тобі, бабцю! А ще... Вдячна тобі, що передала мені по генах любов до життя і здатність ніколи “не розкисати”, за будь-яких обставин...
Київ, 16.12.2014
