А я у гай ходила
Куцівка наша стоїть на чотирьох пагорбах, на яких запоріжські козаки заснували кутки: Лука – Лукіївку, Реп’ях – Реп’яхівку, Балан – Баланівку, Гарбар – Гарбарівку. А сотником у них був козак Куций. Сходить сонце над Червоним хутором, а ховається за Рудою. Кожен куток має свій яр: Перепеличкин, Павлушин, Холодний. А навколо села, між хутором Зайцівкою, Терни і аж до Росоховатої стоять на сторожі до сотні козацьких курганів. Це могили кошових отаманів, що віками охороняли цей край від поганців.
Три сільських Майдани скликали селян то на віче, то на гулянку. Тиха річка Гнилий Ташлик, розділяючи село навпіл, з’єднувала невеличкі ставочки, що ховали своїми очеретами на гніздах лебедів, та качок. А в березі, що поріс верболозом, плавали в’юни, та краснопірка. Чигиринська дорога, ніби стрічка з Куцівського весільного віночка.
Одним кінцем звивалася по під ярами до самої Сміли, а там через Юрієву гору і до Мотронівського монастиря не далеко. А друга його сторона бігла левадами через Матусівську церкву аж до Шполи, а там і до Лебединського монастиря рукою подати.
Кажуть, що в Куцівці з діда –прадіда люди випасали свою худобу в череді: по луках, в бережині, по ярках і балках. Навіть тоді, коли пан Терещенко, що володів селом, заборонив пасти худобу селянам у «його» луках, ті в знак незгоди потравили весь сінокіс. Після цього видав пан грамоту, що дозволяла куцівчанам випасати свою худобу скрізь, де росте трава.
В нашому селі всі діти змалечку привчалися до тяжкої сільської праці. З п’яти років ти вже починаєш заробляти на сім`ю, чи на себе. А що робити, коли в родині шестеро дітей, і всіх треба прогодувати? От і віддає тебе мати у найми за шматочок хліба і кухлик молока. Все ж таки на один рот менше годувати. А там дивись може і щось в сім’ю принесеш. Добре, коли ти наймитуєш у чужих, заможних та ще й бездітних. Вони тебе жаліють: вранці, перед тим як дати тобі щось робити, дадуть поснідати; в обід, як приженеш корову з череди – наллють молока, а ввечері, після денної роботи, з ними посадять вечеряти. Нагріють води, покупають і спати покладуть на лежанці.
А гірше всього, коли тебе мати віддадуть наймитувати до родичів. Тоді вони до тебе ставляться, як до тієї ж скотини. Збудять у чотири ранку і гайда пасти корову сам, навіть снідати не дадуть. В обід приженеш корову з паші, то поки тітка здоїть корову і наллє кухоль молока – ще три роботи загадає зробити. А ввечері насиплять у тарілку якогось кандьору і виставлять надвір їсти. А то й взагалі за будуть дати. У сінях постеля з соломи, кулачок під голову, свиткою вкриєшся.. І не дай Боже щось станеться з худобою – три шкури знімуть, а якщо тебе корова покалічить(скажімо око виб`є) то твій вже клопіт. Наплачешся уночі - бо не має кому й пожаліти, бо дома ще більші злидні.
Якось вранці мене вирядили корову пасти. А так, як тільки починало розвиднятися, було ще страшнувато далеко йти, тож погнала я корову в Агеїв садок. У кінці Лукіївки жили Тодось Третяк, Микола і Омелько Громові та дід Агей. За ними ріс великий яблуневий садок, що вів лугом до річки. Я відпустила корову пастися, а сама вибралася на горбок, впала в росяну траву і заснула. Розбудило мій сон кування зозулі.
Біля мене сидів дядько в брилі, сорочка полотняна перевеслом переперезана.
- Що, спляча красуне, розбудила тебе зозуля і пастухів твоїх вухатих налякала?
- Яких? – запитала я з просоння, протираючи заспані очі.
- А хіба не біля твоєї корови тільки що стрибав зайчик – побігайчик?
- Це не моя корова, а господарів.
- Що, не легка доля в наймах, - запитав дядько і протягнув
мені кусок хліба з молоком.
- Дякую! - я взяла окраєць і пляшечку молока.
- Ось тобі, наймиточку вечеря з обідом – не наївся галушками, доїдай хлібом. Хочеш, я тобі віршик про зозулю розповім?
- Угу! – відповіла я, з повним ротом смачного запашного хліба.
- А я у гай ходила, по квітку ось яку,
А там дерева люлі, і все отак зозулі: ку- ку!..
Я слухала, і передімною все видилося, як на картині: зайчик на горбочку, зозуля у гайочку. Все чується, все бачиться…
- Гарний, - відказала я, передаючи йому пляшечку.
- Ще б пак, його написала українська поетеса Леся Українка.
- А тебе як звати?
- Ліза.
- Ну, бувай, красуне Лізо.
