09.07.2015 16:39
for all
211 views
    
rating 5 | 6 usr.
 © Анна

Львівська обручка

Хто ж не любить того Львова? В ньому стільки є краси...

Уляна Петрівна мовчки дивилась у вікно. Дощ не вщухав уже третій день і світ, здавалося, завмер в очікуванні сонця і кращої погоди. Старечі ноги помаленьку ходили по хаті, водили Уляну Петрівну у похилений курник і до кухні, проте все одно, проклятий дощисько не давав повноцінно жити. Жінка з сумом спостерігала як намокли і, здається, потомились її улюблені лілії і троянди, як псувалися вже перезрілі вишні на дереві, як мокли і мерзли коти і з якою насолодою вони вмощувались на руки Уляни Петрівни і виспівували свою лагідну котячу пісню.

Телевізор жінка не дивилась. Її надто страшили новини і все те, що відбувалось у державі. А ось читати Уляна Петрівна любила понад усе. Хоча на старості і став підводити зір та все ж і дня не проходило, щоб жінка не пробігла очима рядки у газеті чи книзі.

Дощ капотів по стрісі і примушував сумувати. Уляна Петрівна втомилась дивитись на чудернацькі водяні малюнки на склі і вирішила почитати. Вона довго стояла перед книжковою шафою і переглядала книги. Раптом до рук їй потрапила стара пошарпана брошурка. Придивившись ближче, жінка зрозуміла, що це старий довоєнний польський журнал.

- Добрий господар… треба ж, зовсім за нього забула, - засміялась Уляна Петрівна.

Старенька сіла у крісло і почала гортати жовті, благенькі сторінки. Статті, статті… та все про господарство.

- 1938 рік… молода була… юна, - знову сама до себе промовила жінка і її очі засвітились радістю.

Несподівано з журналу випало фото: юнак у формі з серйозним і вродливим обличчям.

- Іван! – скрикнула Уляна Петрівна, - Іванку, - і з очей полились сльози.

Жінка плакала разом з дощем. Її так вразило старе фото, що вона аж схлипувала і ніяк не могла заспокоїтись. Спогади враз ожили у серці і розворушили важку рану на душі…

… Багато – багато років тому молоденька Уляса перед Зеленими святами заблудилася у лісі. Довго блукала поміж деревами, поки нарешті знесилилась і сіла під високою сосною.

- А то що за русалонька? – чоловічий голос примусив Улясю здригнутися і закричати:

- Рятуйте!!!!!!

- Дурненька. Чого кричиш? Я Іван. А ти хто? – засміявся хлопець.

- Уляна. Я заблудилась. Мама відправили мене за травами задля свята. А я не можу знайти дорогу назад. Вже і мама сваритимуть і ніч скоро, - заплакала дівчина.

- Не біда. Зараз виведу тебе з лісу. Він в нас хитрун. Якщо йому хтось сподобається – враз може заманити і не відпускати назад, - ще раз засміявся юнак.

- Дякую… - усміхнулась дівчина.

Із легендами і веселими історіями Іван вивів Улясю з лісу і обіцяв навчити грамоті. Дівчина була майже неписьменна: два класи польської школи навчили її ледве-ледве читати і рахувати до 10. А Іван був вченим, його батьки – заможними. Він бачив якесь інше життя, читав багато книг і здався Улясі дуже цікавим.

Так почалось їхнє знайомство: п’ятнадцятирічної Улясі і двадцятирічного Івана. Вони часто бачились, хлопець вчив дівчину читати, розповідав про місто в якому Уляна ніколи не була і манив незвичними книжками. Одного вечора хлопець пошепки сказав дівчині:

- А знаєш, Улясю, яка моя найзаповітніша мрія?

- Поїхати у Варшаву і там одружитись із якоюсь польською панянкою? – відповіла дівчина і голосно засміялась.

- Ні, Улясько, яка ж ти дурненька. Я хочу, щоб Україна стала вільною, - промовив Іван.

- Тихо, Іване, - з жахом у голосі промовила дівчина, - ще хто почує. Біди тоді не минути.

- Україна все одно буде вільною. Побачиш, Улянко. Я не знаю чи доживу, але ти ще побачиш її свобідну, - журливо промовив хлопець.

… Йшов час. Часом біг, але переважно тихенько плив у важкій сільській роботі і щоденних клопотах. Єдиною радістю для Уляни були книжки, які дарував Іван. Одного разу він прийшов до неї радісний і щасливий. Пригорнув здивовану дівчину до себе і весело сказав:

- Збирайся. Завтра їдемо до Львова. Що мати з батьком не пустять – не бійся. Я вже впросив їх. Їде моя сестра Надійка, твоя подруга Зося, я та ще кілька людей. Їдемо на з’їзд молоді Західної України. Буде вельми цікаво. Світ побачиш і людей. Збирайся.

