Ілюзія правдивості (непридумане сьогодення)
з рубрики / циклу «Ілюзія правдивості»
Слабий промінь сонця намагався пробитись крізь кисільну павутину туману. Здавалося, що він хоче покликати вітер, щоб той розігнав те біле марево, звільнив від оманливого густого покривала. Але вітер нагулявшись з весняним повітрям спав запутавшись в густих кущах верболозу, підмостивши під голову тишу, і не чув. А може не хотів чути?..
- Скільки ж ми не бачились?
- Як би не народження твого онука, то іще б не побачились.
- Я вдячний тобі і твоїм рідним, що підтримуєте мого сина з його родиною...
- Що маєм, те маєм. Може, що й не так, звиняйте, в нас тут не "Хранція."
- А ти все така ж гостра на язик! Даруйте, але й у нас.., у "Хранції" бананів немає!
Вони розуміли жарти одне одного. Те розуміння вони проносять через своє життя...
Ставши дорослими, ми найчастіше згадуємо свої юнацькі роки. Пам`ятаємо події того часу. Жалкуємо за тим, що минуло. І кожен сам обирає своє місце під сонцем...
Їхнє знайомство почалося з банальної лайки в райкомі комсомолу. Її щойно прийняли до лав тої всесоюзної організаціі. Прийняли запізно, вже аж наприкінці десятого випускного класу... Як Вона не намагалась відвертітись від того, але марно. На те були свої причини.Та й мало того, що до гостроти язика, Вона мала ще й вигляд, який зовсім не відповідав нормам зразкової комсомолки... Перепалене гідропірітом волося, стирчало від начосу в різні боки, чорні-вульгарні стрілки на повіках, створювали образ, чогось брудного. Шкільна форма, яка ледь прикривала не модельні принади. І в завершення кросівки з різнобарвними гетрами, аж до колін. То про який комсомол йде мова? І ніхто не знав, що за тим всим криється зневіра до того всього придуманого світлого майбутнього. Колись Вона мріяла, що стане юним ленінцем, стане частинкою великої держави. Все розвіялось в одну мить, коли маленька першокласниця, стала свідком розмови двох з комсомольськими значками, які регочучи готувались - "зомбувати молодняк." Саме так вони висловились, коли вся школа урочисто стояла в очікуванні, тої урочистої події... І піонерського галстука проносила в портфелі, отримуючи за це жирні двійки з поведінки. А тут ще цей комсомол...
На той час Він випускник Ленінградської художньої академії мистецтв працював в райкомі художником-оформлювачем. І так сталось, що Вона висміяла Його агітаційні плакати, де жовтеня, піонер і комсомолець, були схожі як дві краплі води. Вона заділа Його за живе. Це Вона зрозуміє пізніше...
Вітер ніяк не прокидався. Туман зробився великою хмарою, і все ще слабий сонячний промінь намагався проштрикнути ту млу, щоб своїм теплом торкнути вітер. Йому так хотілось вирватись на волю.., кричати, благати, але жадібний туман, ще сильніше розгорнув свого сірого плаща...
Зараз Він дякує Їй, а Вона вдячна Йому... Це завдяки Йому, старі розтоптані кросівки змінило вишукане, лакове і замшеве взуття. Перепалене начісане волосся змінилось на модну стрижку і здоровий колір. Зникло чорне вульгарне на віках, і дало дорогу бездоганному, яке відповідало дню і подіям. Це Він вчив, що по руках можна визначити чистоту Жінки. І що навіть така буденна справа, як перестилання ліжка вимагає вибагливого смаку і відчуття краси. Це Він відкрив Едгара По, Мопасана, Елу Фіцжеральд і Джо Кокера. Це Він навчив бачити колір і розбиратися в барвах. Він вчив слухати і розмовляти. Це Він створював стиль поєднавши Її з оперетою, де був присутній веселий фарс, легкий флірт і глибокий зміст, де відкриття відбудеться лишень тоді, коли на Її шлях трапиться Людина-Душа. Наврочив... А Вона закарбувала в пам`яті ті слова.., чекаючи і йдучи своїм довгим життєвим шляхом...
Туман слабшав і тоншав, і немов злився, що ще трішки і він зникне, від теплоти і щирості маленького сонячного промінчика, який рветься і намагається розбудити вітер.., бо знав, що вдвох вони здолають його...
Правду кажуть, що доля і на печі знайде. А що ж Він, хіба Він не шукав свою Людину-Душу? Зневірений, невизнаний, з малим сином на руках, який майже не знав материнської ласки. З матір`ю, яка зі своєю аристократичністю не вміла навіть обчистити картоплі. Як Йому було? Коли, щоб якось виживати приходилось віддавати за безцінь найдорожче, те, що творилось і відчувалось душею і серцем. Як Йому було, коли Він носив у душі радість і печаль і не крився із цим навіть перед собою...
Сліпучий промінь сонця плив над землею, шукаючи вітер. Він наче потерпав душею, від того шукання. Він скучив за його легким поривом, який принесе довгоочікуване полегшення...
Його доля знайшлася на Андріївському узвозі. Серед всього того розмаїття, яке можна там побачити і придбати, вона тихенько підійшла, щоб вже ніколи не шукати, бо знайшла саме те, про що так давно мріяла... Невелике полотно, на якому розквітнув, червоними квітами-палаючий жар вугілля, над яким назустріч одне одному летять два метелики... А як там далі, то вже хай нікого не обходить, як єднався Його Київ, з далеким франзузьким Нантом...
Вітер ніжно потягнувся зігрітий ласкавим теплом сонячного променя. Як же добре їм вдвох. Але вітер такий мінливий-сьогодні тут, а завтра там. Мандрує на великі відстані. Він знає безліч доріг. І хто знає, яка та наступна дорога...
За кавою, була довга розмова. Вона знала, що в Її очах Він бачить очі своєї коханої Жінки, з красивим французьким ім`ям-Лорель, яку він грайливо називає - Ларіскою. А Вона дивлячись на Нього, бачила очі, які запам`ятала раз і назавжди. Очі кольору перестиглих вишень, в яких веселий фарс, легкий флірт і глибокий зміст...
Ілюзія правдивості? В чому? Не варто запитань.
Щастя Жінки в тому, щоб віддано служити чоловікові, ловити кожен погляд, ласку сприймати, як дарунок долі. А як же вітер і сонячний промінь? Що з ними? В них стільки життєрадісності і залюбленності в життя, що можна тільки позаздрити...
