ТУРБОТЛИВА БУРУЛЬКА
Одного зимового дня несподівано потепліло так, що подекуди почав танути сніг, потекли потічки. Іванко зрадів: не треба дуже одягатися. Вийшов надвір, досхочу награвся, ліплячи з вологого снігу всілякі фігури. А приморившись, став під стіну будинку напроти сонечка, примружив очі, розвів руки і давай насолоджуватися теплом яскравого сонця.
Аж, раптом, на його голову – кап!
Іванко на те особливої уваги не звернув: ну, подумаєш, крапелька капнула з даху.
Але знову – кап-кап!
Іванко собі стоїть. Йому навіть приємно, що на розпашілу від активних забавок голову капають прохолодні крапельки.
– Та чи ти, хлопчику, ще довго не звертатимеш уваги на мене?.. – несподівано почув Іванко десь зовсім близько незнайомий голос.
– Це – до мене?
– Атож, до тебе! Куди ти став?!
– Як «куди»? Біля стіни, на осонні. Гріюсь і відпочиваю! – відповів хлопчик.
– А чому ж ти не здогадався глянути нагору, як вчать вас, дітей, батьки і вчителі? Я ось-ось у-у-упа-а-аду…
Іванко немов знічев’я поволі підняв голову, але в ту ж мить, охоплений жахом, відстрибнув убік. Відстрибнув через те, що над ним висіла здоровенна бурулька, що уже зірвалася з даху і почала була падати на хлопчика, але перед тим все ж устигла попередити його про серйозну небезпеку.
Відтоді Іванко не стає біля стін, не пересвідчившись наперед, чи не звисають з дахів важелезні бурульки, тим паче що не всі з них вміють говорити. Сам не стає й іншим не радить.