Здивована Уляна тільки очима кліпала і не знала що їй робити…

Львів зачарував просту сільську дівчину. Вузенькі вулички, невідана досі кава, навіть шоколад. Чарівна мова. Переплетення українського і польського, радісні обличчя і те цікаве слово: Європа. Що воно таке та Європа? Дівчині аж мерехтіло в очах і паморочилось в голові від того всього нового і незвичного.

…Уляна Петрівна й сама не помітила як усміхалась. Подивилась на свої зморшкуваті руки і на мить ніби побачила на пальці обручку: тоненьку, проте золоту. Там, у Львові Іван зробив їй пропозицію, а вона і погодилась. Так і стала дружиною: у неповних шістнадцять літ. А Іван на знак любові подарував їй золоту обручку на яку напозичався грошей у всіх, у кого тільки міг і навіть подарував свої нареченій букет із троянд…

Уляна Петрівна підійшла до старомодного серванта і витягнула звідти скриньку. Маленька, різна, ще польська із написом: моїй У., скринька зігрівала серце жінки. Всередині лежала одним одна обручка: невеличка, але блискуча, наче нова. Жінка взяла її і одягнула на палець:

- Я все ще твоя дружина, Іване.

… Зі Львова вони привезли не лише молоду сім’ю, а й кілька журналів та листівок. Але через плин часу вцілив лише один. Інші десь загубилися у ході життя.

Війна розбила їхні мрії і надії. Радянська влада повернула їх назад. Та недовго тривало щастя Уляни і Івана. Івана посадили у в’язницю як неблагонадійного, ідейного націоналіста, як зрадника народу. Уляна лишилася сама із маленькими Миколкою та Світланкою.

Знову війна. І страх – пекучий і липкий. Уляна з двома малятами тікала далеко, пішки добралася аж до Києва. І все чекала, все плекала надію знову побачити Івана. Всю війну вона жила надією. Та надія була марна. Молодого Івана розстріляли ще у червні 41 у сумнозвісній Луцькій тюрмі. Доля відвела їм всього три роки…

Діти виросли. Уляна Петрівна мала і внуків і правнуків. Ніколи більше так і не вийшла заміж. А скоро і зовсім за клопотами забула про всі страхи та душевні болі. Життя воно таке. І лише інколи, коли дощ, вона сумує і дивиться у вікно. А потім підіймає очі до неба і запитально дивиться на хмари, тихенько нашіптуючи:

- Іване, чекаєш? Я скоро буду. Чекай…



Луцьк, червень2014

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 01.08.2015 01:55  Світлана Нестерівська => © 

ЧИТАЛА - І НЕ ХОТІЛА. ЩОБ НАПИСАНЕ ЗАКІНЧУВАЛОСЬ ... НІБИ З РОЗПОВІДЕЙ МОЄЇ БАБУНІ, ЩО ДОВГИМИ ЗИМОВИМИ ВЕЧОРАМИ 90-ИХ РОЗПОВІДАЛА ПРО СВОЄ ЖИТТЯ(І ПРО ЧОТИРИ КЛАСИ ПОЛЬСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ. І ПРО ЛЮБОВ ДО КНИГ ТА ВАЖКУ ПРАЦЮ НА СЕЛІ, І ПРО КОХАННЯ. ЯКОМУ НЕ СУДИЛОСЯ БУТИ ) ДУМАЮ,ТАКІ РОЗПОВІДІ КРАЩЕ ПІДРУЧНИКІВ З ІСТОРІЇ РОЗКАЖУТЬ НАМ ПРО МИНУЛЕ НАШОЇ КРАЇНИ ТА РОДИНИ. ДЯКУЮ.ЩО ЗАПИСУЄТЕ.БЕРЕЖІТЬ СВОЮ БАБУНЮ. ЗДОРОВ*Я ЇЙ! 

 10.07.2015 11:47  © ... => Тетяна Ільніцька 

Дякую, пані Тетяно! 

 10.07.2015 08:04  Тетяна Ільніцька => © 

Пані Анно! Вітаю Вас на Пробі Пера))
Прочитала Ваш твір. Є сюжет і виписані образи,чітка композиція, а це у прозовому творі основне.
Успіху Вам!  

 10.07.2015 00:16  Каранда Галина => © 

сильно. місцями трохи несподівано.