Нам треба встигнути навчити
Сьогодні éкстазі, а завтра еЛеСДе,
Соломку макову частенько «куштували»,
Все бавились, не знали, що прийде,
Коли негадано до прірви доклигали.
Гадали: виграшки, усе це несерйозно,
Бажалось кайфу і дорослих відчуттів,
Нажаль, все обернулось не курйозно,
Втекти з неволі кожен захотів.
Один ще вчора був відмінник,
Ловив науку точну на ходу,
Інший вродливий, як барвінок,
В життя вривались, не в біду.
Раптово стало всім не смішно,
Вливали кров у третій раз,
Дзвеніло в скронях безутішно:
«Доза потрібна ще хоч раз!»
Себе ламали, знов пручались,
Хапали волю, жмакали в кулак.
Батькам у розпачі зізнались,
Та повернутись вже не просто так.
Підкорені тим злом, ішли до краю,
Давно не відчуваючи межі,
«По скільки можна? Я не знаю»,
«Допоможіть!»- благали в забутті.
Не покохавши, покидати мали
Із болем рідних цей не їхній світ,
Дорослими в житті вони не стали,
Пішли від нас на злеті юних літ…
Сказати: «Шкода»,- надто мало,
Гукнути: «Жах»,-то все слова.
Невтішну бачимо їх маму,
У горі всіх пережила.
Дітей, та дуже впертих юнаків,
Без чого варто й можна жити,
Щоб вчасно скуштувати смак років…
