Казочка
Мій хороший золотистий сфінкс
Відправлявсь кудись за річку Стікс.
Місяць в небі був, немов втікач.
Сфінкс сказав тоді мені:
«Не плач.
Я іду в далекий дуже край.
Ти мене нізащо не шукай.
Цілий світ я двічі обійду
І колись тебе іще знайду.»
Знала я, навіщо він пішов:
Загубитись між країн і мов
І дібратись врешті до мети,
Десь Людей із Казки віднайти.
Люди ті ще вірили б в дива,
Чули б, що говорить їм трава,
В щезників, драконів і у них,
Сфінксів темнокрилих, золотих.
Час пролинув наче мимохіть, –
Рік минув, чи тисячу століть, -
Було сіро, тоскно й все одно.
Я сиділа якось. За вікном
Золотився черешневий цвіт.
Сфінкс сказав тоді мені: «Привіт».
«Як?» – спитала я тоді.
«Не густо.
Замість Казки – гроші і розпуста».
А коли прийшла нічна пітьма,
Він зізнався: «Тих людей нема».
І сказав: «Цей світ – кошмарний сон.
Убиває нас людський закон:
Ні, не спекуляції й свавілля –
НАС оголосили божевіллям!»
І тому не вірять зовсім в тих,
Хто драконів, сфінксів золотих
Ще в своєму серці береже.
Щось пробралось до вікна вужем,
Чи то міська темрява, чи ніч.
Він заснув. Я не склепила віч.
Ось чому... То значить… Все дарма.
Може… Хоч я буду не сама…
Страшно так…
Засяяв в небі Ківш.
Я взяла зі столу чорний ніж.
І невинна й чиста, як любов,
Потекла в руці гаряча кров.
Холодно. Сиджу тепер сама.
Ти правий був. Тих людей нема.
Почорніло серце, де був ти,
Від убивства чи від самоти.
І нічого не прийшло взамін.
Віра людства ж-бо пуста, як дзвін.
Сонце сходить знову між алей.
Вибач, що я слухала людей.
