Запалити сонце

Березневе сонечко лоскотало перехожих ранковою прохолодою. Налиті свіжістю листочки тріпотіли у пестощах вітру. Земля, пробуджена після зимового сну, пахла, мов скибка гарячого хліба.

Дмитрик поспішав до школи. За плечима - чималий ранець, в голівці - «план діянь розбишаки» на сьогодні, в очах - пустотливі іскорки.

«О, Настя! Зараз підкрадусь і налякаю», - весело подумав хлопчисько, побачивши попереду однокласницю. Її золотаві кіски майоріли, зрадливо розтріпуючись на вітрі. І так вже радісно вона дріботіла маленькими ніжками, що Дмитрик передумав її лякати.

-Привіт! – гукнув він, наздогнавши дівчинку.

-Привіт, - насторожено відповіла Настя, та впевнившись, що Дмитрик не завдасть їй шкоди, запитала: - Цукерку хочеш?

-Хочу!.. – солодко протягнув той. – Ой! В тебе портфель, мабуть, важкий. Давай, я понесу.

-Не треба, - тихо промовила Настуня і, помітивши брудні плями на штанцях хлопця, засміялась.

-Що ж зробиш – упав! – знизав плечима Дмитрик і забрав з її рук портфель.

Настуня здивовано поглянула на нього, і вмить, ніби вогник, спалахнула в її оченятах усмішка. Пухкі щічки залив ніжно-рожевий рум’янець, бо Дмитрик усміхнувся у відповідь.

Люба спостерігала за сином через вікно, допиваючи міцну каву. Коли Дмитрик узяв портфель дівчинки, жінка з легкістю зітхнула: «Молодець!».

-В нас вдома що, немає солі?! – перериваючи її думки, гаркнув Любин чоловік і відставив від себе тарілку з борщем.

Люба мимоволі здригнулась і, спохмурнівши, опустила очі додолу.

-Я сьогодні затримаюсь на роботі, заїдеш за мною десь о восьмій? – ніби не розчувши докір чоловіка, промовила вона.

-Сама доберешся, – процідив той, наголошуючи на першому слові.

Жінка не надто засмутилась – давно вже звикла. Та дорогою на роботу дивувалась: на вулиці брудно і вітряно, а дітям світило сонце!