Сонце повільно сідало за обрій, дахи будинків зігрівались його теплом… 

Неділя видалась славною: чимало прихожан, туристів крокували вулицею від старенького храму. Хто зі служби Божої, хто з екскурсії, а хто мимо проходив, та й вирішив заглянути до святині. 

Марія вперше прогулювалась поблизу цього храму, перед дорогою додому хотілось відпочити. І хоч вона не дуже поспішала їхати, все ж дочці надокучати не варто, тому пославшись на вигадані невідкладні справи, вирішила завтра вранці вирушати до Житомира.  

Зупинившись перед дверима, якусь хвилю завагалась, але невідома сила штовхала її зробити ще крок і зайти до святині… 

Старенькі стіни, стеля, лики святих, вишиті рушники… як довго ж вона не відвідувала храм… Жінка стояла мов заворожена, тихенько молилась, уп’явшись поглядом у різьблений вівтар. 

Люди повільно виходили, служба підходила до завершення. Сивочолий священик завершував сповідувати останніх прихожан, Марія теж підійшла. Його стомлений погляд ковзнув по обличчі жінки.  

- Ваше ім’я  

- Марія 

- Чи маєте якісь гріхи? 

- Так. Дуже грішна. – Вона повільно пригадувала свої проступки, навіть найдрібніші: з сусідкою не поладили, дочку обманула, сказавши що поспішає їхати, насправді ж, вдома її чекає тільки пес і котик… 

На лиці священика промайнув неясний здогад: 

- А звідки ж ви будите?- запитав отець. 

Жінка здивувалась не звичному питанню, але, хто зна, може воно так і треба… 

- З Житомира. До доньки приїхала погостити… 

Отець тихенько молився за її душу, просячи в Бога відпустити гріхи. І ніхто не бачив як тремтіла його рука… Це ж Вона, Марія… його Марія, та, заради якої майже щодня пішки долав по сім кілометрів, та, з якою пережили стільки радощів і смутків… та, яка чекала його два роки, поки завершував навчання… Марія, яка зберігала кожен його лист, яка так його кохала… Марія… Та, яка відчувала найменші його негаразди, яка завжди була такою щирою, по - дитячому наївною, яка так вірила йому… Марія, яка була такою гордою, незалежною… Це та, Марія, яка так і не пробачила йому зради... 

Він дивись на її руки – стомлені, напрацьовані руки, що свідчили про нелегку долю жінки, руки, які здавались йому такими рідними. Господи, як же ж хотілось, хоча б на мить, доторкнутись до них. Горло здавило мовчання. Одна - єдина маленька сльозина зросила не молоде обличчя. Отець Василь мовчав. Жінка пильно вдивлялась у його очі... 

Здавалось, уся споруда переповнилась німим покаянням двох сердець. Лиш маленький прислужник запитливо поглядав на пустий храм і двох немолодих людей що так довго мріяли про цю зустріч... .