11.02.2015 15:56
for all
178 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Ганна Іскренко

Мить на колі життя

Бабуся майже тоне в газетах. Вона без них не може. Навіть зараз. Навіть коли лежить – така маленька – під такою великою ковдрою. Мама годує її з ложечки, бо бабуся сама не може і ніхто не знає чи й зможе колись. Я сиджу на краєчку табуретки і не знаю куди подіти руки. Бо просто нестерпно бачити її ось такою, бо вона завжди була сильною і незламною, навіть в ці останні роки, коли вже ходила з двома паличками, але ж ходила, вперто і болісно пересувалася аж до того клятого падіння.

- Як ти? Розкажи бабі, - всміхається мені.

- Добре, - намагаюся всміхнутися їй.

Викладаю мільйон подробиць про своє надзвичайно щасливе і успішне життя – що завгодно, аби не мовчати, аби не ковтати тишу. Мама час від часу вставляє слівце, її голос звучить срібно і лагідно. Колись бабуся її годувала, а тепер вона бабусю – коло життя замикається.

- Як там твій Сашенька? – світиться до мене бабуся.

Я так захопилася викладанням деталей свого щастя і успіху, що забулася про найголовнішу з них.

- Добре. Працює. Йому скоро підвищення дадуть.

Я ж не скажу, що ми з «Сашенькою» вже давно не чуємо один одного, може і не чули ніколи, а тільки робили вигляд. Просто бабусі не треба цього знати. Мама спокійним впевненим рухом витирає її обличчя, поправляє ковдру, наводить лад у горі газет. Бабуся дивиться у стелю, щось вишукує там напружено і тривожно.

- Це я добре зробила, що послухалася вас. Добре, що приїхала. От що б я там робила одна? Тільки Мурчика жалко.

- З Мурчиком все буде добре. Його всі сусіди кормлять, - дзвіночком дзвенить мама. А я знаю, що Мурчик цілими днями сидить на порозі порожньої хати і чекає. І може, треба було його забрати, але ж у батьків і так п’ять котів, ну куди ще одного… А бабуся не хотіла їхати, хотіла просто лишитися у свої хаті, у своєму світі ­– серед квітчастих килимів, ікон і дідових портретів. А тепер портретами заповнена ця кімната – колись моя, моя дитяча кімната. І дід крізь окуляри сміється вузькими, ніби монгольськими, очима, навіки сміється, до кінця часів.

- А як там на Сході?– трохи тремтячим голосом питає бабуся. – Там ще перемир’я?

- Ще перемир’я, – видаю швидко, може, навіть швидше, ніж історії про своє щастя. – Ніби тихо. Правда, я новини давно не дивилася…

Скошую очі на маму, хочу зрозуміти, чи точно треба брехати і про це.

Мама акуратно відмірює ліки.

- Там перемир’я, але вони воюють, - спокійно каже. – Вони весь час воюють.

Отже, про це ми кажемо правду. Ми можемо ховати від бабусі свої розбиті серця і потоптані надії, але брехати про те, що стосується нашої країни – не маємо права.

Ввечері вже я годую її, набираю в ложечку помалу, щоб їй зручно було ковтати. Довірливо всміхаються мені сині очі, яскраві, як васильки навесні. І у срібному вінку волосся світиться мені рідне обличчя – моє обличчя, тільки у візерунку зморшок. А мама поливає квіти і поправляє портрети – і сміється до нас вузькими, неначе монгольськими, очима – дідовими очами, вона ж була дідова донечка. А я – бабина онучка. Колись вона годувала мене, а тепер я годую її. Замикається коло – повне, довершене коло життя.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 18.02.2015 15:14  Анна Ольтенберг => © 

Життєво, з відбитком суму.