Присвячую майдану!
з рубрики / циклу «Крокуючи життям...»
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені!
Т. Г. Шевченко
Не тою вже стала тепер Україна,
Чи нам до насильства вдаватись?
Так довго ми з вами були на колінах,
Чи вже не пора підійматись?
Чи нам не пора вже звалити режим,
І вигнати геть президента?!
Хай в пеклі горить той стрілець разом з ним,
Що вчора застрелив студента.
Холодна рука не зважала на біль.
Завдання поставлено: вбити!
Вона не зважала на крик матерів,
що будуть дітей хоронити.
Ще вчора сміявся і міцно обняв,
Кохану свою той хлопчина,
ЇЇ пригорнув і на вушко сказав:
"Люблю лиш тебе й Україну".
Ми завтра, кохана, побачимось знов,
Не довго ще там воювати.
Та хлинула з скроні червоная кров,
І вже не змогли врятувати.
Ніхто вже не зміг врятувати життя,
Що снайпер безжально забрав.
Не буде ж ніколи йому каяття,
За те, що в народ свій стріляв.
Хлопчину назад вже на ношах несуть,
Лиш щойно його підхопили.
І можна у натовпа криках почуть,
Тихеньке `за що ж тебе вбили?`.
Стоїть та дівчина що він обіймав,
І ніби свідомість втрачає,
Ще вчора ж із вечора він їй сказав,
Що він її сильно кохає!
Сказав що завершаться скоро бої,
"Піднімем з колін Батьківщину!
Одружусь на тобі й вже діти мої,
Любитимуть так Україну".
Усе це лиш в пам`яті в неї тепер,
І сльози не можна спинити,
Коханий її нещодавно помер,
Як далі без нього їй жити?
Один за одним вони падали вниз,
Хоча вони й були без зброї,
І чути у владі:"помер екстриміст".
Для нас же, померли герої!
"Небесная сотня" казали на них,
На всіх хто помер у їх лавах
В житті не забудем героїв ми тих,
Навіки героям тим слава!
23 лютого 2014
